Закулісся пісенної школи Шамо

Нещодавно на Русанівці замість бульвару Давидова з’явився бульвар Ігоря Шамо – композитора, чия пісня «Як тебе не любити, Києве мій» стала офіційним гімном столиці України.
Після перших кількох пісень, створених разом із композитором Леонідом Вербицьким, мені вручили візитівку знаменитого Оскара Сандлера – автора музики до фільмів «Близнюки», «Жди мене», багатьох оперет. Його пісню «Квітка акації» у виконанні Аскольда Бесєдіна знав на початку 60-х увесь Союз. Я зателефонував маестро. Він був дуже привітним, але зустрічі не призначив, а попросив надіслати йому вірші у конверті, що я і зробив негайно.
Почекавши тиждень, я щовечора почав надзвонювати з автомата біля аптеки на розі вулиці Артема та Вознесенського узвозу (телефону в нас удома не було). Доброзичливіших і приємніших слів про свої твори я не чув ні від кого, але... Коли десь місяців через три Сандлер сказав мені, що він перемістив мої вірші з правого боку рояля на лівий, ближче до серця, я припинив ходити, як на службу, до телефону-автомата біля аптеки... Тим більше, що чудовий піаніст Женя Дергунов передав мені дуже конкретне запрошення Ігоря Шамо – були названі навіть день і година.
І от я увечері натиснув кнопку дзвінка на третьому поверсі цегляного будинку недалеко від Софійського собору. Там жили лише композитори. Двері відчинив високий, міцний, лисий, красивий чоловік. Я нічого навіть не встиг сказати, як він, не впускаючи мене всередину, швидко став до мене спиною, при цьому нахилився і розвів руки, наче футбольний воротар, якому б’ють пенальті. Через кремезні плечі «воротаря» я бачив, як величезними стрибками до дверей мчало щось подібне до собаки Баскервілів. Страховисько м’яко гепнуло лисого дядька в живіт. Він похитнувся, але встояв і, міцно притискаючи собаку до себе, почав відтісняти його в глиб коридору.
– Заходьте до кімнати ліворуч, – не обертаючись, сказав він, – і щільно причиніть за собою двері.
У кімнаті, більшу частину якої займав рояль, сидів на низенькому ослінчику непоказний чоловік і беззвучно ворушив губами, наче молився. Очі у нього були примружені. В руках він тримав четвертину аркуша цупкого паперу і олівець. Потім я завжди бачив у Шамо такі четвертинки та гостро заточені олівці. Він садовив поета на ослінчик, ніби курку на сідало, вручав аркушика та олівця, і поет висиджував необхідні рядки.
– Здрастуйте, – неголосно промовив я.
Чоловік нічого не відповів, тільки відкрив очі й показав рукою на стілець. Очі були блискучі та веселі. Потім він знову заплющив їх, продовжуючи свою «молитву». Я сів на краєчок стільця і почав озиратися. Адже я перебував у майстерні алхіміка! Саме тут чарівник створював пісні, які я кожного дня чув по радіо, вони злітали з кіноекрану і театральної сцени. Пісні були красиві, мелодійні й подобалися всім. Їх співали над Дніпром і за столом...
Рипнули двері. Зайшов той високий, міцний, лисий, красивий. Він сів біля рояля, не дивлячись, витяг лівою рукою з верхньої шухляди письмового столу пачку сигарет, запалив. Стало ясно, хто господар. Ось тобі й маєш – він же зовсім молодий, років 35 на вигляд.
Композитор посміхнувся, оглянув мене.
– Злякалися?
– Мабуть, не встиг...
Людина з ослінчика перестала молитися:
– Ігоря скоро візьмуть до київського «Динамо» замість Макарова. Нота його гарно тренує.
«Так, – подумав я, – тут навіть собака Нота, нічого собі...»
Шамо сказав:
