День Конституції в історичній ретроспективі: скільки їх було в Україні

Після голосування у Верховній Раді 28 червня 1996 року, на руках носять одного з авторів Конституції депутата Михайла Сироту. Фото: Укрінформ
Після голосування у Верховній Раді 28 червня 1996 року, на руках носять одного з авторів Конституції депутата Михайла Сироту. Фото: Укрінформ

Сьогодні в Україні відзначають День конституції, 25 років тому перший основний закон незалежної України був прийнятий Верховною Радою.

Конституція — не просто певна гарантія прав та свобод. Це своєрідні правила гри, червоні ліні та фундамент держави, правова основа якого має глибоке історичне коріння. Це суспільний договір, який засвідчує політичну зрілість народу та є символом готовності керувати власним майбутнім. Не винятком є і наша Конституція, але наскільки давньою вона є?

Конституція…є справою століть; це ідея, свідомість раціональності та її розвиток в конкретній нації — Георг Гегель

Українська конституція Пилипа Орлика найдавніша?

Відповідь на це питання достатньо очевидна — ні. І навіть не тому, що до сьогодні немає консенсусу серед істориків, чи була конституція Пилипа Орлика — конституцією в сучасному розмінні. Так само це і не тому, що вона не мала реальної юридичної сили, бо була укладена у вигнанні в молдавському містечку Бандери (тоді — територія Османської Імперії) після поразки Івана Мазепи у битві під Полтавою.

Насправді юридичні документи із такою назвою відомі нам ще з часів стародавньої Греції і Риму, наприклад конституція Солона 6 століття до н.е., яка за своєю суттю була збіркою кодифікованих законів Афінської держави. Ця традиція перетекла і в середньовіччя, де кодифіковане звичаєве право держав з’являлось під звичною нам назвою «конституція».

Найстарішою конституцією, яка діє до сьогоднішнього дня — основний закон міста-держави Сан-Марино, прийнятий у 1600 році. А на звання першої «неписаної» конституції претендують англійці з їх «Маґна Карта» (або ж велика Хартія вольностей), якій у 2015 році виповнилось 800 років. Одним словом, як би нам не хотілося вважати, що українці винайшли та першими впровадили конституцію, це буде не зовсім чесно і справедливо, адже є приклади набагато старіших документів, які на додачу мали реальну юридичну силу.

Це, однак, не відміняє того факту, що конституція Пилипа Орлика — дуже важливий документ та знакова для України правова памʼятка з глибоким історичним корінням, яке тягнеться із княжих часів, а саме «Руської правди» Ярослава Мудрого ХІ століття. Що найцікавіше, «Руська правда» також є і однією з найдавніших памʼяток староукраїнської мови, адже в оригіналі документа простежуються характерні її риси.

Титульна сторінка конституції Пилипа Орлика, написана староукраїнською мовою. Фото: Вікіпедія

Першою реально діючою на території України (Правобережжі) була конституція Речі Посполитої, прийнята 3 травня 1791 року. Але вже в 1795 році, в ході третього поділу Польщі Річ Посполита як держава була остаточно ліквідована, українські землі розділили між собою Росія і Австрія, а основний закон втратив свою силу, але не історичне значення, адже щороку, 3 травня, День конституції святкують у Польщі.

Революційні та «лицемірні» конституції

Конституційний процес в Україні відновився із революційними подіями в царській Росії та із проголошенням Української народної республіки (УНР) в 1917 році. Однак для розробки повноцінного основного закону, який би сприйняли найширші верстви населення, просто не вистачало часу, жоден тодішній український уряд не зміг протриматись бодай рік.

За логікою, основою нової конституції мали б стати чотири універсали, якими визначалась самостійність України, від автономії до незалежності. Але після перевороту Скоропадського свою волю диктував саме він, тому першим реальним основним законом, нехай і тимчасовим, була Гетьманська конституція, прийнята у квітні 1918 року. В грудні цього ж року, після виходу німецьких військ з території України, до влади прийде Директорія на чолі з Виниченком, яка скасує документ.

Кайзер Німеччини Вільгельм ІІ (зліва) та гетьман Української держави Павло Скоропадський (зправа). Фото: з вільних джерел

Паралельно з цими подіями на території України було прийнято ще дві конституції: одна в Західноукраїнській народній республіці (ЗУНР) та в контрольованій більшовиками УСРР зі столицею в Харкові. І якщо перша була написана українською мовою і проголошувала незалежність від Австрії, то друга — російською і скопійована з конституції РСФРР (згодом це стане головною рисою радянських конституцій України).

Радянські конституції були еталоном лицемірності. З одного боку, за ними закріплювався статус України як залежної квазі-держави, підпорядкованої Москві, але з іншого ними надавались широкі демократичні свободи, вводились вільні вибори та гарантувались права людини. Для прикладу, конституція УРСР 1937 року, яка діяла протягом 40 років і базувалась на Сталінській конституції, гарантувала свободу слова та друку, право на мітинги, недоторканість особистості. Але при цьому на час її дії припадає найбільше репресій, страт та заслань за всю історію України.

