Невоєнні клопоти підполковника Пікалюка

Невоєнні клопоти підполковника Пікалюка

Анна РОДІЧКІНА 

У кабінеті Андрія Пікалюка, заступника голови ветеранської організації Деснянського району, майже ніколи не панує тиша. Серед стосів паперів, альбомів з фотографіями і старих газет знаходиться місце для печива і склянки чаю. Щоправда, до цього рідко доходить. Занадто важливі проблеми у відвідувачів, які приходять до Пікалюка. 
Більшості з них відомо, що таке війна, – пригадують жахи Другої світової або були в Афгані, як підполковник Пікалюк. Поки він займається справами своїх підопічних, ми спілкуємося з його дружиною Наталією, вірною помічницею чоловіка у ветеранських справах. 
... 1989-й рік, звичайний зимовий день. Мороз і сонце, «мільйон на мільйон» – так в авіації кажуть, коли чудова погода. В аеропорту зібралося багато жінок з дітьми. Чекали довго, кілька днів, але небо скупилося на оті «мільйони». І замполіт знову і знову дріботів по снігу до жінок: «Нельотна. Прилетять завтра». Раптом десь далеко загув літак. Чекали, що прилетить ескадрилья, а гув лише один – великий, вантажний. Літак сів на посадкову смугу, розвернувся і «відкрився». 
Почали виходити чоловіки у плямистій формі. Ми чекали наших, у зелених мундирах або блакитних «парадках», а ті військові були у чужих, незнайомих нам кітелях. Ми не знали, що і як, де вони були, думали, тривале відрядження, військові навчання. Раптом син вигукнів: «Тато, тато!». Я здивувалася. Навіть не впізнала свого чоловіка… – Наталя Петрівна говорить емоційно, раз по раз витираючи сльози. – Кинулися до чоловіків, але нас швидко зупинили солдати. З літака почали виносити ящики… Ми не одразу збагнули, що це. Думали, може, деталі якісь чи зброя. Потім оголосили, що не всі повернулися з Афганістану. Живими. І ми вперше почули, де наші воювали. 
Так підполковник Андрій Пікалюк разом зі своєю ескадрильєю повернувся додому з останнього відрядження. Він не любить говорити про себе. І про те, що було… Умовити не вдалося – Андрій Олександрович так і не розповів жодної історії на кшталт «а ми їх, а вони нас», хоч як не розпитуй. 
Андрій Пікалюк побував у Афганістані двічі – 1979 року і 1988–1989-го. Спочатку старлей, а потім капітан, він застав самий початок і кінець війни тривалістю в десятиріччя. 
Я був командиром ескадрильї винищувачів-перехоплювачів, а це – сто двадцять людей і вісімнадцять літаків, які несуть бойове чергування. Головне завдання було не допустити, щоб наші літаки збили. Прикривали дорогу часом до самого Кандагара, – пригадує підполковник Пікалюк. – У перше відрядження прибули в Шинданд. Там з афганських льотчиків формувався полк, а ми як інструктори готували їх. Це був тільки початок, ніхто ще й не відав, як воно буде. Сформувався їхній полк – і через три місяці ми повернулися назад. А у другому відрядженні потрапив у Баграм... 
Відбуваючи в Афганістан удруге, вже знав: летить на війну, яка забрала безліч життів. 
Коли вступаєш у бій, питання не стоїть про життя чи про чиїсь долі. Є ти, і є ворог. І хтось із вас має вижити..
Доки чоловіки літали з Шинданда до Кабула, вдома, у Смоленську, на них чекали діти і жінки. 
Нам нічого не сказали про Афган. Сказали – навчання. Тоді я працювала у секретному відділі. Підшиваючи документи, побачила: Афган. Та замполіт суворо заборонив навіть натякати про це іншим дружинам. І я мовчала. Та й навіщо їм було про це знати? Змінити вже нічого не можна, – згадує Наталія Петрівна, тендітна та надзвичайно енергійна жіночка. 
Сьогодні Андрій Олександрович не відійшов повністю від військових справ – декілька років очолював районну раду ветеранів, нині він заступник голови. Свою організацію називає «напіввійськовою», її члени переважно колишні військові. А це – дисципліна, порядок, справедливість. Під його опікою нині 23 тисячі ветеранів. Найбільше серед них «дітей війни» — 17 тисяч осіб. 
Найчастіше звертаються з побутовими проблемами. Хтось вчасно не оформив субсидію чи пільгу, а тепер не знає, як з боргами розплатитися. Був випадок: за два роки у жінки накопичилося 20 тисяч гривень боргу. Її чоловік за життя був інвалідом війни і мав пільги. Овдовівши, жінка думала, що пільги автоматично переходять на неї, і заяву на пільгу не написала. Рахунки приходили – не звертала уваги. Що сказати – вік. Плату нараховували у сто відсотків. Тепер намагаємося реструктуризувати борг, інакше – ніяк. І це не єдиний випадок. Я міг би на печі сидіти, – усміхається Андрій Олександрович. – А коли мені запропонували очолити цю організацію, погодився. 
Нудно на печі? 
– Не в тому річ. Бачите, скільки тут роботи? Погодився з поваги до ветеранів. 
Льотчиком хлопчина з Вінницької області вирішив стати ще в дитинстві. До душі йому був військовий порядок. Служив у різних місцевостях. Син народився в Грузії, донька – в Естонії. Після Афгану Пікалюка відрядили до Липецька. 
– А потім, коли країна почала тріщати по швах, ми вирішили осісти в Києві. Ми ж українці, тут наші батьки, – пояснює Наталія Петрівна. 
А як звуть вашого сина? 
Пам’ятаю, як лікар-грузин уперше дав мені малюка: «Как зват?». А я не знала. Тоді він: «Дрюха? Дрюха?». «Та це ж чоловіка мого звати Андрієм», – пояснюю. А потім так і назвали – Андрій Андрійович. 
– Чи ви хотіли б, аби він став військовим? 
А він і став. Майор у відставці. Якби нас знову покликали у гарнізон, я б пішла. Ми звикли...