«Перший європейський амбасадор політично ще неіснуючої України»: 10 фактів про Драгоманова

Михайло Драгоманов
Михайло Драгоманов

18 вересня (30 вересня за новим стилем) відзначатиметься 180 років від дня народження Михайла Драгоманова (1841–1895), громадського та політичного діяча, історика, публіциста, літературознавця, фольклориста.

Український інститут національної пам’яті підготував інформаційні матеріали до 180-річчя від дня народження Михайла Драгоманова, які розкривають певні аспекти життя і діяльності мислителя.

10 фактів про життя і діяльність.

  1. Політик, філософ, історик, економіст, фольклорист, літературознавець, публіцист. Автор понад 2 тисяч творів з різних наукових галузей. Наукові та публіцистичні праці підписував як «Кирило Василенко», «Волинець», «М.Галицький», «М.Гордієнко», «П.Кузьмичевський», «П.Петрик», «М.Толмачов», «Чудак», «Українець». Припускають, що від його «Українець» взяла собі псевдонім поетеса Леся Українка — племінниця Михайла Драгоманова. Сам він також доводився сином правнику і літератору Петрові Драгоманову і племінником декабристові Якову Драгоманову, рідним братом письменниці та громадській діячці Олені Пчілці, дядьком — Михайлу Косачу, Ізидорі Косач-Борисовій, Ользі Косач-Кривинюк, Оксані Драгомановій, батьком — Світозару, Аріадні (в заміжжі Труш), Лідії (в заміжжі Шишмановій), а також тестем художнику Івану Трушу та болгарському вченому і політику Івану Шишманову.
  2. Прізвище походить від слова «драгоман», що з арабської означає перекладач, тлумач. Відома така версія походження роду. Його засновником ще за часів Богдана Хмельницького став якийсь «заволока з Греччини». Завдяки володінню грецькою мовою його часто залучали до перемовин із дипломатами зарубіжних країн. Так назва роду діяльності згодом перетворилася на офіційне прізвище. Сам Михайло Драгоманов родом із Гадяча, що на Полтавщині, де він народився 30 (18) вересня 1841 року. Освіту здобув у Гадяцькому повітовому училищі, згодом — у Полтавській гімназії. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Володів п’ятьма європейськими мовами. В університеті активно включився в політику. Крім того, 1871–1876 роках брав участь у діяльності Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, що діяв при університеті.
  3. 18 травня 1861-го був серед тих, хто, зустрічав під Києвом домовину Тараса Шевченка. У виголошеній від імені студентства Київського університету промові він сказав: «Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець». Разом із ним були Володимир Антонович, Микола Лисенко, Тадей Рильський, Михайло Старицький. Згодом вони склали ядро київської Громади. І в кабінеті професора історії Володимира Антоновича та на домашніх зібраннях у Лисенків, Драгоманових, Косачів, Старицьких обговорювали й утверджували державну символіку, гімн, формували політичні товариства й партії.
  4. Важливим етапом становлення політичних принципів стала участь на прощальній вечері на честь Миколи Пирогова (засновника вітчизняної військово-польової хірургії і школи анестезії), звільненого з посади попечителя Київського навчального округу за вільнодумство, обстоювання всенародної освіти, права вчитися рідною мовою. В «Автобіографії» Михайло Драгоманов писав про це: «..Для мене особисто виступ мій на бенкеті Пирогову мав великі наслідки: він підштовхнув в мені інстинкти політичні й… познайомив з гуртком ліберальних професорів та дав змогу розширити наукову працю, переважно над загальною історією, в якій я студіював зпочатку переважно Рим, зацікавився соціяльною боротьбою останніх часів республіки і появою христіянства, а потім і релігійною історією стародавнього світу взагалі. У 1862 році Шульгін, …рекомендував мене раді університету, як будучого кандидата на професора і порадив вислати мене, після скінчення курсу, за кордон». За три роки закордонного відрядження відвідав Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів. Це наукове турне було надзвичайно плідним для молодого вченого. Сформувало його критичні погляди, дало змогу зіставити свої переконання з західноєвропейським досвідом.
