Місце історичних чудес біля Києва: як знаходять та зберігають скарби

Місце історичних чудес біля Києва: як знаходять та зберігають скарби

Через карантинні обмеження далекі закордонні подорожі стали рідкістю. Кияни освоюють рідне місто й найближчі до нього туристичні принади. Вишгород територіально — це майже Київ: древнє місто з неоціненими досі скарбами культури, історії, архітектури й заповідними пейзажами. Скарби збирає й популяризує Вишгородський історико-культурний заповідник.

З директором заповідника Владою Литовченко говоримо про таке:

  • як виживають регіональні музеї під час кризи
  • про скарби й надбання останніх років
  • про те, що Вишгородщина й Київське Полісся — унікальний мало досліджений регіон
  • про те, що Межигір’я — це славне пристановище українських козаків, територія колишнього Спасо-Преображенського Межигірського монастиря, місце перебування Т.Г. Шевченка, а не тільки «золотий батон», хонка й «пам’ятник корупції».

-Під час минулого карантинного та кризового року й секвестрів бюджету ми навчилися дуже потрібним для себе речам: розробляти цікаві та важливі програми та вигравати під їх реалізацію гранти, організовувати наукові онлайн конференції, залучати відвідувачів на віртуальні екскурсії через Інтернет, осучаснювати музейну справу за допомогою діджитал-технологій. І без цього — ніяк! Адже музеї та заповідники — це не лише сховища музейних предметів, артефактів, експозиції. Це живий осередок культури регіону, з постійними науковими дослідженнями, експедиціями, пошуками шляхів залучення, зацікавлення молоді та туристів з інших регіонів відвідати історичні місця. А ще місце, де пропонують, вчать, дають просвіту. Ми працюємо, щоб у Вишгороді такий осередок розвивався, — говорить директор заповідника (ВІКЗ), членкиня експертної ради з нематеріальної культурної спадщини, голова комітету з присудження премій зі збереження нематеріальної культурної спадщини при Міністерстві культури України Влада Литовченко.

Влада Литовченко розповіла про визначні експедиції, організовані за ініціативою заповідника

На території Музею гончарства Вишгородського заповідника, (він складається з багатьох споруд і експозицій, а також охоронюваної зони древнього Дніпровського ландшафту) зараз розташували дуже давні предмети ужитку — борті. Цими предметами користувалися з прадавніх часів всі бортники — представники одного з найдавніших промислів — бджолярства. Це результат роботи літньої експедиції, організованого заповідником. Тут представлені й предмети, якими користувалися бортники — лезива (або жені) зі шкіри лося та великої рогатої худоби, за допомогою яких на 5- 12 мерів підіймали на дерева борті й вилазили за медом. А також медогони, колеса й інші необхідні речі. Музейники закликають передавати у колекцію такі предмети, але люди дуже рідко відгукуються. Ці предмети Влада Литовченко купувала за свій кошт, формувавши зовнішню експозицію «Від бортництва до вуликового бджільництва» тому, що у регіональних музеїв України натепер немає статті видатків на придбання експонатів.

Влада Литовченко: Ми робили дослідження й збирали колекцію саме на території Київського Полісся під час експедиції у 2020 році. Цей прадавній промисел живий й донині. Поширений у селах та лісах Вишгородського регіону, особливо у Рудні та Рудні Шпилі. Проєкт «Бортництво Полісся: архаїчна традиція у сучасному вимірі» створили за нашої ініціативи, а потім втілили (й зацифрували також) разом з Українським культурним фондом, Рівненською, Житомирською та Київською обласними держадміністраціями. Річ в тім, що кілька років тому науковці з Польщі та Білорусі запрошували Україну до дослідження й подачі зібраних матеріалів до списку нематеріальних культурних цінностей ЮНЕСКО. Тепер ми надолужуємо втрачений момент і готуємо матеріали дослідження аби приєднатися до польських та білоруських колег. А зібрана колекція залишиться у музеї.