– Влаштовуйтеся, звикайте... А ми трохи попрацюємо.
І звернувся до людини на ослінчику:
– Щось є?
Чоловік мовчки простягнув папірця. Шамо поклав його на клавіатуру, кинув до попільнички згаслу сигарету, відкрив середню шухляду письмового столу, дістав звідти іншу пачку, запалив і почав, дивлячись на листочок, награвати правою рукою. Чоловік підвівся з ослінчика, став якось боком до рояля, тримаючи руки в кишенях. Він був невисокого зросту, але увесь, як кажуть, ладний, «справний». Шамо награвав, димлячи сигаретою... Чоловік наспівував.
– Добре, – сказав він, – дуже добре... Зовсім не годиться... Не йде...
– Зараз піде, – втішив його Шамо, – сідай і шукай свої рими, а ми з молодим чоловіком поговоримо... Ну, показуйте, що ви мені принесли!
Я простягнув три вірші, кожен був надрукований на окремому аркуші. Це зробила особисто для мене симпатична Катя із бухгалтерії нашої автобази. Шамо загасив сигарету і знову, не озираючись, дістав – тепер уже з нижнього ящика письмового столу – нову пачку. Цього разу це були цигарки. Демократичні. «Біломорканал». Закурив, читаючи мої опуси.
– Ви що – із Рязані?
– Ніколи там не був.
– Чого ж це ви, мешкаючи у Києві, на Львівські площі, пишете під Єсеніна?
– Не знаю... Так пишеться... Люблю Єсеніна.
Вуха мої стали гарячими і, мабуть, малиновими. Він влучив у саму точку.
– Не тушуйтеся. Вірші хороші... Дивно, однак... Така російська мова...
«Повяжу платок с каймой,
Выйду на берег крутой,
Но опять не станут парни
Провожать меня домой.
Рыжая, ну и что с того, что рыжая,
Солнце рыжее тоже,
Я на солнышко похожа, рыжая...».
– Ви де працюєте?
– Я – автослюсар. Наша автобаза на Чорній горі.
Шамо посміхнувся.
– І така лірика... Напевне, є якась руденька...
Руденька була, але в Матвіївській затоці. Ну, про це якось іншим разом.
– Годі бурмотіти, – звернувся Шамо до людини на ослінчику, – давай!
Вирок був суворий.
– Ні, – сказав той чоловік, – з мене досить тортур і мук. Хочу на волю, на свіже повітря. Тут вже немає чим дихати. Випусти мене. Хоч би живцем вибратися з цього пекла. Якщо не отруять димом, то з’їдять... Я тобі подзвоню зранку.
– Ні, – сказав Шамо, – у тебе ще вся ніч попереду. Зробиш – дзвони!
Чоловік підморгнув мені й раптом проспівав хриплуватим, проте дуже приємним голосом:
– Гей, воротар, готуйся до бою...
І пішов геть.
– Хто це? – запитав я в Ігоря Наумовича, коли ми залишилися удвох.
– Звичайний геніальний лірик, – сказав він, – Андрій Малишко...
Потім ми пили чай. Я читав свої вірші.
– Ви ж українською володієте непогано. Спробуйте щось пісенне скласти.
Він, наче зважував, потримав на долонях три моїх листочки.
– Гаразд, ось ці два вірші я беру. Будемо працювати.
Це слово «працювати» я чув із вуст Ігоря Наумовича найчастіше. Працювати... Попрацюємо... Треба працювати...
Так почалася для мене пісенна школа Ігоря Шамо. Вона була неймовірно важкою і невимовно прекрасною. Я дихав одним із ним (продимленим, але таким чистим) повітрям справжньої музики.
...Ось він переді мною, цей пісенний збірник Ігоря Шамо «Ліричні пісні» (Москва, 1963 рік). Серед пісень – «Рыжая» і «Бьют часы в полночь». Це перші мої вірші, які сподобалися великому українському композитору Ігорю Шамо.

Так склалося, що останню свою пісню він написав зі мною:
«Переплыви свою реку,
Реку воспоминаний,
Переплыви свою реку,
Судьбу переплыви.
Волна певучую строку
Подарит на прощанье.
Переплыви свою реку
И заново живи…».

Олександр ВРАТАРЬОВ, поет