Життєве кредо героя-пожежника Леоніда Телятнікова

…Чорнобильська АЕС, 26 квітня 1986 року, на годиннику 01:46. На місце пожежі прибув начальник 2-ї воєнізованої пожежної частини майор Леонід Телятніков. Між тим, це був останній день його відпустки. Ще вчора з двома синами та дружиною відпочивав у казкових прип’ятських місцинах, а сьогодні – виклик. 
Згодом, у травні, лікуючись у московській клініці, Телятніков дасть письмові свідчення про те, що бачив і як діяв. А протокол зафіксує: «Після вибуху неможливо було пробитися до апаратного відділу через зруйновані приміщення, і бойові позиції були переведені на дах апаратного відділу, звідки відбувалося гасіння пожежі та охолодження конструкцій. Майор Телятніков розвідав місця з великою радіацією і загазованістю, правильно оцінив обстановку та розставив сили і засоби у вирішальному напрямку. Цим він забезпечив локалізацію пожежі на даху машзалу і запобіг серйозним наслідкам...». 
І уявити собі важко, як складно перенести ті «бойові позиції» пожежників, коли вогонь насувається хаотично і примхливо, коли дозиметр зашкалює, коли кожен крок дається з величезною напругою – в прямому і переносному значенні цього слова. Через пекельно високу температуру бітум на даху почав плавитися, чоботи пожежників загрузали у розплавленій масі. Водночас наступав ще один невидимий ворог, який завдасть удару командиру і його хлопцям пізніше, – радіація... Між тим, Леоніду Телятнікову доводилося підійматися на дах машзалу ЧАЕС, аби оцінити ситуацію та скласти план дій. 
Генерал-майор Леонід Петрович Телятніков, Герой Радянського Союзу, помер 12 років тому. Був початок зими 2004 року, країна переймалася політичними бурями, тож ніколи було думати про втрату Героя такого масштабу. А от його син Олег, теж пожежник, до речі, до певної міри продовжує батькову справу. Хоча на момент аварії він був дванадцятилітнім хлопчиною, а прип’ятчанином побув лише кілька років, зізнається: Прип’ять назавжди в його серці. Пригадує, яке це було красиве і молоде місто, та додає: настільки молоде, що жодної бабусі не побачиш на лавці, а середній вік мешканців – 25–28 років... 
Рівно три роки тому двоє прип’ятчан і товаришів Ігор Сільченко і Олег Телятніков створили громадську організацію «Прип’ять+10», аби об’єднати зусилля колишніх «чорнобильців» і тих, хто мешкав у десятикілометровій зоні. На першому плані – проблеми соціального захисту людей. 
– Потрапити на той час у Прип’ять, на Чорнобильську АЕС, було дуже важко. Направляли на подібні будівництва тільки активних, висококласних фахівців, – згадує Олег Телятніков. – Тому це було висококультурне і високоосвічене місто. Звісно, ми зараз себе вже прип’ятчанами не відчуваємо – скільки років спливло... Пам’ятати минуле потрібно, але жити ним, мабуть, не варто. І сьогодні колишні прип’ятчани намагаються робити кращими ті міста, в яких вони живуть. 
У громадській організації «Прип’ять+10» понад 3,5 тисячі членів, більшість екс-прип’ятчан мешкають у столиці, здебільшого на Троєщині. Нині їх передовсім хвилюють питання соціального характеру. Займатися масштабним, глобальним дуже хотілося б, кажуть активісти, але сьогодні на першому плані – допомога конкретній людині в конкретній ситуації. Комусь бракує юридичного захисту, хтось бореться з чиновниками й бюрократією, а для багатьох нагальними є проблеми зі здоров’ям. 
– Попри все ми не можемо збагнути, як можна урізати чорнобильські пільги? Ці люди 1986-го захищали нас від загрози, не думаючи про себе. А зараз державні мужі розводять руками. Боюся, щоб така ж ситуація не повторилася і для тих хлопців, які нині воюють на Сході України, – каже Олег. – А держава повинна показувати, що вона готова цінувати подвиг завжди – і сьогодні, й через рік, і через двадцять років… 
Про легендарного батька ходило чимало чуток, багато різного говорили – навіть те, ніби Зірку Героя ховав у кишеню... 
– На роботу в Києві тато їздив на метро, службовим автомобілем не користувався. А Зірка – це доволі цінна річ. Тому він знімав її з кітеля і одягав тільки тоді, коли заходив у службовий кабінет. 
Згадуючи батька, Олег розповідає, як йому, дванадцятирічному хлопцеві, вперше довелося побачити, що таке променева хвороба. 
– Нічого особливого, – знизує плечима Олег Леонідович. – І волосся було... Перші кілька років у батька була сильна слабкість, часті побічні захворювання. Але він не та людина, яка б жалілася на болячки, розумієте? Був невеликого зросту, але дуже сильний. До останнього щоранку бігав, плавав, по годині виконував вправи цигун… Здаватися і опускати руки – це не про нього.