Євгенія Маринченко: талановита архітекторка та берегиня київських пам’яток

Євгенія Маринченко у молоді роки. Фото з відкритих джерел.
Євгенія Маринченко у молоді роки. Фото з відкритих джерел.

12 березня виповнюється 105 років від дня народження української архітекторки Євгенії Олександрівни Маринченко (1916-1999), яка подарувала киянам не лише найбільшу у країні концертну залу Національного Палацу «Україна», але і активно сприяла відродженню багатьох пам’яток історії та архітектури.

Євгенія Маринченко. Фото з відкритих джерел

Народилася Євгенія у Петрограді (нині Санкт-Петербург) у родині архітекторів. ЇЇ дідусь Євген Толстой, на честь якого майстриня одержала своє ім’я, був наглядачем Царського (Маріїнського) палацу. Досить відомим архітектором був свого часу і батько дівчини. Тому, з вибором професії у Євгенії не було жодних вагань. Про своє становлення архітекторка згадувала: «Уже в ранньому віці я навчилася розуміти зодчество, як високе мистецтво, відчувати красу пропорцій, форм та об’ємів. Поряд з любов’ю до природи все життя в моїй душі живе любов до мистецтва архітектури».

Окрім любові до архітектури Євгенія Олександрівна мала неабиякий хист до малювання, у шкільні та студентські роки часто робила замальовки та оформлення стінгазет, обожнювала малювати на природі. В архівах Національного заповідника «Софія Київська» зберігаються деякі акварельні роботи Євгенії Маринченко, які свідчать про витончену майстерність її, як художниці. Особливе місце у її творчості займали квіти, особливо білого кольору. На думку художниці, вони дарують людям позитивний та святковий настрій…

» Біло-рожеві Півонії» Фото з архіву Національного заповідника «Софія Київська»
«Жасмін» Акварель Євгенії Маринченко. Фото з архіву Національного заповідника «Софія Київська»

Здобувши професійну освіту на архітектурному факультеті Київського будівельного інституту, де її вчителями стали такі видатні майстри як Олександр Вербицький та Петро Юрченко, архітекторка успішно захистила дипломну роботу «Палац культури заводу Арсенал» у Києві.

Перша велика діяльність молодої майстрині розпочинається у 1943 році, коли вона приймає активну участь у післявоєнній розбудові міста. Завдяки її наполегливій праці були відновлені такі важливі пам’ятки як: Університет Т. Шевченка, Маріїнський палац, Будівля Банку на Хрещатику та актова зала КПІ.

У 1945 році Євгенія Олександрівна починає роботу в проєктному інституті — «Гіпроцивільпромбуді», де за 30 років роботи здобула заслужену повагу і авторитет. Їй доручали термінові і відповідальні роботи, знаючи, що проєкт завжди буде виконано на високому професійному рівні.

Водолікарня санаторію «Пуща озерна» сучасний вигляд. Фото з відкритих джерел.

Перший великий успіх Євгенії Маринченко — водолікувальний санаторій в Пущі-Водиці під Києвом, за проєктування та участь в будівництві якого, вона була нагороджена премією і почесною грамотою на республіканському конкурсі за кращі побудовані об’єкти цивільного будівництва в 1949 році.

Євгенія Маринченко з адміністрацією та головним лікарем біля санаторію «Пуща озерна»

Окрім комплексу споруд санаторію архітектор Маринченко створила понад 70 проєктів споруд різного призначення: житлові будинки в Києві на вулицях Нагірній, Златоустівській, Бастіонній, Бойчука, Повітрофлотському проспекті; забудова нових кварталів в Одесі, Херсоні, Харкові; житловий масив Ново-Біличі в Києві; селище Південно-Українського каналу біля села Ново-Київка; клуби, будинки відпочинку, їдальні, кінотеатри. Із цих проєктів було реалізовано понад 30 споруд.

Вершиною творчості архітекторки стало будівництво нового концертного залу «Палац Україна», розрахованого на 3700 місць. Цікавим фактом є те, що будівництво велося без погодження правлячої верхівки радянської влади, які не давали згоду на будівництво у Києві такого велетенського Палацу Культури. Тому, за документами, які надходили до Москви передбачалося будівництво нового кінотеатру, а за проєктом справжній Палац для проведення партійних з’їздів та інших державних заходів. Коли правда розкрилася, виник грандіозний скандал, який вдалося заглушити, приурочивши грандіозне будівництво до урочистого відзначення 100 річниці від дня народження Володимира Леніна.

