Навіщо Києву потрібен Уповноважений з прав людей з інвалідністю
Уповноважений з прав людей з інвалідністю захищатиме інтереси майже мільйона киян. Серед яких 160 тис. — це люди з інвалідністю та ще понад 600 тис. — люди похилого віку.
Минулого місяця Київський міський голова Віталій Кличко ініціював призначення Уповноваженого з прав людей із інвалідністю. Розроблений проєкт рішення міськради вже найближчим часом винесуть на розгляд депутатському корпусу. До речі, таку посаду на рівні міста столиця запровадить першою в Україні.
Мер запропонував, аби цю посаду обійняла Леся Петрівська — депутатка та членкиня постійної комісії з питань охорони здоров’я та соціальної політики Київради. Понад 16 років її діяльність пов’язана із захистом прав людей з інвалідністю. Зокрема, вона є співзасновницею ГО «Всеукраїнська асоціація перекладачів жестової мови та людей з інвалідністю» і багато років працює перекладачкою жестової мови.
«Вечірній Київ» поспілкувався із Лесею Петрівською, — про потребу нової посади для столиці, реалізацію важливих інклюзивних проєктів та підтримку киян з інвалідністю.
«Я ЩОДНЯ ЖИВУ ПРОБЛЕМАМИ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ»
— Лесю, нещодавно Віталій Володимирович ініціював призначення Уповноваженого Київради з прав людей із інвалідністю. Пропоную для початку розібратись, чому місту потрібна ця посада? І які нові можливості відкриває?
— Для України ця посада не нова. У 2009 році ми як держава приєднались до Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю, а уповноважений — це своєрідний гарант дотримання основних принципів цієї Конвенції. Тому в нас уже успішно працюють омбудсмени при Президенті і Кабміні. Посада Уповноваженого на рівні міста — це справді перший випадок в Україні. Але я сподіваюсь, що Київ дасть класний старт і тенденцію, яку підхоплять інші українські міста.
Для нас — як для сучасної європейської столиці, надзвичайно важливо бути доступними і комфортними для кожного без винятку жителя і гостя міста. Не важливо — це людина з інвалідністю чи без, має порушення зору чи пересувається у кріслі колісному.
Я щиро вважаю, що Київ має всі шанси і можливості стати наскрізно інклюзивним містом. І йдеться не лише про пандуси чи тактильні плити, а й взагалі про рівність і недискримінацію в цілому — у всіх сферах життя: починаючи від архітектурної доступності, закінчуючи доступом до якісних медичних послуг, освіти і права на роботу. І якраз пошук шляхів вирішення цих проблем, налагодження комунікації між різними структурами в місті — це одне із завдань Уповноваженого при Київраді. Тому така людина сьогодні дуже потрібна місту.
— Даруйте за особисте, але не секрет, що Ви виросли в сім’ї людей з інвалідністю. Як, зрештою, цей досвід вплинув на ваш світогляд і вектор діяльності загалом?
— Це справді так. Мої батьки — люди з інвалідністю зі слуху. Тому мені не потрібно вивчати проблеми людей з інвалідністю зі сторони. Все своє життя я щодня бачу, які перешкоди в побуті їм доводиться долати. Значною мірою, така сімейна ситуація, звичайно ж, вплинула на мій вибір професії. І сьогодні уже понад 16 років я працюю з людьми з інвалідністю.
Існує міф, що перекладач жестової мови — це людина, яка лише перекладає телевізійні тексти з екрана. Але це далеко не так. Насправді ми — перші довірені і уповноважені особи людей з інвалідністю. Ми відвідуємо з ними лікарів, вирішуємо побутові проблеми з комунальними службами, відстоюємо їхні інтереси в судах, влаштовуємо на роботу, навчання і так далі. І це стосується не лише глухих, а й людей інших нозологій. Окрім нечуючих батьків, в мене в родині є 9-річна дитина з ДЦП. Також я дуже часто контактую з людьми з порушеннями зору. Тобто я щодня живу проблемами людей з інвалідністю і на своєму рівні намагаюсь допомагати їх вирішувати.
«ЛІКАРНІ І ПОЛІКЛІНІКИ У НАС ДОСІ НЕ ГОТОВІ ПРИЙМАТИ ПАЦІЄНТІВ З ІНВАЛІДНІСТЮ»
— На Ваш погляд, чи є сьогодні на рівні міста розуміння потреб людей з інвалідністю? Адже їх у столиці офіційно близько 160 тисяч…
— Тут важливо пам’ятати, що йдеться не лише про людей з інвалідністю, але й про інші маломобільні групи населення. Приміром, люди похилого віку. А це ще 600 тисяч киян. Якщо підрахувати усіх, кому важливі питання безбар’єрного простору — я певна, що назбирається понад мільйон киян.
Нам є для кого працювати. І мене дуже тішить те, що я бачу величезну підтримку і зацікавленість депутатів Київради, працівників різних міських структур у тому, щоб нарешті почати рухатись вперед в питаннях доступності. Це дає мені велику надію і навіть впевненість у тому, що все можливо!
