Троє киян, долі яких пов’язані з ліквідацією аварії на Чорнобильській АЕС
Кореспондент "Вечірки" зустрівся з трьома киянами, долі яких пов’язані з ліквідацією аварії на Чорнобильській АЕС. Вони – троє з тисяч. У кожного своя історія, своє життя до і після катастрофи.
«Вибух чули, але продовжували працювати...»
Володимир ГУЦУЛ
Був начальником варти «Чорнобильенергозахист», аварія на ЧАЕС припала на його день народження
– У ту зміну ми, я і ще 13 людей, працювали у п’ятому блоці. Чули, коли вибухнув четвертий енергоблок. Але нам ніхто нічого не сказав, тож продовжували працювати. Наша ділянка була біля четвертого блоку. Приїхали туди – а там попіл і графіт. Усі отримали різні дози опромінення, гостру променеву хворобу.
– Ви брали участь у ліквідації аварії?
– Звісно. Я працював з 1969-го на Миронівській ТЕЦ, на АЕС у Курську і Смоленську. До Чорнобиля потрапив 1977-го, як і всі енергетики, працював там по 1999 рік. ЧАЕС нічим не відрізнялася від інших. Тільки там погодилися на експеримент. Режими вирішили поспостерігати...
Ми відповідали за ізоляцію трубопроводів і фарбування всіх приміщень атомної станції спецфарбами і лаками, обробляли реактор. Після аварії займалися практично тим же. Треба було все демонтувати, щось відновити. Прибирали, проводили дезактивацію приміщень, замінювали підлогу. Це було схоже на якийсь ремонт.
– Чим зараз займаєтеся?
– Після аварії я 13 років іще працював. Тепер на пенсії, маю інвалідність. Крім енергетики, більш нічим і не займався.
«Ми знали, куди йдемо, на яку небезпеку наражаємося...»
Анатолій БАРЧАК
Служив старшим пожежником у Самостійній воєнізованій пожежній частині №6 в Києві. На ліквідацію аварії на ЧАЕС потрапив через місяць після трагічних подій.
– У самій ліквідації аварії можна виділити кілька небезпечних моментів. Перший – з 26 на 27 квітня. Потім відкачування «важкої води». А з 22 на 23 травня третій небезпечний момент: треба було гасити пожежу, що виникла в кабельних тунелях, транспортних коридорах. У пожежній охороні є три караули. І ці події припали на долю третього караулу. Мій досвід ліквідації почався саме 22 травня...
– Де вас застала новина про вибух на Чорнобильській АЕС?
– У ніч з 26 на 27 квітня я чергував «на телефонці», як ми її називали, це пункт зв’язку пожежної частини, пов’язаний з усією Службою. Телефоном чи радіостанцією, вже не пригадаю, відкритим текстом пролунала інформація про вибух на Чорнобильській атомній станції. Одне відділення одразу зібралося і зведеним загоном з усіх частин Києва вирушило в напрямку атомної станції. А ми залишилися нести службу.
– Розкажіть про свій чорнобильський досвід.
– З 22 на 23 травня, коли сталася пожежа у транспортних коридорах, перше відділення вже виїхати, звісно, не могло. Погасити пожежу тими силами, що там були, не вдалося, тому приїхав зведений загін із Києва, в якому був і я. Спочатку треба було розвідати, що, власне, відбулося. Працювали кілька груп, щоб зменшити час перебування людей у зоні підвищеного опромінення, у кожної було своє завдання. Одна, наприклад, прокладала рукавні лінії, наша виконувала фінальну частину. Водою гасити вже не виходило, тому вирішили застосувати піну, так і впоралися з пожежею.
– Який мали захист?
– Звичайнісінький. Костюм Л-1, протигаз – ось і увесь захист, хоча рівень радіації і забруднення були дуже високі. До одного з блоків адміністративного корпусу ми вирушили на БТРі з бортовим номером 212. Спершу наш керівник Володимир Осипов пішов на розвідку з армійським польовим дозиметром ДП-5. Прилад зашкалював. Його відклали вбік і працювали без нього. У цьому освинцьованому БТРі перебували механік-водій, хімік-радіолог і наші хлопці. Проїхали якусь відстань – хімік каже: «У машині 50 рентген!». За 50 метрів – уже 100 рентген! Тоді нам сказали: «Усе, хлопці, далі рухайтеся самі». Ввімкнули задній хід і поїхали. А ми вже своє спорядження до місця самі донесли, підключилися і працювали.
– Що було після Чорнобиля?
– Після аварії проходив лікування, потім продовжував службу... Мені іноді доводиться чути, що пожежна охорона діяла на ліквідації аварії як стадо баранів. Мовляв, люди не знали, куди вони йдуть і яка там небезпека... Доводиться пояснювати: ми були там через місяць, знали, куди йдемо, на яку небезпеку наражаємося. Знали, що 14 пожежників з тих, яких першими відправили до Москви, вже померли. Якби «важку воду» не відкачали, не уникнули б інших небезпек...
«Головне, щоб люди пам’ятали про цю подію»
Віктор ПРИХОДЬКО
На момент аварії на ЧАЕС працював бригадиром слюсарів-монтажників Прип’ятського монтажного управління. На станції монтував трубопроводи. Нині – член правління міжнародної громадської організації «Промінь 5-2».
– Як ви дізналися про те, що сталася аварія на ЧАЕС?
– Пригадую, щойно повернувся з В’єтнаму, лише два дні відпрацював на станції після поїздки. Зранку пішов на ринок і почув: щось трапилося на станції. Інформація на той день замовчувалася і передавалася хіба що з уст в уста. Багато хто з моїх знайомих, друзів і колег дізнався про це на ринку чи від сусідів. Міські телефони були вимкнені. Було дивно, що транспорт не працював і поїзди також не ходили. Я їздив велосипедом... На велосипеді – будь ласка, пішки – хоч у реактор, а от автобусного сполучення не було.
– Як відбувалася ліквідація аварії?
– Моя родина виїхала, я залишився за розпорядженням керівництва. Працювали до 1 травня включно, поки нас не поміняли. Брав участь у відновленні першого, другого і третього блоків реактора. У зоні працював до 1988-го, поки дозволяли. Потім – у «Спецатомі».
– Чим займаєтеся зараз?
– Мені 63 роки, я на пенсії. Але чорнобильської праці не полишаю – займаюся справами ГО «Промінь 5-2», яку очолює ліквідатор-пожежник Олександр Зеленцов. Разом з побратимами зустрічалися зі старшокласниками у 120-й школі, що на Райдужному масиві. Відповідали на їхні запитання. Їх цікавить і ліквідація, і сама станція, як вона була влаштована. Завжди запитують про перші дні після аварії. Головне, щоб вони пам’ятали про цю подію…
Підготувала
Марія ЮРЧЕНКО