Вадим Крищенко: Про привітні лиця киян я б сьогодні вже не написав

– Вважаю себе, насамперед, журналістом, а потім уже поетом. Хоча реалізуватися мені вдалося більше як поету, потім – як поету-пісняру. Найбільшої слави мені принесла саме пісня, з усіх мистецтв, мабуть, тільки вона залишилася «конвертаційною валютою», – говорить Вадим Дмитрович і прокладає місточок у далекі 1950-і роки, коли навчався на факультеті журналістики Київського університету. 

– У нас був героїчний курс, революційний, бо генерація «шістдесятників» (внутрішня моральна опозиція до режиму. – Авт). якраз бере витоки з тих часів, із факультету журналістики, який очолював Матвій Шестопал. І Борис Олійник, і Василь Симоненко, і Микола Сом, і Степан Колесник – це учні Шестопала… Василь Симоненко був на курс старшим, але він був старостою літературної студії, яку вів Андрій Малишко і яку я також відвідував. 
– У «Вечірньому Києві» друкувалися? 
– Звичайно, у 2000-х роках, а потім якось ця справа затихла – я поволі відійшов від газети. На першому місці опинилися пісні, я повернувся до співпраці з радіо і телебаченням. 
– Ви народилися 1 квітня... 
– Так, на День сміху, але гумористом не став. 
– Зате написали понад тисячу пісень. 
– Воно-то так, але колись мені один розумний чоловік сказав, що питання не в кількості написаних пісень. Якщо у тебе три чи чотири пісні «перелетять», то вважай, що ти відбувся як пісняр. Думаю, що одна «перелетіла» точно, це – «Наливаймо, браття, кришталеві чаші». Єжи Гоффман у фільмі «Вогнем і мечем» використав цю пісню, нашу з композитором Віктором Лісоволом, не запитавши дозволу. Негоже так чинити. Хотіли судитися, але ж у Польщі – потужна юридична індустрія, а в нас тоді ще було слабким міжнародне авторське право. Їхати до Польщі? Шукати справедливості? Хто туди поїде? Отак і затихло все. 
Можуть «перелетіти» ще і пісні «Родина», «До маминих очей». Уже понад 29 років тримається пісня «Хай щастить вам, люди добрі…». Але є і нові, наприклад, несподівано популярною стала пісня «Вишенька-черешенька», яку виконує квартет «Гетьман». 
– У вас є такі слова: «Я під київське небо, як на сповідь, іду». Можливо, багатьом людям, які обіймають високі посади, треба прийти під це київське небо на своєрідну сповідь. Як вважаєте? 
– Вони не прийдуть. Попри все, Київ – це місце для очищення. Київ має сили на оновлення. Якби не підтримка киян, Майдану Гідності не було б. Киянам треба низько вклонитися. Шкода, що деякі верховоди не зрозуміли, що ці люди вийшли на Майдан, щоб жити краще, щоб просвітлення настало. Я от згадую повоєнні роки: панувала страшенна розруха, але була й віра, що завтра настане кращий день. А тут – перший Майдан, другий… І потім приходить зневіра… 
– Люди бачать, як дехто «осідлав» грошові потоки, звідси й зневіра. 
– Я не розумію багатства. Не маю машини, дачі, у мене – маленька двокімнатна квартира, невеликий офіс, і мені більше не треба. А от душі моїй треба багато. І цього не розуміють деякі чиновники. 
– Володимирська гірка, «стеля київських веж», усе ще є вашим улюбленим місцем? 
– Аякже. Пригадую, у молоді роки ми, студенти, весь час ходили туди, як казали, «на лови дівчат». Тоді ще там, де нині Український дім, був кінотеатр. Я дуже довго холостякував, до 32-х років, і, як вільний чоловік, дуже любив прогулянки Києвом. Пам’ятаю Деміївку, на той час зовсім неосвоєну. Навпроти ВДНГ були городи, і там якось наділили кілька соток. І навіщо мені той город, стриміло в голові. 
– Ви колись писали, що «у киян привітні лиця». Сьогодні можете про це сказати? 
– Київ, звичайно, має обличчя європейської столиці, ми набуваємо якоїсь величі, але, на жаль, багато і втрачаємо. Раніше всі казали: «Найзеленіше місто у світі». Пам’ятаю, ідеш Хрещатиком, цвітуть каштани – така краса! На жаль, ми втрачаємо сквери, парки. Можливо, це – урбаністичний хід, підказаний світовим досвідом, мовляв, треба забудовувати місто. Але ми щось втрачаємо. Мені здається, що треба берегти ту неповторність, якою пишається Київ. Оцей неповторний запах квітучого міста-саду. Необхідно виносити подалі оте будівництво, не чіпати центру. У цьому плані подобається Львів – там не чіпають старих будинків, а в нас – давай зносити… Багато унікального, старовинного, історичного зникло. Тулимо ці великі будинки один до одного, дивимося один одному у вікна. Раніше у киян були привітніші лиця, сьогодні вони більше заклопотані. Кияни стурбовані високими комунальними тарифами, думають, як заощадити. Мені б хотілося малювати місто світлими барвами, але, на жаль, є багато темних кольорів. І про привітні лиця киян я б сьогодні уже не написав. 
