У Києві жінка створює шедеври нитками
«Талановита людина, талановита в усьому», цей вислів, як ніщо інше вдало характеризує героїню нашої розповіді до Дня вишиванки — Любов Романів. Дивовижна жінка, яка маючи освіту фізика та працюючи інженером-дослідником на Державному підприємстві «Антонов», з малечку була не байдужою до творчості. Спостерігаючи за мамою, яка вишивала скатертини та сорочки, маленькій Любі теж, кортіло, щось створити власними руками. Взявши голку та нитки у 7 років, вона створила свій перший рушник, й не розлучається зі своїм хобі до сьогодні.
Народилася майстриня у містечку Рогатин, що на Івано-Франківщині. З часом переїхала до Києва, де мешкає, вже майже 40 років. Каже, що захоплення почалося з подарунка у школі.
«Коли мені було 7 років, на перше вересня, у школі дівчаткам дарували набори з вишивки. У мене був рушничок. Як сьогодні пам’ятаю, дуже швидко його вишила та сильно цим захопилася, настільки, що де тільки бачила якийсь візерунок — вишивала. Раніше було дуже проблематично з матеріалами. Це сьогодні можна замовити через інтернет: нитки, канву, малюнок. А раніше мені доводилося шукати у знайомих, сусідів, де, у кого, який рушник, чи вишиті подушки. Аби створити щось, треба було домовлятися з людиною, щоб позичили на деякий час готову роботу. Зараз, якщо бачу цікаві елементи — фотографую», — розповідає Любов Романів.
Аналітичний склад розуму тільки допомагає майстрині у її творчій справі.
«Без точного розрахунку не можливо створити жодний візерунок, крім того, я сама розробляю схеми. Якийсь час, навіть, видавала невеликими тиражами. Особливих розрахунків потребують малюнки на скатертинах. Зазвичай на вишивку скатертини, у мене йде 6-8 місяців, але є й скатертина, яку, я вишивала 2 роки. Кожна діагональ має відповідати одна одній, кожен хрестик та відтінок має знаходитися на своєму місці. Серед складних, розрахункових робіт, наприклад, скатертина з трояндами, де періоди візерунків різняться між собою, що значно ускладнює розрахунок скатерті. Вишиваю, я зазвичай хрестиком, намагаюся відтворювати старовинні орнаменти з різних регіонів України. Я прагну, щоб кожна людина на моїх виставках знайшла, щось близьке для душі притаманне їй та її малій батьківщині. Кожна робота унікальна. На моєму рахунку їх понад 300», — каже пані Любов.
До слова, у 2019 році Любов Романів встановила Національний рекорд України. На той час у неї було 165 вишитих українських рушників. Також, пані Романів є членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України.
«Мої роботи були представлені на багатьох виставках. Частина моїх робіт знаходиться на приватних виставках закордоном, решта у музеях України. У Києві мої роботи можна було побачити в Лаврі, Центрі Української Культури та Мистецтв, ДП «Антонов», бібліотеках, і ще багато де. До речі, у школах дітям теж, презентувала свої роботи. Їм так сподобалося, що вони тривалий час після виставки про це ще розповідали своїм батькам та вчителям.
-На одній вишивці, я не зосереджуюсь, хоча можу вишивати — цілодобово. Я ще займаюся лемківськими писанками, які навчила робити, мене, моя мама. До слова, вона родом із Лемківщини. А також, я займаюсь плетінням з бісеру лемківських прикрас –криз. Всьому вище перерахованому, я навчаю на своїх майстер-класах», — додає майстриня.
Пані Любов, каже, що охочих придбати хоча б щось, на її виставках та за чималі кошти вистачало.
«Мої роботи не продаються, тому що, я хочу, щоб більше людей їх змогли побачити. Це щось особливе, в що, я вкладала і вкладаю всю свою душу, любов та час. Це те, що передається з покоління в покоління. Наприклад, я досі зберігаю речі, які вишивала моя мама. Або клаптик тканини з вишивкою моєї бабусі. Він дуже старий, й тканина вже розлізлася, тож, я дала друге життя орнаменту, який там зображений, й відтворила його. До речі, у мене є скатертина, яка з усіх, які у мене є, для мене найдорожча, й тільки тому, що моя мама бачила, як я її вишивала. Це спогади… Загалом, мені не приємно коли на виставках знаходяться такі люди, які або кажуть, що за гроші можна купити геть усе, або фотографуються на фоні моїх робіт, а потім видають їх за свої», — пояснює Романів.
У Любові Романів дуже творча родина. Донька, теж розділила мамине захоплення та вишиває картини. А онучки, люблять малювати.
«Крім власної родини, моє захоплення розділили й на роботі колеги, які теж тепер вишивають та діляться зі мною своїми успіхами. Вишивання — моє друге життя. Спочатку може скластися враження, що роботи не початий край, особливо, якщо це скатертина чи вишиванка, але потім, коли входиш в азарт, не помічаєш, як спливає час. Моя порада тим, хто хоче, почати цим займатися, почніть з малого. Не беріться одразу за велику картину. Спробуйте спочатку вишити маленьку серветку, чи рушничок. Головне любити справу, яку робиш, людей, свій край, тоді завжди все вийде», — підсумовує Любов Романів.
Вікторія ГРЕБІНЬ, «Вечірній Київ»