Микола Подрезан: Екстремалом почуваюся в Україні через суцільну недоступність

Уже 26 років Микола Володимирович пересувається на візку. Подолавши бар'єри у власній голові, почав долати кордони між країнами. Здійснив багато своїх мрій: побачив роботи італійських майстрів в оригіналі й навіть вдихнув гірського повітря у Гімалаях. Зробити це було простіше, ніж стерти межу між українською реальністю та потребами людей на візках.
Домовитися з ним про зустріч було не так і просто. «Увечері йдемо з дружиною на джазовий вечір», – бадьорим голосом відповів Микола Подрезан по телефону. Та наступного дня погода була «неджазовою», тож нам пощастило поговорити. Про безбар'єрність пан Микола може розмовляти довго і дуже емоційно. Наболіло!
– На вулицю Пікаділлі в Лондоні потрапив не в найпараднішому вигляді. Подорожую я зазвичай у найзручнішому одязі – спортивному костюмі, а після довгого перельоту не було змоги перевдягнутися, – розповідає Микола Володимирович. – Попри це можливістю погуляти з дружиною найважливішою вулицею світу вирішив не нехтувати. Гуляли поміж дуже дорогих ювелірних магазинів, зазирали туди, наче в музеї. Пригледілися – за нами спостерігає сек'юриті. Коли під'їхали до невеликих східців, охоронець підійшов і швиденько поклав мобільний пандус. Ми думали, що на нас дивляться як на злодіїв, а англійці думали, як нам допомогти.
– Любов до подорожей у вас давно?
– Ще з дитинства мріяв про подорожі, обожнював історію та географію. Уперше за кордон потрапив у 35 років, до того часу об'їхав увесь Союз аж до Камчатки, Курил і Середньої Азії.
– 2004 року вам випала честь брати участь у Київському етапі Всесвітньої естафети олімпійського вогню...
– До речі, це була перша і передостання Всесвітня естафета. Після Пекінської олімпіади вирішили більше таких масштабних заходів не влаштовувати. А п’ять років тому я надумав повторити шлях олімпійського вогню 35 містами світу. 20 вересня 2011-го ми стартували з Майдану Незалежності й вирушили до Монреаля. Ідея мого проекту в тому, щоб адаптувати історичні та культурні пам'ятки України для людей з обмеженими можливостями на основі досвіду, зібраного за цим маршрутом...
– Найкраще виховують патріотизм подорожі?
– Після моїх десяти днів терапії патріотизмом, після фізично важкого туру Україною у візочників зникають усі думки про суїцид. Кажуть: «Ні, я хочу жити, хочу боротися...».
– Яка вона, планета з інвалідного візка?
– Різна, але привітна. Свого часу я був одним із перших диск-жокеїв Києва. Мав освітньо-музичні програми про Мікеланжело, Гойю, Ботічеллі. Тоді й гадки не мав, що побуваю в Італії і побачу собор Святого Петра, що опинюся на Мангеттені й у центрі Лондона. Пощастило побачити галерею Уфіцці у Флоренції. Приїхали – а там черга. Зразу ж до нас підійшли працівники музею, підвели до іншого входу, видали квитки – такі ж самі, як здоровим, тільки за 0,00 євро.
– Нам би так зробити в Україні!
– Коли повернувся до Києва, запропонував адміністраціям кількох музеїв та історичних пам'яток запровадити таку систему. З Лаврою, Михайлівським, Софією вдалося домовитися. Інваліда і супроводжуючого не тільки пропускають без черги, а ще й видають такий самий квиток... Це для здорового туриста байдуже, а людині на візку дуже важливо розуміти, що вона така ж, як і всі.
– Пишуть, що ви – екстремальний турист. Які найекстремальніші ситуації з вами траплялися?
– Я – екстремальний турист, але – в Україні. Екстремалом почуваюся в рідній державі через суцільну недоступність. За кордоном я такий самий турист, як і всі... Ну а які мандри без пригод! Якось трапилося відзначати Новий рік на Шрі-Ланці, а візок мій разом із усіма речами, медикаментами та іншим багажем залишився в Дубаї, де ми робили пересадку. Іншого разу в готелі вхід до номера був завузький. Це був екстрим, але ситуативний. А в Україні екстремалом стаєш, щойно виїжджаєш за поріг своєї квартири. Якось узяв до рук рейтинг найкращих місць в Україні, де варто побувати. Майже ніде немає для інвалідів інфраструктури доступності.
– Хоча доступність може мати будь-яка пам'ятка.
– Скільки разів відвідував пам'ятки ЮНЕСКО, історичні будівлі, де, попри будь-який естетизм, облаштовано пандус. Показовий приклад – президентський палац у Литві, а колись – Єпископський палац. Будівля у стилі неокласицизму, датована ХVIII століттям, облаштована просторим, зручним пандусом. Питання не в естетиці, а в ментальності.
– У нас тисяча проблем із пандусами та ліфтами для візочників...
– Але практично немає дефіциту у співчутті й розумінні простих людей. Завжди знайдеться хтось, хто спитає: чим допомогти?
– Допомогти теж треба вміти.
– Та й не хочеться відчувати себе калікою. Я такий же, як ви: турист, киянин, чоловік...
– А в Києві яке ваше улюблене місце?
– Ні, такого немає. Хоча я тут народився, люблю і знаю це місто, як самого себе. От якби зараз була гарна погода, ми б прогулялися Маріїнським парком, спустилися б униз, побачили б той ганебний вертолітний майданчик... Пройтися мені там було б дуже важко – з'їздів практично ніде немає, про те, що там гулятиме візочник, ніхто, здається, і не думав. Однак я можу пройти всюди. Звик і навчився. Не сидіти ж удома.