– А були випадки, коли вас особливо вразило наше місто? 
– Якось на початку 1990-х років Назарій Яремчук запропонував влаштувати концерт – зібрати на одній сцені усіх виконавців моїх пісень. І ось, пригадую, іду Хрещатиком, а скрізь – великі полотна з анонсом про концерт поета-пісняра Вадима Крищенка. Боже, уздовж усього Хрещатика! Це були особливі почуття. Концерт проходив два дні, й два дні зала Палацу «Україна» була повною. Тоді йшли на українську пісню. Таких концертів у цьому Палаці «Україна» я мав вісім, і завжди був аншлаг. Торік відбувся ювілейний: майже чотири тисячі людей прийшли на українську пісню! Отже, українська пісня і зараз торкає за душі киян. Моя аудиторія – вчителі, лікарі, журналісти… 
– Бувало, що ви і критикували... Ось хоча б у вірші «До киян» пишете: «Чого ви нагло продались? За жменю цукру, жменю гречки…». Це болюча для вас тема часів Черновецького? 
– Болюча, адже не вдалося розпізнати, хто є хто. Купили бідних, нещасних. Ну, взяв ту гречку, але ж проголосувати міг би за іншого. 
– І жодної пісні російською мовою не написали ? 
– Не написав. Примушували, заманювали великими гонорарами. Серед моїх виконавців є співаки, які ніколи не співали російською: Оксана Білозір, Павло Дворський. 
– У вас є вірш «Бандерівець». Ви – не запеклий націоналіст, але ж вірш такий написали. 
– Бандерівці – це борці за Україну, вони йшли на загибель за Україну, і це було для них святе. І якщо ми будемо такими, як бандерівці, то врятуємо Україну. 
– У шлягері «Наливаймо, браття, кришталеві чаші…» мало би бути продовження одного куплету, як у первісному варіанті пісні. Чому немає? 
– Продовження таке: «…Козаку не треба срібла, ані злата, лиш би Україна не була катами на хресті розіп’ята». Цей рядок не увійшов до пісні, бо в ті часи, коли я писав, це було неможливо. Потім хотів його «притулити», але він не прижився. Уже не сприймається. 
– На вашу думку, Київ тяжіє до україномовності чи двомовності? 
– Є мова – є нація, немає мови – немає нації. Ні прапор, ні герб не визначають нації. Не знаєш української мови – не знатимеш потреб України. Я в цьому глибоко переконаний. 
– Як долучати киян до українського? 
– Велику справу тут робить пісня. От зустрів запеклого російськомовного киянина і кажу йому: «А що, як я дам вам послухати свою пісню?!». І чую від нього захоплення: «Ах, какая песня! Украинский язык действительно прекрасный!». Отакі ситуації трапляються. 
– Коли бачите рекламні вивіски «на языке», коли звучить російська мова, що відчуваєте? 
– Мене дратує все це. Я був одним із тих, хто утверджував українство також і на вулиці. Моя родина була абсолютно україномовною. Ми єдині на вулиці розмовляли українською, у сім’ї казали «тато», а не «папа». І це українство я передав синам, їх у мене двоє – Дмитро і Вадим. Дмитро навчався за кордоном, працює у Світовому банку. Коли у нього народилася донька Поліна, вирішили розмовляти в сім’ї винятково українською мовою. І коли хтось приходив у гості і починав говорити російською, дитина просто виходила до іншої кімнати. Тепер вона так чисто розмовляє українською, що це навіть викликає у всіх подив. Треба починати українство із себе. Залучіть до «своєї віри» десять людей – і вам воздасться. 

ЩЕ ОДКРОВЕННЯ 
«Київ, звичайно, моє місто, тут я одружився, тут народилися мої діти, тут, на жаль, поховано мою дружину, все життя пов’язане з Києвом. Хоча родом я із Житомира. У тамтешній школі, де я навчався, відкрито поетичну світлицю Вадима Крищенка». 
СПОСТЕРЕЖЕННЯ 
Час від часу в поета чи то жартома, чи то серйозно запитують, як йому вдається створювати поетичні шедеври, адже він не палить, до чарки байдужий і на футбол не ходить… У відповідь Вадим Дмитрович лише посміхається. 

З НОВОГО ВІРША «УКРАЇНСЬКЕ БРАТСТВО» 
Хай хтось хитрістю підбитий загріба багатства, 
А нам треба відновити українське братство. 
Хай хтось просить на підмогу мастака чужого, 
А нам треба кошового вибрати зі свого…