Шлях невизнаних воїнів: столичний доброволець про згуртованість нації

Павло Долинський впродовж п’яти місяців 2014-го воював на сході у складі «Правого сектору» (фото: з архіву ветерана)
Павло Долинський впродовж п’яти місяців 2014-го воював на сході у складі «Правого сектору» (фото: з архіву ветерана)

Як сьогодні живеться ветеранам, які служили у складі добробатів, що згадують про війну та як оцінюють теперішні бойові дії — в інтерв’ю «Вечірнього Києва».

Минуло вже сім років, від коли 33-річний киянин Павло Долинський (псевдо «Удав») зі складними пораненнями повернувся з війни. Однак тут, у тилу, у наступні роки на ветерана-добровольця чекав інший бій — він був одним першопроходців у боротьбі за статус учасника бойових дій.

Затяжні судові процеси із Службою у справах антитерористичної операції закінчились успішно — наприкінці 2019-го в Україні таки затвердили алгоритм визнання добровольчих формувань. І велика частина тих, хто вважався «невизнаним воїном», офіційно підтвердили свій статус та отримали посвідчення УБД.

Павло має три освіти за напрямками психологія, соціальна педагогіка та адміністративний менеджмент. Свого часу працював в соцслужбах Шевченківського району та в дитячих будинках, займався бізнесом. Нині працює у Київському міському центрі допомоги учасникам АТО і допомагає усім, кого зачепила війна. Він дуже розважливий, щирий у розмові та носить на шиї кулю на підвісці, яку називає згадкою про його добровільну війну.

Нині Павло працює у міському центрі допомоги учасникам АТО

ПРО СВІДОМИЙ ВИБІР

— Павле, з чого розпочався Ваш бойовий шлях?

—  Я був активним учасником Майдану. Коли почалась війна, разом з хлопцями, з якими познайомились під час Революції Гідності, одразу поїхали в навчальний центр «Десна». Як добровольці, звісно. У «Правого сектору» тоді було окреме місце на базі…

— Ви йшли на війну добровольцем… Чому обрали власне такий шлях?

— Перша і напевно основна причина — недовіра до державної системи. Так чомусь склалось, що офіційні формування не викликали у мене довіри на той час. А друга причина — це гарні стосунки і абсолютна впевненість у тих хлопцях, з якими знався ще з часів Майдану. Ця дружба була настільки сильною, що я чітко усвідомлював — вони підставлять плече, якщо це буде потрібно. І головне; зі свого боку я був готовий на таку ж самовіддачу.

— Перший бойовий досвід — яким він був для Вас?

— Загалом на передовій був майже пів року — від 15 травня до 5 жовтня 2014-го. Першим було Нетайлово — село в Ясинуватському районі на Донеччині. В мене не було часу звикати чи роздивлятись — одразу попав під обстріли. При чому досить серйозні. Потім були Красногорівка, Авдіївка, Савур-Могила та Піски.

Останній бій — під Донецьким аеропортом. Дістав поранення, коли зіскочив із БТР, щоби підібрати розстріляних побратимів. Загалом з війни привіз 12 поранень — чотири вогнепальних і вісім осколкових…

— Нині поранення часто нагадують про себе?

— Вони спровокували погіршення пам’яті, зору, чутливості ніг та рук. Постійно турбують сильні головні болі, тому при мені завжди знеболювальні. Але я досі не маю групи по інвалідності. Не готовий проходити це все…

ПРО РІЗНИЦЮ МІЖ ОФІЦІЙНИМИ БАТАЛЬЙОНАМИ І ДОБРОВОЛЬЧИМИ

- На початку війни забезпечення офіційної армії, м’яко кажучи, було не найкращим. Не говорячи вже про добровольчі формування…

— У нас справді не було нічого: ні фінансування, ні форми, ні зброї. Довелось, як кажуть, зі світу по нитці збирати: помагав народ, зокрема, діаспора. Якісь потреби закривали трофеями. Зараз навіть дивно згадувати, але ми воювали музейними експонатами, які сепаратисти винесли з музеїв і залишали на позиціях…

Пригадую, коли повертались додому, у багатьох не було навіть грошей на квиток в метро, не те що на їжу чи одяг. Ти стоїш на вулицях свого міста, в якому в тебе була робота, бізнес і думаєш, як доїхати додому.