Палац «Україна» впродовж 50 років залишається найбільшою концертною сценою Києва. Сучасний вигляд. Фото з відкритих джерел.

Архітектура Палацу вражає урочистістю та монументальністю, строгий ритм його вертикалей та масштабність чітких геометричних форм, створюють відчуття гармонії, неначе готуючи глядачів до яскравих вражень та естетичної насолоди під час концертів та інших мистецьких заходів.

«Палац Україна» фрагменти інтер’єру. Фото з відкритих джерел
Палац «Україна» фрагменти інтер’єру. Фото з відкритих джерел.

За будівництво «Палацу України» Євгенію Маринченко та Петра Жилицького (посмертно) було відзначено Державною премією імені Тараса Шевченка, а саму головну архітекторку спороди було відзначено почесним званням Заслуженого архітектора України.

З будівництвом Палацу «Україна» пов’язаний ще один цікавий епізод з життя і творчості архітекторки, який яскраво характеризує її дбайливе ставлення до історії та важливих пам’яток нашого міста. Сьогодні мало хто пам’ятає, що на місці Палацу культури «Україна» до середини 60-х знаходився Володимирський ринок та Володимирська церква, розібрана комуністами ще у 30-х роках.

Євгенія Маринченко у зрілі роки. Фото з відкритих джерел.

За спогадами архітекторки, які зберігаються в архівах заповідника «Софія Київська», керівництво держави спочатку планувало розмістити концертну залу на місці фундаменту Михайлівського Золотоверхого Монастиря. Для Євгенії Маринченко ця ідея виявилася категорично неприпустимою, вона не лише свідомо розробила проєкт будівлі, який не підходив для будівництва у зазначеному місці, але і переконала партійне керівництво відмовитися від цієї ідеї, не побоявшись заявити тоді:

«На цьому святому місці повинно стояти те, що стояло віками — Михайлівський Золотоверхий! Це святе місце забудовувати зараз не можна, інакше ми втратимо назавжди можливість в майбутньому відновити цей найцінніший пам’ятник історії, культури і архітектури міста Києва. Це буде другим злочином щодо Михайлівського Золотоверхого (після варварського зруйнування в 30-х роках) і я не хочу бути учасником цього злочину. Поставити ККЗ на місці Михайлівського монастиря я не можу допустити, це здійсниться тільки „через мій труп“!».

Коли Євгенію Олександрівну підтримав головний Архітектор міста Борис Приймак, то партійне керівництво було змушене поступитися та знайти інше більш вдале місце для концертної зали, відселивши Володимирський ринок на сусідню вулицю Горького (нині Антоновича).

До останнього подиху Євгенія Олександрівна зберігала жагу до життя та невтомну енергію. Фото з відкритих джерел.

Вдалося захистити від забудови цього сакрального місця і вдруге, коли у 80-х роках над ним нависла інша загроза. На фундаменті Михайлівського монастиря діяли на той час тенісні корти, і владі спало тоді на думку зробити їх критими. На той час, архітекторка працювала у відділі охорони Пам’яток, і також змогла відстояти місце зруйнованої святині вдруге.

Коли у 1997 році Михайлівський Золотоверхий Собор було відновлено, Євгенія Олександрівна зазначила: «Моя тверда, принципова і безкомпромісна позиція врятувала від забудови територію колишнього Михайлівського Золотоверхого монастиря і дала можливість відновити його в наші дні. Здійснилася нарешті моя мрія…

«Квіти у глечику» акварель 80-ті роки. Фото з архіву Національного заповідника «Софія Київська»
«Осінь».Окрім квітів архітекторку надихали на творчість мальовничі пейзажі. Фото з архіву Національного заповідника «Софія Київська»

Євгенія Маринченко залишила цей світ через 2 роки після відбудови Михайлівського собору, у червні 1999 року у віці 83 років.

ЇЇ життєвим кредо стала фраза: «Все наше життя постійно оточене архітектурою, яку потрібно навчитися бачити».

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»