На околиці Пухівки поблизу столичної Биківні покоїться затонула самоходка
Ви думаєте, мертві мовчать? «Звичайно, так!», - ви скажете. Невірно! Вони кричать, допоки б’ються в нас серця живих і нам лоскочуть нерви. Вони кричать не де-небудь, а в нас, за нас кричать, тужливо так, ночами…. Поки стоїть безсоння на чатах й минуле, мов примара, за плечима…
Проходить війна і приходить Любов… Батальні туманні картини. Та пам'ять туди проривається знов, де дати спресовані щільно. Зараз якось стало «не модним» згадувати події, пов’язані з війною проти фашизму.. Але знищення пам’яті приводить до знищення майбутнього. Наша земля прийняла в себе і героїв, і зрадників, і тих, хто ціною власного життя боронив і визволяв свою Батьківщину. Чиїсь імена увічнені в назвах вулиць, на обелісках, в сімейних фотоальбомах. А скільки тисяч залишилися невідомими солдатами по всіх дорогах війни? Пошуковці досі знаходять загиблих бійців, перепоховують їх у братських могилах. Декому вдається повернути імена.
На рахунку військово-патріотичного клубу «Прикордонник» із селища Калита – десятки сотень знайдених бійців 2-ї світової війни. На перепоховання солдат приїздять родичі з України, Росії, Білорусі, Казахстану, Грузії, й, навіть, з Ізраїлю. А кілька років тому керівник клубу, учасник бойових дій в ДРА й учасник АТО, нагороджений багатьма урядовими орденами й медалями, вчитель фізкультури й ДПЮ столичної гімназії № 209 «Сузір’я» майор Станіслав Малець отримав листа з Архангельської області. До пошуковців Київщини звернувся онук Бориса Матвійовича Кликова, 1923 року народження, який за офіційними зведеннями Радінформбюро загинув 12.12. 1943 року поблизу села Пухівка Броварського району. Чоловік просив допомогти розшукати останки його діда, механіка-водія самохідної артилерійської установки або хоча б інформацію про місце його поховання.
Пошуковцям вдалося знайти повну інформацію про бійця. І навіть, запросивши на допомогу водолазів, знайти ту САУшку й виявити на глибині скелет бійця на місці водія. Вдалося навіть розшукати екіпаж цієї самоходки. Ось що розповіли очевидці й сухі рядки військових зведень.
Грудень 1943-го… Радянські війська, звільнивши Київ, рухаються вперед. Через Бровари йдуть колони техніки. Багато хто, щоб скоротити забиту технікою й людьми дорогу, йде по скутій кригою Десні на околиці Пухівки. Пройшов один танк, другий, п’ятий… Лід на річці загрозливо тріщить і прогинається. Командир самоходки, 20-річний молодший лейтенант Борис Кликов, наказує своєму екіпажеві йти суходолом, а сам збирається проскочити річку, мовляв, він легенький, пролетить…. Раптом, якийсь «зальотний» бомбардувальник з чорними хрестами на крилах, поставив воду й кригу стовбом… Пряме попадання….За танком КВ («Клим Ворошилов»), який ішов попереду – чорна діра з тріщинами вусибіч. Туди й рінула САУшка разом з водієм. Скільки наших хлопців знайшли вічний спокій на дні великих і малих річок, озер, ставків на всіх доргах війни!
Пошуковці почали готувати матеріальну, документальну й технічну базу для підйому самоходки. Було навіть кілька спроб – але невдалих: болото засмоктало бойову машину не гірше цементу.
– Нам потрібно всього кілька військових тягачів, люди й невелике фінансування, – каже Станіслав Малець, – і можна було б дістати машину й по-людськи поховати бійця. Але Міноборони відмахнулося. Практично вже була домовленість про виділення коштів із Посольством Росії. Але тут в Україні почалася війна. І вже стало не до затонулої самоходки. Але ми не втрачаємо надії піцдняти машину й увічнити пам'ять воїна-визволителя.
До речі, з танком і Броварами пов’язана ще одна героїчна сторінка звільнення Києва від гітлерівських загарбників. 28 вересня 1943 р. танк 56-ї гвардійської танкової бригади, за важелями якого була механік-водій сержант Марія Логунова, жорстокому бою під Броварами, першим увірвався на безіменну висоту, знищивши там кілька вогневих точек. Розвернувши машину, Логунова направила її на околицю Броварів, де гусеницями знищила протитанкову гармату з розрахунком і близько взводу солдатів противника. Прямим попаданням ворожого снаряду танк М. Логунової було підбито, а відважна дівчина-танкіст тяжко поранена і, в непритомному стані, доправлена до шпиталю. Марія Іванівна лишилася без обох ніг, але це не зламало дух патріотки. Після лікування, ледь ставши на протези, дівчина, попросилася залишити її в армії, вивчила радіосправу, навчилась водити автомобіль і служила до кінця війни, готуючи радіотелеграфістів для танкових військ.