—  Чим, з Ваших спостережень, у боях відрізнялись добровольчі та офіційні збройні формування?

— Часто роздумував над цим питанням… Скажу, що наш рівень мотивації з самого початку був різний. Добровольчі батальйони — це про згуртованість нації. У багатьох із моїх побратимів-добровольців до цієї війни не було навіть військової кафедри — вони й зброю в руках тримали вперше. Проте мали шалену мотивацію. І через цю мотивацію нас було важче контролювати, якщо так можна висловитись. Ми бачили ціль і йшли за нею. Так, трохи по-іншому вибудовували методи і шляхи, та це не робило нас менш ефективними.

Але підкреслю, що жодним чином не хочу применшити внесок Збройних Сил чи Нацгвардії. Це наша спільна боротьба!

— Чи реально було швидко освоїти військову справу?

— У нас виходу не було. Ми вчились максимально оперативно, бо від цього залежало наше життя.

— А якщо порівняти можливості лікування та реабілітації захисників офіційних і добровольчих батальйонів — була різниця?

— Була… Уявіть, що наші хлопці попадали в лікарню з важкими пораненнями, з контузіями і вже на перших етапах виникали труднощі з оформленнями. Бо ми ж неофіційно воювали, і, зрештою, неофіційно там були до останнього.

— Ви особисто зустрічались із упередженим ставленням у медзакладах?

— Були різні моменти… Звичайно у таких випадках виникають думки, чому так. Чому ти готовий йти на зустріч країні, а країна натомість не готова подати тобі руку. Але в мене ці відчуття проявлялись меншою мірою, ніж в інших.

ПРО СУДОВУ ТЯГАНИНУ

— Повернувшись додому, в певний момент вирішили довести державі свій статус добровольця і отримати посвідчення учасника бойових дій. Чому для Вас це було важливо?

- Я можу довго і пафосно говорити на цю тему. Але є ключова думка, яка напевно найкраще розкриває причину: мені хотілось, щоб мої діти знали, де я був і головне — для чого. Що у вирішальний для держави час я не був в Києві. Це було також діло принципу.

Ну і був ще один момент — мені хотілось помогти іншим хлопцям, з якими служив і які багато віддали на цій війні. Тому було б несправедливо, аби вони залишались без статусу учасника бойових дій.

Павло Долинський з побратимами та з лідером «Правого сектору» Дмитром Ярошем (фото: з архіву)

— Судовий процес тягнувся майже п’ять років…

— Чотири з половиною, якщо говорити точніше. Так, в якісь моменти вже здавалось, що зусилля марні. І нарешті наприкінці 2019-го я разом з кількома побратимами одним із перших отримав свою синю книжечку учасника УБД.

— Що Ви відчували, коли отримували посвідчення? Про що думали?

— Це був справді історичний момент, про який всі говорили, але далеко не усі розуміли, який довгий шлях стояв за цим процесом і скільки доказових фактів довелось зібрати, щоб довести свою війну. У багатьох моментах доходило до абсурду, коли треба було, наприклад, записати свідчення очевидців чи командирів, надати фотографії чи переповісти розвиток подій.

Чи це принизливо? Так. Чи хапався я в деяких моментах за голову? Беззаперечно. Чи вартував результат цих зусиль? Тут і сумніву бути не може. Бо статусу «невизнаного воїна» ти позбуваєш не лише себе, а й тих, хто, можливо, після цієї війни не знайшов у собі ресурсу, щоб пройти цей шлях. І те, що сьогодні добровольчі батальйони визнані на державному рівні — це заслуга великої кількості людей: від активістів до наших військових, які стукали в усі двері. Або навіть сідали у крісло чиновника, ставали депутатами і просували цей процес.

ПРО ВПЛИВ ВІЙНИ НА ПСИХІКУ ТА БУДНІ

— Коли-небудь аналізували, як Вас змінила війна?