Остання радянська конституція, прийнята в 1978 році мало чим відрізнялась від попередниць, так само прийнята під оновлену всесоюзну конституцію 1977 року та під впливом Гельсінських угод, так само декларувала права та свободи, які майже повністю ігнорувались урядом та силовиками. Примітна вона лише тим, що це була перша конституція незалежної України, яка продовжувала діяти як перехідна до 1996 року.

Засідання Верховної Ради УРСР, під час якого прийняли конституцію 1978 року. Фото: газета Вечірній Київ

Перша українська конституція

Коли ми говоримо про першу конституцію України, на рівні підсвідомості хочеться зістарити її як мінімум на кілька століть — до Пилипа Орлика, або ж навіть до «Руської Правди» Ярослава. Не те щоб у цьому було щось погане, зрештою, коріння українського права і справді надзвичайно глибоке. Але якщо ми говоримо про конституцію, яка була прийнята демократичною більшістю, підтримана народом і мала не просто декларативний статус, а й реальну силу, то під ці критерії підходить лише Конституція 1996 року.

Прийнята вже новою, вперше обраною в умовах незалежності Верховною Радою, вона засвідчила політичну зрілість молодої України, символізувала свободу та суспільний консенсус, якого нарешті було досягнуто поміж українців. Це точно не був ідеальний основний закон, він був сповнений непростих компромісів і поступок, як територіальних, так і мовних, але дата відзначення Дня Конституції України закріпилась за днем її прийняття цілком справедливо.

Голосування за Конституцію зранку 28 червня 1996 року

5 фактів про конституцію 1996 року:

  • Процес її підготовки розпочався відразу після проголошення незалежності, для цього у парламенті створили спеціальну конституційну комісію, в 1992 році було проведено громадське обговорення, а в жовтні 1993 документ був готовим.
  • Важливим етапом прийняття основного закону став конституційний договір між основними політичними центрами влади — Верховною Радою та Президентом України Кучмою. Ця угода діяла на період підготовки нової конституції.
  • Не обійшлось і без складнощів, прийняття конституції постійно затягувалось через відсутність консенсусу у Верховній Раді та зволіканні Президента Кучми у оголошенні референдуму щодо затвердження нової конституції. Його в результаті величезного тиску було оголошено на 28 вересня, але перед цим, 27 червня, почався справжній 24 годинний марафон, під час якого Верховна Рада врешті погодила нову Конституцію.
  • У сесійній залі найбільші пристрасті вирували навколо декількох питань: державних символів, мови та статусу Криму. Ліві на чолі з комуністами навідріз відмовлялись підтримувати тризуб і синьо-жовтий прапор, патріотична чистина депутатів не погоджувались на автономію Криму. В результаті було досягнуто непростого компромісу, в якому статус півострова обміняли на підтримку символіки. Такий самий компроміс було досягнуто і з мовою, українська була визнаною єдиною державною, але при цьому гарантувалось і право вільно користуватись мовами нацменшин, зокрема російською.
  • Нову Конституцію було ухвалено о 9:20 ранку 28 вересня 1996 року. У ній були закріплені правові основи, суверенітет та територіальна цілісність держави, права та свободи громадян, гарантії життя та здоровʼя людини, її честь та гідність. Ключовим пунктом Конституції є 5 стаття, за якою «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». І хоча конституційний процес в незалежній Україні фактично триває і досі, своє право на владу наш народ розуміє точно не як пустий звук, вже двічі підтвердивши його під час Майданів 2004 і 2014 років.
Підписана народними депутатами Конституція 1996 року

Конституційний процес після 2004 року

«Тоді ми були романтиками і вважали, що ухвалили основний закон, за яким віднині житимуть суспільство і влада. Вийшло ж 20 років боротьби…» — один із творців української Конституції 1996 року Віктор Мусіяка.

Лейтмотивом наступних років була політична боротьба тих самих двох політичних центрів, які раніше змогли знайти порозуміння, але згодом стали непримиримими суперниками — Президента та Верховної Ради. Ключовим питанням суперечки була класична криза гілок влади, яку у той чи інший період історії проходила будь-яка демократична країна. Це суперечка за виконавчу владу, тобто контроль Кабінету міністрів. Хто має призначати премʼєра? Чи має президент взагалі мати бодай якісь повноваження, окрім церемоніальних?

Однозначної відповіді на це питання немає, кожна країна обирає свій вектор розвитку. У США президент — є головною політичною фігурою. У Німеччині все навпаки — президент є номінальною фігурою, натомість парламент, який обирає канцлера, має усю повноту влади. Ми ж досі шукаємо свою ідеальну модель, адже наша країна ще дуже молода.

У 2004 році після Помаранчевої революції новообраний президент Віктор Ющенко зробить спробу перетворити Україну з президентської країни на парламентську. Його наступник проросійський Віктор Янукович поверне в дію конституцію 1996 року, яка наділяє президента ширшими повноваженнями, але ситуація знову зміниться після Революції Гідності. Збоку це може виглядати як жахаюча нестабільність, але масштабі історії це всього лише пошук свого шляху та ідеальної системи влади, який пройшла кожна розвинута країна.

Михайло ЗАГОРОДНІЙ, «Вечірній Київ»