5000 років історії: археологічні сюжети Києво-Печерської лаври

Києво-Печерська лавра. Фото: архів Вечірнього Києва
Києво-Печерська лавра. Фото: архів Вечірнього Києва

Києво-Печерський заповідник — це особливе місце столиці, яке пронизано минулим. Воно відоме великими православними святинями, але історія цього куточка столиці є набагато давнішою Лаври.

До 30-го дня незалежності провідні археологи України готують особливу науково-популярну книгу, яка описує 30 сюжетів археології Києво-Печерської лаври з 1991 року.

Сергій Тараненко — досвідчений археолог, який є одночасно одним з авторів та упорядником майбутньої книжки. Раніше він проводив журналістам «Вечірки» екскурсію місцями розкопок на території Національного заповідника «Києво-Печерська лавра».

У цьому інтерв’ю він розповів про найцікавіші археологічні сюжети одного з найдавніших місць у Києві, а також розповів про плани перетворити частину заповідника на археологічний парк, який буде доступним для всіх.

Сергій Тараненко та Археологічна карта території сучасного заповідника «Києво-Печерська лавра». Фото: Борис Корпусенко

— Як виникла ідея створення такої книги?

— Ідея виникла в січні цього року, і далі вже дуже швидко знаходила своїх прибічників. А тут в країні наближається ювілей, ось і прийшла думка зробити подарунок всім, хто любить історію та археологію України, перед усім киянам. Також це і подарунок для України, як громадський обов’язок — виконувати чесно свою роботу. Ми хоч і не на фронті, але теж хочеться зробити щось для нашої Батьківщини, на своєму місці.

Під час роботи над Археологічною картою території сучасного заповідника «Києво-Печерська лавра», я був вражений потенціалом археологічних пам’яток. Подібна робота по археології була проведена вперше з моменту утворення заповідника з 1926 році, до речі, у цьому році йому виконується 95 років.

Я побачив потенціал, про який пересічний громадянин не знає точно і зрозумів — треба зробити щось для людей, бо нам є чим хвастатись, тут є унікальні речі та об’єкти. Вирішили зупинитися на 30 — по одному на кожен рік Незалежності. У книзі і збираємось показати результат нашої діяльності і яку вона роль грає для історії України, реконструкції історичних процесів.

Загалом окрім мене та співробітників мого сектору археології заповідника (Юлія Мисько, Дмитро Пєфтіць, Олена Махота), які одразу мене підтримали, у нас зібрано ще 11 авторів.

Серед них є справжні зірки археології, такі як Федір Андрощук, директор національного історичного музею, Тимур Бобровський — відомий археолог та спелеолог, який працює зараз в Софії Київській. Запросили і відомих істориків, нумізмат Андрій Бойко-Гагарін, сфрагіст Олександр Алфьоров — усі вони або в певний час працювали на території заповідника, або ж є вузькими фахівцями, які найкраще знають свій матеріал в Україні.

— А вийде вона до дня Незалежності?

— Обовʼязково. Я вже звернувся до видавництва «Мистецтво», широкого відомого в Україні. Його директор, Сергій Поночовний, підтримав і запевнив, що книгу будуть видавати та встигнуть її випустити до ювілею незалежності України. Це була головна умова до видавництва. Ми будемо робити велику презентацію.

— За яким принципом ви підбирали 30 сюжетів?

— Принцип перший — це хронологічний. Мета показати археологічні досягнення за всі відомі на території заповідника історичні періоди (від дохристиянських пам’яток до XX ст.), тобто показати історичний зріз, що в археології називається стратиграфією.

Тут не завжди був заповідник та монастир, але 5000 років жили люди. Найдавніші знахідки — трипільська культура та ранній залізний вік, не дивлячись, що представлені спорудами і фрагментами цілих поселень, не дали великої кількості матеріалу.

Люди знають з трипільської культури якісь гарно розмальовані горщики, тут такого не було, у нас більш пізній етап. Але в нас попрацювали остеологи, є аналіз фауністичний, на відомо що тут їли люди тих часів, яка риба водилась, які світські тваринки були, та яка дичина.

Наступний період після ранного залізного віку — це княжа доба, в ХІ столітті у нас виникає Печерський монастир, з цього часу основний масив знахідок і об’єктів повʼязаний з княжою добою. При чому хочеться відмовлятись від слова «давньоруський», бо росіяни, якщо його чують, зразу перекручують на «русское».

Це придумав не я, вже кілька десятків років такий термін вже зустрічається в наукових публікаціях, тут просто треба, щоб академічна наука це прийняла. У нас же, зрештою великі князі були, чому б і не княжа доба або великокняжий період? Я принаймні так уже і пишу.

— А другий принцип?

— Другий — це унікальність артефактів, які є в єдиному екземплярі. От, скажімо, Федір Андрощук, як фахівець по скандинавістиці, розказує про унікальну фібулу (лат. fibula — «скобка») ХІІ-ХІІІ століття. Вона єдина в Києві і в Україні напевно. Такі фібули були популярними в Британії, Ірландії та Німеччині. Фібула знайдена на території Верхньої лаври в 1994 році, тобто уже в період незалежності. Він це розповів і зробив цікавий сюжет.