— За освітою я психолог, тому приблизно розумів, як реагує психіка у кризових ситуаціях. Однак вибрав для себе такий шлях: на ментальному рівні, у думках, я перебував тут, у тилу. Там лише виконував функцію. Мені так було легше. І в принципі це допомогло мені себе зберегти — в психологічному сенсі насамперед.

— Як психолог Ви спостерігали за тим, як по-різному люди проявляють себе під час бойових дій?

— В гострих випадках людська сутність проявляється в крайній мірі. Тобто, люди, які в звичайних стабільних ситуаціях видаються мужніми і сильними, в бою можуть бути кардинально іншими. Натомість чоловіки, які доволі спокійні і непримітні у цивільному житті, з вагою 70-75 кг, можуть на собі виносити товаришів по 120-130 кг. Це все залежить від внутрішнього стрижня.

Є ще одна особливість війни — маски швидко падають. До того ж гучно. Якщо людина гнила всередині, то це помітять. Якщо переслідує якісь другорядні цілі — поведінка її теж видасть. І для цього не потрібно бути психологом. До слова, власне така однозначність — що чорне є чорним, а біле — білим — часто і є однією з причин, чому хлопців пізніше так тягне на передову. Бо там ти чітко розумієш, де друзі, а де вороги, від кого чекати підлості, а від кого ні.

— Які найяскравіші спогади залишила вам війна?

— Початок бою. Перші постріли. Перші смерті на очах. Втрати побратимів. Якісь діалоги моментами. Спогадів дуже багато, часто вони згадуються досить сумбурно.

— Важко цивільній людині прийняти думку, що ти стріляєш? Зрештою, що ти вбиваєш?

— Мене часто запитують, чи сняться мені ті, кого я вбив… Ні. Ще раніше вивів для себе таке правило: важливо зрозуміти, для чого ти це робиш. І пояснити собі причину. Якщо я чітко розумію, що роблю це заради майбутніх поколінь, для незалежності, для самоідентифікації держави, то мені легше. Якщо ж людина не має чітко сформульованої цілі, яку може виправдати перед своєю совістю, то її, мабуть, це питання буде мучити.

ПРО СЬОГОДНІШНЮ ВІЙНУ ОЧИМА ВЕТЕРАНА

— Павле, а чи стежите зараз за подіями на фронті? Як для себе розцінюєте військовий курс нашої держави, чи бачите позитивні зрушення?

— Є такий вислів, що для ветеранів війна ніколи не закінчується. Ти не можеш себе умовно виключити і байдужо сприймати фронтові події. Навіть, якщо ти будеш кричати, що тобі це нецікаво, то десь лукавитимеш. Тому, так, я спостерігаю розвитком подій. І скажу зараз досить гостру думку, яку, впевнений, не усі зрозуміють, але зараз я б не зміг брати участь у цій війні.

— Як доброволець?

— В принципі.

— Чому?

— Спробую пояснити. Для мене дуже важливо бачити велику ціль і маленькими кроками її досягати. Якщо я топчусь на місці і чекаю поки звідкись щось прилетить, мені важко. Нестерпно важко. Аналогічно, коли в тебе стріляють, а тобі забороняють у відповідь відкривати вогонь. У 2014-ому ми ніколи так довго не стояли на позиціях, як тепер. Але знову ж таки — це суто моя суб’єктивна думка. Моє бачення.

Водночас мене тішить, що тепер є гарне матеріальне забезпечення. Але мені б не хотілось, щоб військові ставили це кінцевою метою свого бою.

— На Вашу думку, чи повинні добровольчі батальйони ввійти до складу ООС? Сьогодні з цього приводу багато дискусій.

— Все залежить від того, на яких умовах і чи хочуть їх там бачити.

— Павле, а за політикою стежите? Яким на сьогодні повинен бути український лідер, щоб правильно вести цю війну?

— Якщо ми хочемо швидких змін, і активного розвитку подій, то це має бути людина, яка готова на самопожертву. Бо їй доведеться приймати вольові і зовсім не публічні рішення. Тільки тоді ми зможемо якось окреслити і завершити цю війну. Або, принаймні, вести її на достойному рівні.

Олена ПЕТРИШИН, «Вечірній Київ»