Борис Лукашенко розбудовував Прип'ять, а нині озеленює Троєщину
- Ви приходьте через пару днів. Вони розпустяться, і буде кущ із мільйоном маленьких трояндочок, – каже Борис Кузьмич Лукашенко, автор книги про аварію на ЧАЕС і ботанік-любитель, обережно нахиляючи до себе гілочку з бутонами тих самих маленьких троянд. Гуляємо навколо його будинку, що на вулиці Архітектора Ніколаєва, біля «голого каштану» та італійської верби.
На Троєщині його добре знають як ботаніка-дивака, який тягне за тисячі кілометрів гілочку якоїсь екзотичної рослини. А хтось навіть у курсі, що він – автор книги про аварію на ЧАЕС «А по ночам мне Припять снится». Саме з мальовничої Прип’яті має любов до квітів і зелені. Втративши можливість милуватися тамтешніми краєвидами, вирішив створити красу в Києві.
– За останні чотири місяці багато в наших будинках було смертей, багато чорнобильців пішло з життя, – каже Лукашенко. – Гадаю, що тим, хто лишився в живих, потрібно говорити про ту подію, щоб люди знали правду.
Аварія на ЧАЕС застала Бориса Кузьмича на посаді начальника відділу капітального будівництва.
– У нас було з півсотні працівників – інженери, переважно жінки. Чоловіків лише десь із восьмеро, а на сьогодні лишився тільки я. У всіх рак...
– Як вам спало на думку написати книжку?
– Я збирав багато інформації. Журналісти зазвичай беруть інтерв’ю у працівників станції. Зокрема, у тих, хто спокусився на потенційні квартири, пільги й зарплати та прийшов на станцію вже після аварії. А були ж і такі, хто дезертирував, утік...
Мені доводилося брати участь у комісіях, які вирішували різні нагальні питання. Аби зрозуміти, що робити, наприклад, з дахами, на яких були уламки реактора, треба було спершу піднятися на ці дахи й оцінити ситуацію. А там «фонить», під ногами графіт і тепловидільний елемент, так званий ТВЕЛ... Бачив, як солдатики змивали звичайними ганчірками радіоактивний пил, як хлопці їли неподалік від того місця, де працювали, прямо на очах у офіцера. Я бачив подвиги одних і байдужість інших. Про все це хотілося написати. До речі, видав книжку власним коштом.
– Скільки часу ви працювали над нею?
– Близько року. Удома збереглося багато документів з мого відділу, вирізки з газет про аварію. У «Радянській Україні», скажімо, один професор написав, що евакуація була організована чітко: за три години в Прип’яті не було жодної душі. Брехня це все! Не було ніяких оповіщень у перші дні. Ми з дружиною лишалися в Прип’яті та Кошарівці й 27, і 28, і 29-го квітня, аж до 3 травня. 1 травня з оберемками тюльпанів пройшли вулицею Курчатова, і ніякої охорони не було. Вдень бачили, як вертольоти скидають вантажі в реактор, а вночі над ним – фіолетове світло. На той час я був у відпустці, зловив «Голос Америки», почув якісь здогадки. Зателефонував своєму начальнику – той відмахнувся, мовляв, якась там аварія. Зателефонував голові міськвиконкому, він мій колишній начальник, той теж: «Якась дрібниця». Така була інформація в перші дні.
– З чого почалася для вас ліквідація?
– Треба було зібрати людей. Багато хто вже роз’їхався і не хотів вертатися. Більшість таки повернулися і стали до роботи. А коли пішла чутка, що в Києві квартири даватимуть, мені навіть телефонували з погрозами: «Чого це ти мене не взяв?».
– У чому полягала ваша робота?
– Найбільш паршива — з дезактивації. Уся територія станції була в уламках реактора. Знімали всі бетонні дороги, відвозили їх на могильники. Знімали цілі шари ґрунту, аж до тієї позначки, де нібито вже чистий ґрунт починався. На його місце завозили чистий пісок. Потім з’ясувалося, що дощі й підземні води почали діставати до реактора. Перед нами поставили нове завдання: побудувати навколо станції так звану «каструлю». Це такий підкоп діаметром у 2 кілометри. Для цього отримали спеціальну машину, яка мала б викопати такий рів, потім ми його забетонували. Але машина разом з ґрунтом і піском вийняла з землі й усі комунікації, тож коли «каструля» була готова, треба було поновити ті мережі...
– У вашої книги, наповненої технічними схемами, витягами з різних документів і фотографіями техногенної катастрофи, дуже лірична назва «А по ночам мне Припять снится».
– Людина так влаштована, що з часом почуття приглушуються, а спогади відходять у далекі архіви пам’яті. Скільки років минуло, але ж і досі не рідше, ніж раз на тиждень, мені сниться Прип’ять і її околиці. У деталях, у дрібницях бачу це місто: воно квітне і розбудовується, з’являються нові вулиці… Колись я отримав Державну премію за розбудову Прип’яті. Мабуть, це не піде від мене до кінця життя.