Залишена мама: історія киянки, яка втратила сина

З пані Галиною ми зустрілись у центрі. Домовились попередньо побачитись на Хрещатику, бо саме там, навпроти будівлі Київради, з сітілайта зустрічає перехожих її син — Вячеслав Куцмай. Три роки тому він загинув неподалік окупованої Горлівки. Чоловікові був всього 31 рік…

«Мені знайомі підказали, що бачили фото Славіка на Хрещатику. Ось, думаю, якраз матиму нагоду з вами побачити…», — каже одразу після знайомства Галина Куцмай.

Невисокого зросту, худорлява, із замкненим у погляді болем. За останні роки вона пережила кілька складних операцій, похоронила сина, а за рік — й чоловіка. Слухаючи її історію, мимоволі ловиш себе на думці: чому цій тендітній жінці перепало стільки горя. А головне — звідки вона бере у собі сили жити з цим далі…

ПРО ДИТИНСТВО І ВИБІР

«Славік ріс дуже розумною і спокійною дитиною, — починає розмову Галина, і одразу виймає з сумки альбом із домашніми фотографіями. — У 5 років почав читати, добре навчався в школі. Після закінчення вступив до Київського національного економічного університету на юридичний факультет. На третьому курсі щось не склалось із навчанням і він добровільно вирішив йти в армію. Маю серйозні проблеми зі здоров’ям, і Славік намагався мене відгороджувати від хвилювань, тому навіть не одразу зізнався»

Каже, що повернувшись зі служби, Вячеслав таки закінчив навчання і отримав диплом юриста. Деякий час працював, а пізніше ошелешив родину новиною.

«Коли почалась війна на сході, якось прийшов мені і каже: „Мамо, я йду в міліцію на службу, у мене юридична освіта, армія за плечима — чому б ні?“ Кажу йому, що, синочку, чи ти добре подумав? Але і цього разу через моє здоров’я він мені так і не розповів правди. Хоча материнське серце її й без того відчувало. Насправді він вирішив йти на фронт, а замість міліції — вступив у ряди Нацгвардії. То був червень 2014-го», — веде далі пані Галина.

Під час розмови, вона неспішно гортає сторінки альбому і час-до-часу відволікається, аби уточнити деталі.

«Це Славік на випускному. А це ось зустріч однокласників була», — каже вона, обережно торкаючись до кожного фото.

«Пам’ятаю збирав речі і дістав з полиці три томи Тургенєва. Дуже любив читати, і міг за книжкою цілі дні проживати., — нарешті усміхнулась вона. — Я тоді йому кажу, та куди ж будеш три товсті книги тягнути? А він вперся, що це для нього важливо. Ось такий він був — знав своє і тихим кроком до цього йшов».

ПРО ПОЛОН І ПОРАНЕННЯ

«У серпні 2014-го був Ілловайськ. Ще перед Спасом подзвонив мені і каже: „Мамо, ми зараз в Ілловайську і за кілька днів візьмемо Донецьк“. Такий радісний тоді був. Але всі ми знаємо, чим це закінчилось… Пізніше попав в полон… Знаєте, як я дізналась? В інтернеті. Побачила відео, де Славіка разом з побратимами вели окупанти. В душі тоді робилось щось страшне, але думаю собі: дякувати Богу, що хоч живий. Бо до цього на всіх каналах транслювали, що хлопців розстріляли. У полоні він був чотири місяці. Серце розривалось від кожного дзвінка з невідомого номера. Ми боялись завтрашнього дня, як смерті», — розповідає жінка, навіть зараз помітно нервуючись.

Каже, що повернувшись додому, про цей непростий період син практично не розповідав.

«Але я й без того все знала. Знала, що били по колінах, знала, що принижували. Знала, з якими травмами хлопці повертались. Лише одного вечора якось пізно прийшов, сів на кухні і довго говорив про те, яких друзів зустрічав, якими вони були, про що спілкувались. Зараз часто згадую ту розмову, і думаю собі, чому не проговорили тоді до ранку…», — зітхає вона.

Та досвід полоненого не зупинив Вячеслава. Як кажуть рідні, навпаки -загострив у ньому бажанням боротися. Тому незадовго він пішов на другу ротацію.

«Був в Авдіївці, у Широкино. Всього навіть не пригадаю. Потім отримав важке поранення на шахті Бутівка — мав роздроблену плечеву кістку, був поранений у живіт і в руку, пережив контузію. Після лікування у Дніпрі сина бортом привезли у столицю, де його чекали ще чотири операції. Відновлювався у госпіталях близько пів року. Але навіть такі серйозні травми його не зупинили і він пішов втретє», — каже вона.