  5. Перший політичний емігрант у Російській імперії. За Емським указом 1876 року для припинення «небезпечної для держави діяльності українофілів» особисто імператор Олександр ІІ постановив: «Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского, как неисправимых и положительно опасных в крае агитаторов» із забороною в’їзду в Південні губернії і столиці, під таємний нагляд. Утім еміграційний період розпочався для Михайла Драгоманова за пів року до того — на доручення київської Громади легально виїхав до Відня, а згодом — Женеви для створення там осередку і видання українського журналу.
  6. Засновник української зарубіжної періодики. У Женеві створив Вільну українську друкарню і «Женевський гурток» — перший український соціалістичний осередок, який у 1878–1883 роках об’єднав публіциста Остапа Терлецького, правника і соціолога Максима Ковалевського, історика, педагога Якова Шульгина, поета, філософа, громадського діяча Івана Франка і публіциста Михайла Павлика. Разом вони видавали громадсько-політичний та науково-літературний збірник «Громада» (перший безцензурний в історії української преси). Його п’ять випусків вийшли протягом 1878–1882 років.
  7. Його політичний ідеал — федеративна держава, побудована на самоуправних принципах на всіх рівнях — від сільської громади до державного управління. Вважав себе соціалістом, однак у центр уваги ставив свободу особистості. Критично сприймав марксизм і рішуче заперечував терористичні методи російських народників, вважаючи, що «чиста справа потребує чистих рук». Як взірець Драгоманов часто згадував федеративні США та Швейцарію, де основою є громадське й місцеве самоврядування та гарантія природних прав і свобод людини.
  8. Популяризатор спадщини Тараса Шевченка. У друкарні «Громади» 1878 року тисячним накладом вийшов мініатюрний «Кобзар» із передмовою Федора Вовка та Антіна Ляхоцького і 12 поезіями, забороненими російською цензурою. Розмір книжечки за форматом був як пакунок європейського цигаркового паперу, що ввозився до Росії. Так ці примірники потрапили в Україну. 1882 року видав у Женеві поему «Марія» із власним вступним словом і коментарями — спершу українською мовою, переданою латинським шрифтом, а 1885-го — в перекладі російською. Всього у Швейцарії він видав без цензури 112 назв книг і брошур, у тому числі 37 українською мовою.
  9. Працю «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891) вважають заповітом науковцям. «На Україні … ще живіші старі націоналістичні погляди як через те, що українці більше відстали від Європи, ніж петербуржці та москвичі, так і через те, що урядові утиски на українську національність дражнять українців і примушують їх перецінювати вартість національності в історії й житті. Українське письменство й наука про Україну мусять перш усього обновитись, приставши до тих методів і напрямків, котрі тепер творять силу письменського й наукового руху в Європі й Америці й котрі найтісніше зв’язані з теперішнім всесвітнім громадським рухом: культурним, політичним і соціальним. Між іншим, українолюбці мусять вийти з того вузького й поверхового національства, котре в Європі втратило смисл після 1848 року. З цього зовсім не слідує, щоб вони мусили зректись своєї прихильності до України, до її нації або й заходів відшукати дійсні національні ознаки в історії й сучасності українського народу».
  10. Допомагав створювати перший університет у Болгарії, де провів останні шість років життя. В Софію приїхав 1889 року на запрошення тамтешнього уряду викладати всесвітню історію у щойно заснованій Вищій школі (саме вона через кілька років трансформувалася у університет). Там, крім керівництва кафедрою і розвитку власної школи фольклористики, налагоджував, навчальний процес, складання програми та розкладу занять, сприяв започаткуванню університетської бібліотеки. Користувався великим авторитетом місцевої демократичної громади. Хворів на аневризму аорти, через що йому було важко говорити.

Помер від розриву аорти 2 липня 1895 року у Софії, де й похований за протестантським обрядом, бо Михайло Петрович заповідав, щоб його «не відспівував небритий і немитий московський піп».

Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»