Фібула та її ймовірний вигляд на одежі

У нас ще є в єдиному екземплярі печатка князя Мстислава Мстиславовича. Вона одна з трьох відомих, то як про це не написати? На території України відома ще одна така печатка, та одна в Новгороді.

Печатка князя Мстислава Мстиславовича

Або, наприклад, пломби дорогочинського типу. В Києві їх виявлено кілька десятків, на Русі — тисячі, але на території Києво-Печерської лаври вперше з 2017 року виявлено чотири. То є митні пломби, на яких стояли князівські знаки. Міжнародну торгівлю і митниці князь тримав під своїм контролем.

Але якщо ми тут знаходимо пломби, це може означати, що монастир в цей час міг вести міжнародну діяльність самостійно. Монастир мав свої власні села і вони збирали данину, томи числі пушниною, яку відправляли з запечатаними пломбами закордон. Виявлення подібних знахідок дуже важливо для реконструкції життя в той час.

Митна пломба з князівським знаком

Є такі сюжети, які не тільки повʼязані з археологією, але й з історією нашої країни, з людьми. Був такий відомий український мистецтвознавець, історик, археолог, етнограф, громадський діяч Данило Щербаківський…

— Його могилі присвячений один із сюжетів вашої книги?

— Так, Щербаківський працював у 20-х роках ХХ століття у музейних установах Києва, це людина, яку в радянські часи цькували і довели до самогубства. Його поховали у 1927 році тут, в сквері біля Лаврської дзвіниці, тоді прийшла уся міська інтелігенція та найвідоміші люди країни. Всі розуміли, таку людину затравили.

Його могилу зрівняли з землею у 1934 році, оскільки тодішня агресивна політика радянізації усіх сфер життя, зокрема інтелектуальної, передбачала знищення національних наукових еліт та пам’яті про них.

У 1991 році було проведено розкопки Віктора Харламова, звіт так і називається: «в пошуках могили…». Данило Щербаківський така велика постать, що спеціально шукали, де його поховали. Є могильна плита на місці, де його ховали…

Могила Данила Щербаківського

Це археологія не дуже давня, але це частина нашої історії, Щербаківський не те що забутий, але багато людей про нього не знає.

Ще, наприклад, мало хто знає про унікальну інженерну думку ХIХ століття, тоді була створена для Успенського собору ціла система теплоканалів. Коли в 1997-1999 роках проводили науково-рятівні археологічні дослідження перед відновленням Успенського собору, їх розчистили. Зараз у світі насправді дуже популярний промисловий туризм, інженерна думка, яка була начебто не так давно, але сама по собі вона унікальна.

Теплоканали Успенського собору

— Яка знахідка найдавніша на території заповідника і чи потрапила вона в перелік сюжетів?

— Трипільське житло, якому близько 5000 років. Це була напівземлянка, невеликий об’єкт, але з цікавим набором кераміки. Сергій Балакін, який досліджував цю споруду, розмірковує про те, що тут було поселення. Бо в той час для пізнього трипілля були характерні невеликі поселення, яке розміщалося на мису, одна хата не могла стояти.

Воно було частково зруйновано тим, що було нагорі, а зверху — Успенський собор в ХІ столітті. Весь комплекс забудови верхньої лаври — це фактично трипільське поселення, яке знеслось. Виходить у нас тут тисячі років історії на одному місці, чомусь сюди людей тягнуло.

Саркофаги Успенського собору

— Можна припустити, що це найдавніше місце Києва?

— Ні-ні, у Києві Кирилівська стоянка (територія Подолу) є найдавнішим місцем. Також трипільська культура зустрічається в Києві не раз, наприклад пізнє трипілля зафіксовано в ботсаду Фоміна. Але одним з найдавніших місць територію заповідника назвати можна. Що точно можна стверджувати, тут існувало єдине у Києві передскіфське поселення чорноліської культури IX століття до н.е.

— У періодизації історії України є така біля плями між монгольською навалою та Великим князівством литовським і козацькою добою, як у вас представлений цей проміжок?

—Так, як писали в радянський час і вчили в школах, йде: Русь — Батий — Козаччина. 300 років історії незрозуміло де. У нас є хрест-енколпіон, який датується XII-XIV століттями. Фахівці стосовно нього дискутують, бо у сучасних дослідженнях науковці схильні їх датувати ХІV–ХVІ століттями. Так ось цей хрест як раз і доводить, що тут велись для когось служби, життя було.

Хрест-енколпіон

Ще є два сюжети по нумізматиці. Це монети Менґлі Ґірея XV століття, відомий персонаж в історії України. Монети ханів з династії Ґіреїв були характерними для грошового обігу Київщини у XV–XVI століття, ними серед інших поширених зразків обігових монет користувалось населення Києва.