Востаннє Вячеслав приїжджав додому на кілька днів, коли сильно захворів дідусь.

«Батько був при смерті, а син вважався його улюбленим внуком. Символічно чи ні, але коли прощався з дідусем, наш собака помер… Не знаю, чи правильно це пов’язувати, але напевно навіть наш домашній улюбленець щось відчував», — пригадує пані Галина.

ПРО ОСТАННЮ ЗУСТРІЧ

«Не злічити, скільки разів я поверталась думками до дня, коли востаннє бачила сина. Він їхав машиною на схід і дорогою мав мене підвести на роботу. Сіли в машину, а вона не заводиться. Потім ще на шляху колесо пробило… Славко наполіг, щоб я не чекала і пішла на роботу. Обняла його, побажала щасливо доїхати», — продовжує розмову жінка.

Каже, що ніколи не плакала перед сином, щоб не засмучувати його. Але навіть на четвертий рік війни стримувати сльози не стало легше.

«Раптом дзвонить і каже: „Мам, я забув тобі ключі віддати“. Кажу йому, щоб лишив ці ключі у себе, не вертався. А він наполіг, що все-таки треба віддати. Під’їхав машиною до роботи, я ще раз його обняла, поцілувала. Сів за кермо, і, пригадую, повернув голову у вікно і усміхнувся. Я ще так зупинила погляд на машині, яка зникала на горизонті. Вкотре відігнала від себе погані думки і пішла працювати, навіть не знаючи, що бачила сина востаннє», — згадує з болем вона.

ПРО ДЗВІНОК, ЯКИЙ ЗМІНИВ ВСЕ

«У той день чоловік з молодшим сином проводжали мене на поїзд у санаторій. Раптом хтось зателефонував синові. Ми ще так оглянулись, чому він зупинився. „Стійте, — крикнув нам. — Славіка вбили“. Якщо зараз мене спитати, що я тоді відчувала чи про що думала, то я не матиму, що відповісти. Чоловік з сином мене ледь втримали — хотіла з моста кинутись», — ковтаючи сльози, розповідає пані Галина.

Згодом з’ясувалось, що Вячеслав Куцмай загинув удосвіта 21 травня 2018 року неподалік окупованої Горлівки.

«Це трапилось близько 10:00 ранку, а я дізналась лише о 16:00. Спочатку не могла собі пробачити, що весь цей час жила і нічого не підозрювала. Його душа була вже там, а я збирала речі у санаторій після операції, готувала їжу, сміялась, планувала… А пізніше прийняла думку, що на цілих шість годин довше у мене у мене був син. Розумієте, на цілих шість годин!», — роздумує жінка.

Напевно марно зараз говорити, як важко їй далась ця частина розмови, але попри все, вона весь час намагалась не давати волю емоціям і продовжувала розповідь.

«У той момент моє життя зупинилось. І ця пустота, яка поселилась у серці, забирала повітря і бажання мати „завтра“. Я не могла усвідомити, що його нема. І ніколи не буде. І все, що я чула від рідних, близьких, друзів, чужих людей, військових, які його знали, — не мало жодного значення. Мій син помер — ось що була насправді моєю нереальною реальністю», — каже вона.

Стоптуючи тижнями стежку на кладовище, одного дня пані Галина зустріла на могилі свого Славіка дівчину. Як з’ясувалось, то була подруга сина. Згодом між жінками зав’язалась міцна дружба, яка допомогла обом оговтатись після втрати.

Коли ми вже завершувала розмову, жінка раптово почала щось шукати у сумці. Виймає вітальну листівку від сина.

«На жаль, у мене не збереглись відкритки до Дня матері — маю лише з 8 Березня, — каже вона, обережно розкриваючи листівку. — Але тут стільки дорогих моєму серцю слів, які він залишив мені у пам’ять про себе. У День матері син не прийде до мене з цими словами, не подарує квіти. Доля розпорядилась так, що з оберемком тюльпанів піду до нього я. І згадуватиму дорогою: «Люба матусю […]Хочу, щоб з твого лиця ніколи не сходила посмішка. І хай вона гріє нас, як сонце гріє землю…»

***

Нині у Києві офіційно зареєстровано 343 матері та дружини, сини та чоловіки яких загинули на сході. Як повідомили у Київському міському центрі надання допомоги учасникам АТО, з 2014 року рішенням Київради їм надається фінансова підтримка. З 2020 року цим Рішенням за сприянням КБУ вони отримують від міста щорічну матеріальну допомогу. Залишені матері також мають право на компенсацію дорого лікування, зокрема — стоматологічних послуг.

Олена ПЕТРИШИН, «Вечірній Київ»