Світлана Алексієвич: Тепер кожен себе вважає героєм і має право на історію

ПРО ТВОРЧИЙ МЕТОД 

Життя людини – це документ 

Я пишу свої книги дуже довго, в житті їх вислуховую, підслуховую, записую. До людини приходжу не за інтерв’ю, а щоб поговорити про життя. 
Мені не заважають мої регалії, бо я йду до людини як друг – молодший чи старший. У письменника Юрія Трифонова є слова: «Ми всі сусіди за часом». Нам дістався цей шматочок часу – що ми про нього зрозуміли? Що дістали із себе, своєї людської природи, свого життя? У своєрідний документ життя людина складає все: як вона жила, що читала, кого і як любила, чи була щаслива. Ці документи – не непорушні цеглини, вони змінюються впродовж життя. Згадайте, як ви розмовляєте у потязі, особливо з чужою людиною, яка нічого нікому не розкаже, – з одного боку дуже радісно, бо можна висловитися, з іншого – намагаєтеся самі зрозуміти себе. 

Важливо знайти у побуті буття 

Якось я зустріла у Спілці письменників старого письменника, який сказав: «Свєто, я вас люблю, а ваші книги – ні». Бо вони дуже жорсткі та говорять про такі речі, яких краще не знати, вони принижують людину. Для мене важливо розказати все про людину, але знайти в побуті буття… Я завжди шукаю людину приголомшену, намагаюся її застати в момент події. Коли писала книгу про війну «Цинкові хлопчики», поїхала до Афганістану, де записувала військових, записувала їхніх матерів, яким привозили труни, записувала дружин, які втрачали молодих чоловіків. У Чорнобилі я почала записувати з перших днів, бо було зрозуміло, що відбувалося щось незвичайне. Люди говорили несподівані тексти. Я сама бачила в райкомах партії гори партійних квитків людей, які вивозили свої родини. Для цього потрібна була неабияка сміливість. 

Моє завдання – зібрати філософію 

Потрібно не просто зібрати матеріал – колекцію жахів чи радощів. А зібрати філософію – війни, щастя. Весь матеріал потрібно пронизати світлом думки, сформулювати новий смисл. Коли я писала про війну, знайшла фокус через жінок і дітей. Це інший поріг болі, інший погляд. Жінки – не заручники культури війни, як чоловіки, вони не люблять військовий одяг, зброю. Діти – взагалі як янголи, які відповідають за дорослі ідеї, життя. Я читаю багато філософської літератури, спогади сучасників – про революцію, письменників. Мене цікавить життя, але не те, що в голові у одного письменника і більше є його ідеєю життя, як він його бачить. Мене цікавить реальне життя, як його схопити і передати. Тому в мене інший погляд на літературу. Белетристику читаю лише добру. Достоєвського, наприклад. 

Для мистецтва цікавий і кат, і жертва 

Треба чесно зізнатися, що є темний бік мистецтва. Смерть і краса завжди поруч. З точки зору мистецтва однаково цікавий і кат, і жертва. Ти чітко розумієш, що є щось аморальне в роздивлянні чужого горя. Але іншої форми розказати про це немає. І ця жінка, яка плаче, кричить як звір, коли в її 9-метрову квартиру втягують величезну труну її єдиного сина, – вона ж про це сама не розкаже. Я повинна розказати за неї. Якби мої книги не були художні, люди не змогли б перетравити таку кількість страждання. 

«Червона імперія» – це велика утопія 

Я описала сто років російсько-радянській історії, бо мене цікавила «червона імперія». Це була велика утопія, у 1920-х роках вона була найпопулярнішою ідеєю в світі. На щастя, ніхто не намагався зробити це раєм на землі, як російські більшовики. Цей рай закінчився кров’ю. І мені потрібно було показати всі етапи цього шляху. Бо зрозуміло, що такі потужні ідеї швидко не вмирають. У них є не лише страшне, а й щось чарівне – бажання рівності, свободи, кращого майбутнього для людей... Революцію робили романтики, бандитами вони стали потім, коли взяли владу і не знали, як її втримати. Цим я займалася багато років – це п’ять книг, кілька тисяч людей, розмов. 

У нас немає культури щастя 

Ми живемо у світі, де багато болю, і всі причетні до страждання тією чи іншою мірою: кожен може розказати про страждання своє чи родини. У нас немає культури щастя, у нас є культура страждання. Зараз, коли я пишу книгу про кохання, з людьми дуже важко говорити про щастя. Про першу мить кохання ще можуть розповісти: як зустрілися, поглянули один на одного, а потім... Щастя – це теж довгий шлях, палац, де тисячі приміщень, дверей, до яких потрібно віднайти ключі. А цього немає, навіть у літературі. Я люблю російську літературу, але там кохання якось дуже швидко закінчується: герої одружилися і далі вже незрозуміло. А ось продовження цієї радості, протяжності в часі зовсім немає, для нас це цілком нове. 
Нова книга про кохання – це мій спосіб зжити в собі важкі попередні книги та відновитися, адже мій захисний шар продірявлений з усіх боків. Не можу сказати, що кохання – це лише радість і мажор. Воно різне, там навіть більше трагізму. 