Другий сюжет по литовським монетам XIV століття, але вони не прості. Монет Великого князівства Литовського у нас десь півтори десятки є. Але нас цікавлять дві окремі монети — київського князя Володимира Ольгердовича, бо вони найраніші.

Володимир Олгердович карбував ці монети саме у Києві. У Литві тоді їх ще не робили. Тобто це фактично найраніші монети Великого князівства Литовського. Оце історичний контекст та євроінтеграція! Коли кажуть: а який у вас звʼязок з Європою? А ось він!

Про мури XII століття, які я розкопував на території лаври теж є сюжет, але одностайності немає, якою була їх функція. Скоріше за все вони відігравали не стільки фортифікаційну роль, скільки це було питання престижу.

— Сюжетів з часів Русі найбільше тому, що писемних джерел з цього періоду майже немає?

— Писемні джерела є, але їх мінімум…

— Півтори літописи…

— Ну ще окрім цього ж є ісландські саги, кілька арабських писемних джерел, кілька західноєвропейських та візантійських, але їх справді небагато.

Ми звичайно не розділяємо сюжети на кращі та гірші, але тут не треба кривити душею, знахідки княжої доби є найцікавішими, принаймні для мене точно. Домінанта нашого заповідника — це Печерський монастир, який пізніше став Києво-Печерською лаврою.

Київська Русь — це те, з чого Україна починалась. Хоча не можна казати, що вже в той час були українці, я противник цього, але Україна точно є правонаступницею, це наша була країна. Нам треба гордитись цим, саме у нас були великі князі, у них була найбільша держава в Європі у свій час. Тому тут кожна річ цікава, особливо якщо вона у єдиному екземплярі.

Або унікальний об’єкт, як склоробні горни. Володимир Богусевич розкопав склоробну майстерню в 1951 році, але на сьогоднішньому етапі про неї замало інформації.

З 31 травня по 26 червня на території заповідника зі студентами Київського університету імені Бориса Грінченка проведемо ре-розкопки. Хочемо взяти один горн, хоча що від нього залишилося ми не знаємо, якого роду консервація була проведена 70 років тому.

Там мусить бути якийсь склад, де зберігали продукцію, можливо якийсь навіс був над горном. Це комплекс був цілий. Ми мріємо, що він стане частиною Археологічного парку Києво-печерської лаври.

Митрополичий сад, де планується створити археологічний парк. Фото: Борис Корпусенко

— Розкажіть про ваш проєкт археологічного парку Києво-Печерської лаври, в чому ідея?

— Після відкриття мурів XII століття Печерського монастиря у 2018 році усі конструкції були законсервовані. Безумовно, археологічне дослідження більшої ділянки стіни може дати нові матеріали, які можливо дозволять звузити дату початку будівництва, виділити періоди ремонтних робіт або окремих етапів будівництва і, звичайно, загибелі конструкції.

Така можливість існує, територія Митрополичого саду дозволяє відкрити трасу ділянки понад 20 м, але для цього повинно бути вирішене питання музеєфікації відкритих конструкцій ще перед початком археологічних досліджень. А враховуючи безпосередню близькість розміщення горнів склоробної майстерні, здається логічним об’єднання двох музеєфікованих об’єктів під одним дахом або накриттям.

Сучасна історична топографія південно-західної частини Митрополичого саду дозволяє використати Башту Кущника як музей археології, ніші Мазепиних мурів XVIII століття як лапідарій, колишній винний льох XVIII століття як майданчик для експозицій.

Створення археологічного парку дозволить популяризувати археологію Києво-Печерської лаври та зробити її відкритою для відвідувачів заповідника. Але для цього необхідно вирішити питання з музеєфікацією археологічних об’єктів, що лишається актуальним вже понад 70 років.

Схема проєкту Археологічного парку

Загалом робота уже ведеться. Зараз проєкт археологічного парку підтриманий керівництвом заповідника. У цьому році крім розкопок горну планується реставрація фрагменту мурів Мазепи від Південної башти до башти Кущника, саме цю частину ми і планували використовувати в рамках Археологічного парку. Буде розглядатись наступний етап — реставрація башти Кущника і можливо вже відразу під музей

У майбутньому археологічному парку буде виділена спеціальна локація. У нас збереглись історичні насадження — 9 дерев кизилу (дерену), вік яких, за оцінками вчених-біологів, налічує понад 300 років. Вони мають статус пам’ятки природи та включені до списку 500 видатних дерев України.

— На археологічний парк держава виділяє гроші?

— Заповідник сам не потягне такий проєкт, однозначно. Це потрібно, щоб Міністерство культури звернуло увагу. Рік тому наш в.о. Генерального директора Олександр Рудник готував пʼятирічний план розвитку заповідника і там цей парк був прописаний.

Думаю, що на початковому етапі треба підготувати архітектурний проєкт, який сам по собі коштує грошей, а краще оголосити відкритий конкурс. І в ідеалі ще щоб громада за це голосувала і тільки тоді залучати фінансування з боку держави, це буде демократично.

Михайло ЗАГОРОДНІЙ, «Вечірній Київ»