Днями ВІКЗ здійснив нову форму культурної трансмісії — передачу до Державного архіву Київської області вмісту грантового проєкту національної співпраці «Бортництво Полісся: архаїчна традиція у сучасному вимірі», здійсненого за підтримки Українського культурного фонду. Ініціатором проєкт виступив Вишгородський історико-культурний заповідник за підтримки Київської обласної державної адміністрації, Житомирської та Рівненської обласних державних адміністрацій.

Найдавніший горн, знайдений на теренах Східної Європи — у музеї Вишгородського заповідника

Влада Литовченко: У Вишгороді за результатами археологічних досліджень віднайдено майже 300 горнів часів Давньої Русі та інші споруди, що свідчать про процвітання давніх промислів — гончарства, ковальства. Як відомо, з вишгородської плинфи будували київські храми, гончарні вироби продавали на Києво-Подолі. Доступним для музеєфікації виявився лише горн початку 11 століття на території старовинної садиби, яку господар передав музею. Інші горни були законсервовані. Адже вони розташовані на приватних територіях місцевих жителів. Ми повністю ревіталізували садибу з багатьма спорудами та впорядкували музей. В цьому році будемо молитися, що за допомогою Українського культурного фонду зможемо реалізувати масштабний проєкт «Гончарство давньої Русі». Для цього у Вишгорода є всі історичні та археологічні передумови.

Музей гончарства — це не тільки про древні горщики, плінфу, цеглу марковану стародавніми печатками майстрів Вишгорода та Межигірську зелену поливану кераміку. Це справжні «живі» оселі з теплими печами, унікальним настінним розписом, притаманним лише Київському Поліссю, автентичними давніми зразками вишиваного одягу й особливим багатством — тканими поліськими рушниками, яким понад 200 років, музеєм поліських трав і лікарських рослин. А ще — з живим сміхом дітей — найулюбленіших відвідувачів шкіл гончарства, бджолярства, плетення з трав та соломи та слухачів легенд Київського Полісся.

Влада Литовченко: Вишгородщина — недостатньо вивчений регіон з точку зору етнографії, археології, історії. Здавалося б, про історію міста та Межигір’я, яке також розташоване у Вишгородському районі, написано достатньо. Всім відомо, що тут були резиденції князів Київських, саме з давньоруського храму Бориса і Гліба Андрієм Боголюбським була викрадена знаменита чудотворна ікона Вишгородської Божої Матері, яку потім почали називати Володимирською, та багато іншого. Проте, наукові дослідження міста тут проводилися епізодично. У Вишгороді — 1934 року. У 1935 році територію Вишгородського дитинця площею близько 9 га оголошено заповідною зоною. В ці роки пощастило і Межигір’ю, воно уникло затоплення, адже були плани збудувати Дніпрогес-2. Проте у цій місцевості почали будувати заміські резиденції та дачі для компартійних діячів УРСР, територія стала «закритою». Вишгороду поталанило трохи більше: у 1991 було складено історико-архітектурний опорний план міста з охоронною зоною окольного міста. А от у Межигір’ї з його древньою історією археологічна експедиція працювала лише один раз — після Революції Гідності. І то не дуже довго. Територія досліджена за оцінками експертів не більше ніж на 5 відсотків, але містить неоціненний матеріал. Тут ніколи не було ні музею, ні ґрунтовних досліджень. З іншого боку у Межигір’ї — натовпи відвідувачів, що цікавляться хонкою четвертого президента України. Але ж Межигір’я — це не про «золотий батон»!

Про історичні пам’ятки Вишгородщини розповідають у чудових виданнях

Тільки у 2019 році Межигір’я набуло статусу пам’ятки історії та мистецтва Вишгородського району. Йому не дано адекватної історичної оцінки. Мета наша — підняти середньовічний пласт та пласт козацької доби, історію існування знаменитої фаянсової фабрики — зробити цей ареал гордістю української культури та туристичною перлиною Київщини.

Фото, відео Олександра Заболотного «Вечірній Київ»

Катерина НОВОСВІТНЯ, «Вечірній Київ»