Старший сержант Володимир Муляр - щасливчик із екіпажу "Янголи"
Ось уже майже два роки, як ми воюємо з російсько-терористичними бандами. Через фронт пройшли десятки тисяч наших співвітчизників. Війна по-справжньому торкнулася дуже багатьох, адже у всіх є знайомі, сусіди чи колеги, що на собі її відчули… Одним із воїнів, що не побоявся ризикнути в ім’я захисту своєї землі, є і Володимир Муляр, старший сержант Збройних сил України.
У неповні 28 років Володимир побував там, у горнилі запеклих боїв. Пощастило. Не лише сам вижив, але й врятував життя важкопораненому командиру взводу капітану Валентину Дегтяру. Каже, що з Дегтярем готовий знову йти у будь-яке пекло, аби тільки звільнити нашу землю від різної погані.
Хто ж він, Володимир Муляр, звідки беруться такі сміливці?
– Родом я з села Четирбуки Шепетівського району, що на Хмельниччині, – бере слово відважний боєць. – З 1992 року проживаю у Києві. Після закінчення школи вступив до Київського індустріального технікуму, отримав спеціальність технік-електромеханік. Потім – строкова служба в армії. Восени 2007-го підписав перший контракт із Збройними силами. Служу і понині. Хочу залишитися у війську й надалі. Це – моє… Мрію про той час, коли отримаю вищу військову освіту, – навчаюся у Військовому інституті телекомунікацій та інформатизації.
У розмові повертаємося до часу суворих випробувань. Які струни в душі цього чоловіка зачепила російська агресія? Чому все залишив і вирушив на фронт?
– У серпні 2014-го я добровільно пішов до війська, ніхто мене не змушував, – згадує Володимир. – Сам чудово розумів, що захист держави – це передовсім моя робота, як, скажімо, робота медика – лікувати або вчителя – навчати. Потрапив до 24-ї механізованої бригади, другої бойової тактичної групи. Ми діяли на Луганщині – Новоайдар, Лисичанськ, 31-й, 29-й, 32-й блокпости, бахмутівська траса.
«Роботою» Володимир називає і військову операцію з прориву блокади 32-го блокпосту. Того дня загинуло 9 наших воїнів. На підмогу своїм проривалися дві групи на БМП-2 – екіпажі «Янголи» та «Балабай».
– Мені пощастило. З екіпажу «Янголи» я єдиний залишився в живих, – розповідає Муляр. – Той бій не забуду ніколи. Командир взводу капітан Валентин Дегтяр отримав важке порання на початку бойового зіткнення. Однак він все ж командував своїми хлопцями. Потім я його десять кілометрів тягнув на собі… до своїх. На жаль, наша держава жодним чином не відзначила і не нагородила капітана. Слава Богу, що він вижив і повернувся до своєї родини, до своєї донечки. Це і моя найбільша винагорода за цей бій, за всю війну, зрештою.
За той бій Володимир Муляр отримав премію та медаль Кабінету Міністрів України.
Можливо, старший сержант колись стане генералом. А поки що нам цікаво було почути його думки про сьогодення армії.
– Чи відчутні зміни, перш за все, у зарплаті та соціальних гарантіях?
– Так, відчутні, – упевнений Володимир Муляр. – Цьогоріч з початку січня нам почали нараховувати заробітну плату в подвійному розмірі порівняно з попередніми періодами. Враховуючи стрімке зростання цін на продукти, таке суттєве підвищення не може не радувати.
– Чи є зміни у матеріальному забезпеченні контрактника (одяг, амуніція, озброєння)?
– Армійська форма стала набагато зручнішою і такою, що відповідає потребам бійця. Її можна назвати уніформою європейського типу.
А на завершення розмови «Вечірка» запитала: яку пораду чи настанову воїн може дати тим молодим людям, які уникають призову до армії, переховуються, тікають за кордон?
– Усе життя тікати чи переховуватися не будеш. Однак якщо такі хлопці хочуть жити під п’ятою російської імперії, то, будь ласка, нехай тікають, іншої долі для рабів годі й чекати. Але якщо вони хочуть бути вільними, жити на своїй землі, бути тут справжніми господарями, то зобов’язані сумлінно виконувати свій обов’язок перед державою. Ми повинні захищати свою Україну в будь-якому випадку, незалежно від обставин чи політичного устрою.
Ось такий він, старший сержант Муляр, щасливчик з екіпажу «Янголи».