Але я також розумію, що ми не досягнемо результату миттєво. Оскільки йдеться про сферу, з якою не працювали десятки років, яка ніколи не була пріоритетом в державі та в місті! І тільки останні 5-10 років почали активно про це говорити і впроваджувати якісь точкові зміни. Але переконана, щоб зміни були якісними, потрібно впроваджувати їх комплексно. Тому зараз нам важливо також напрацювати в місті системну політику доступності.
— Якщо порівнювати сьогодні Київ з іншими європейськими столицями — наскільки у місті розвинене безбар’єрне середовище?
— Звичайно, що ми не можемо порівнювати себе з такими європейськими містами як Лондон, Роттердам, Берлін, Женева чи з країнами Скандинавії. Бо в цих країнах почали працювати з інклюзією ще тоді, коли в нас про таке навіть не думали. В Україні, як і в решті пострадянських країн, люди з інвалідністю довгий час були невидимками для держави і для суспільства. Тому я б не порівнювала Київ з іншими європейськими столицями, але брала би їх за приклад і рівень, до якого нам потрібно прагнути.
Сьогодні у нас в місті архітектура уже стає доступнішою, закупляється низькопідлоговий громадський транспорт. Не так давно з’явилося соціальне таксі, збільшується кількість повністю інклюзивних шкіл і дитячих садків. Тому певні кроки уже робляться, але, звичайно, залишається ще дуже багато роботи і багато сфер, які зовсім не адаптовані для потреб людей з інвалідністю.
— Нещодавно керівництво метрополітену розпочало поступово осучаснювати «підземку» під інклюзивні потреби… Які сфери залишаються недоступними і потребують спецзасобів?
— Одне із найгостріших питань — це сфера охорони здоров’я. На жаль, лікарні і поліклініки у нас досі не готові приймати пацієнтів з інвалідністю. Наприклад, звичайний похід до стоматолога для людини, яка пересувається у кріслі колісному, може перетворитися на справжні тортури і приниження. І повірте, я не перебільшую. Хто із нас задумувався колись, яким чином таку людину пересадити в стоматологічне крісло? Думаю, відповідь очевидна. З такою ж проблемою зіштовхуються жінки на прийомі в гінеколога. У всьому світі уже давно в лікарнях існують спеціальні крісла-трансформери. І те, що їх досі немає у нас, не означає, що місто свідомо ігнорує цю проблему. Просто про неї не знають. Вона є не настільки очевидною, як, скажімо, відсутність пандуса при вході в будівлю. І це ще один приклад, чому Уповноважений, який знає такі тонкощі про життя людей з інвалідністю, це важлива людина для Києва.
«НАМ ПОТРІБНО ПЕРЕСТАТИ БОЯТИСЬ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ, УНИКАТИ ЇХ І ЖАЛІТИ»
— В найближчі три роки у Києві розбудують мережу закладів для дітей з інвалідністю, де вони зможуть перебувати цілий день. Яка роль уповноваженого у справах людей з інвалідністю у цьому процесі?
— Як мінімум, відстежувати дотримання усіх прав дітей, гарантованих Конвенцією ООН, уже на етапі створення таких закладів. Підключення громадського сектору та експертів до обговорення больових точок. Оскільки буде розбудовуватись нова мережа, важливо не допустити помилок на старті цього проєкту. Уповноважений має бути важливим учасником у всіх процесах, що стосуються комфорту і недискримінації людей з інвалідністю. Особливо, коли йдеться про дітей.
— Лесю, якщо депутати підтримають вашу кандидатуру, які важливі рішення плануєте приймати на цій посаді і як, у Вашому розумінні, має змінитись місто для людей з інвалідністю?
— По-перше, одне з ключових завдань Уповноваженого — сприяння в побудові інклюзивного суспільства в цілому. І це передбачає роботу не лише з людьми з інвалідністю, а й з населенням загалом. Нам усім потрібно вчитись рівності і недискримінації: перестати боятись людей з інвалідністю, уникати їх і жаліти. Але ставитись як до рівних собі. Це велика просвітницька робота. В тому числі масштабні інформаційні кампанії для киян. У 2021 році, на жаль, ми досі чуємо такі слова як «інвалід», «каліка», «глухонімий». То що вже говорити про якісь високі матерії?!
По-друге, це визначення пріоритетності завдань, спільно з громадським сектором. В Києві працює понад сотня громадських організацій для людей з інвалідністю. Потрібно зібрати їхні пропозиції і сформувати побажання щодо вдосконалення уже прийнятих Київрадою рішень. Люди з інвалідністю часто говорять «Не робіть для нас без нас». Я думаю, саме такого простого принципу варто дотримуватись, щоб зміни були якісними.
По-третє, налагодження партнерства між різними структурами в Києві. Адже кожна міська цільова програма, кожен проєкт, який реалізується сьогодні в місті, повинен містити елемент інклюзивності. Це має стати нормою. Усе, що відбувається в столиці, повинно бути доступним для кожного її жителя. І я точно знаю, що це можливо.
Олена ПЕТРИШИН, «Вечірній Київ»