Ми досі заручники Чорнобиля 

Чорнобиль відкрив цілком новий світ. Людина ніколи так не жила, щоб боятися трави, землі, війни. Пам’ятаю божевільні обличчя в перші дні, коли люди перед від’їздом ще мешкали на зараженій території. Вони мили будинки, колодязі, закопували яйця, їжу. Щоб написати про це, треба було мати наскрізні світоглядні ідеї, магніт, який би увібрав увесь цей хаос життя. 
Гадаю, Чорнобиль досі є незрозумілим і ми – його заручники. 
Чорнобиль – це проблема майбутнього. Співпали дві катастрофи: соціальна і космічна. Соціальна людям ближче: де і як жити. А космічна є незрозумілою: як уявити, що радіоактивні частинки житимуть тисячі років? Катастрофа перевернула наші можливості, наше місце у природі – всі ці питання і досі відкриті в силу патріархальності наших культур і зайнятості соціальними потрясіннями. 

ПРО УКРАЇНУ, РОСІЮ І БІЛОРУСЬ 

Нині час історичних образ 

Коли була оголошена моя премія, ще на першій прес-конференції я сказала: вважаю, що в Криму – окупація, анексія, політичний розбій. І тому не отримала телеграму Медведєва, яка вже була готова… Зараз відносини України і Росії інакше як станом війни не назвеш – і ця війна не так скоро завершиться. Всі це розуміють. Мабуть, географія народжує у росіян відчуття, що вони великі, а отже сильні. Багато ракет, а отже велика країна. Відбувається така підміна. Нині час історичних образ, боюся, що він триватиме довго. Таке не забувається, і, напевно, буде зживатися сторіччями. 

Як Алексієвич стала «бандерівкою» 

Свого часу мене врятувала настоятелька Івано-Франківського монастиря. Мого батька, радянського офіцера, пограбували, йому ніхто не допомагав, бо радянський офіцер вважався ворогом. У нас не було їжі, я дуже хворіла. Тоді він попросив допомоги для мене, маленької дитини, у настоятельки монастиря. І вона місяців зо два давала моїй матері літр козячого молока. Коли я це розповіла в Росії, то одразу стала «бандерівкою». Я запитала: чому, навіть якщо ворог проявляє серце, не можна про це сказати? 

Справа не в Путіні, а в колективному Путіні 

Коли я їздила Росією, для мене стало відкриттям, що й молодь читає марксистські книжки, Троцького, обговорює їх. Батьки сказали їм, що те життя було краще: була безкоштовна освіта, люди були рівні. Гадаю, держава, телебачення працює на це. Ми зараз говоримо, що сьогоднішній Путін – несподіваний. Нічого подібного. Буквально з перших місяців, коли він став при владі, з’явилися фільми про НКВС, КДБ, розвідників, «Пісні про головне», книги про Сталіна і навіть спроба обілити Берію, зробити з нього реформатора. 
І зараз видно, якою є розплата за те, що в 1990-х «перестройщики» рано пішли з площі та не провели декомунізацію, люстрацію, не прибрали пам’ятники. Нам здавалося, що свобода буде одразу. Гадаю, революцію, якщо її можна так назвати, зробив Горбачов і невелика група його однодумців, переважно інтелігенція. А народ прокинувся у незнайомій країні, він не хотів цього капіталізму, особливо в такому жорсткому чиказькому варіанті. Люди хотіли іншого майбутнього. Тому сьогодні спостерігаємо повний відкат. І найголовніше – всі кажуть «Путін, Путін». Справа не в Путіні, а в колективному Путіні. Це бажання мільйонів людей – принижених, обманутих, ображених, незадоволених життям. Вони сфокусували бажання в цій особистості, яка вгадала, що вони хочуть, – великої Росії, бідної, але такої, яку бояться. 

Лише українці чкурнули у нове життя 

Після розпаду СРСР ні в Росії, ні в Білорусі нічого не вийшло – там ми живемо з почуттям поразки. Суспільство цих країн ще не готове до такого ривка, який зробили ви. На пострадянському просторі лише українці чкурнули в нове життя: стався перший Майдан, потім другий. Я не вважаю ваш перший Майдан поразкою, адже саме він виростив учасників другого. Вам можна позаздрити. Як би важко вам не було – все одно ви вже в новому житті. Ви йдете у Європу. Повільно, але йдете. Найпозитивнішою подією з життя наших країн після розпаду СРСР є те, що відбувається в Україні. Я думаю, що світові все-таки вдалося зупинити Путіна, санкції спрацювали. Можливо, якби світ був так глобалізований в часи Гітлера, і його зупинили б. 
Потрібно вбивати ідеї, а не людей. Особисто мені ближче гандизм і пацифізм. Але іноді доводиться жити в обставинах, які запропонував сусід, – як вам, наприклад. Потрібні зусилля всього світу, щоб врятувати Україну і її синів. Повинні говорити не знаряддя, а політики. 

Підготувала 
Марія КАТАЄВА