Боксерські команди столиці тренує Едуард Виноградов

 Едуард Виноградов давно став живою легендою вітчизняного боксу. У свої 73 роки головний тренер збірних команд Києва з боксу та старший тренер школи боксу і КДЮСШ «Восход» просто-таки переповнений бажанням працювати. 
- Як стають тренерами? 
- 1966 року після закінчення служби в лавах Радянської армії я повернувся до нашого Київського радіозаводу. Профком заводу запропонував мені очолити секцію боксу, створену колективом фізичної культури «Восход», і я, на той момент уже майстер спорту, радо погодився. 
- А потім було перше тренування? 
- Його я згадую з особливим трепетом, бо це був початок усього, що маю на сьогодні й чому присвятив півстоліття свого життя. Так ось, на перше тренування прийшли десять хлопців – багато хто з матусями, що трохи мене здивувало, оскільки батьки завжди віддавали перевагу гімнастиці чи танцям. Усі були дещо збентеженими, адже ніхто з них і гадки не мав, як триватиме процес навчання. Вони думали, що я отак одразу поставлю хлопців у спаринг. Але перше тренування потрібне для того, щоб розповісти про історію боксу, різні теоретичні складові, тактичні ходи ведення бою, а також, безумовно, оцінити фізичну готовність юнаків. Я не знаю, які саме в них були враження, але на наступне заняття вони прийшли в повному складі, та ще й друзів своїх привели! І десь за тиждень у мене навчалися вже понад 40 хлопчаків… 
- Ви присвятили боксу 50 років. Не виникало бажання піти на заслужений відпочинок і взятися за щось інше? 
- О ні! Я сповнений енергії, і, як то кажуть, спокій мені лише сниться. Нині я переживаю, напевно, уже третю молодість, і мені аніскілечки не хочеться зупинятися. До речі, моєму молодшому синові 17 років, він тренується з іншими хлопцями в цій самій залі. Тож я поєдную роботу зі спілкуванням з дитиною. Щиро кажучи, не уявляю себе без боксу та своїх вихованців, з ними я почуваюся молодим. І це чудово! Вочевидь, це і є щастя, коли робиш улюблену справу. 
- У вас солідний стаж тренерської роботи. Певно, і здобутки ваших вихованців вагомі? 
- Якщо вести мову про мої досягнення як тренера, то особисто мною підготовлено 96 майстрів спорту СРСР й України, понад 1500 кандидатів у майстри спорту та першорозрядників. Безумовно, я пишаюся всіма своїми учнями, але хотів би відзначити, так би мовити, «best of the best». Насамперед, це майстри міжнародного класу: Володимир Лазебник, срібний призер чемпіонату Європи й чемпіон Кубка Європи в надважкій вазі – на професійному рингу провів 16 боїв, у яких не зазнав жодної поразки; Юрій Цибенко, чемпіон світу за версією WBC серед юніорів; Максим Бурсак, інтерконтинентальний чемпіон серед професійних боксерів, та його брат Ігор Бурсак, бронзовий призер чемпіонату Європи серед юніорів у надважкій вазі. І, звісно, як не згадати боксерок: Оксану Романову, дворазову чемпіонку світу з кікбоксингу серед жінок; Нелю Онищенко, шестиразову чемпіонку України з боксу та призерку чемпіонату Європи серед юніорок? 
- Щоб навчати інших, потрібно, аби було чого навчати. Маю на увазі ваші власні здобутки як спортсмена… 
- Я був триразовим чемпіоном центральної ради ДСТ «Локомотив» (1961-1963 рр.), а 1965 року став чемпіоном Київського військового округу, також був чемпіоном військ ППО СРСР і Збройних сил СРСР. 1963 року, напередодні Нового року, мені надали звання «Майстер спорту». Активно виступав на рингу аж до 1971 року. Але є особливе звання, яким пишаюся донині. 1961 року в Одесі я став бронзовим призером першості Радянського Союзу серед юнаків старшого віку. До речі, тоді я міг стати навіть чемпіоном, але трапилася прикра історія. У півфіналі я боксував проти непростого суперника і в одному з епізодів, уже наприкінці останнього раунду, розсік брову (тоді масок ще не надягали). Лікарка, котра, як виявилося, нечасто обслуговувала поєдинки, підійшла й почала надавати допомогу. А як тоді перевіряли? Витирали кров, і якщо вона зупинялася, то бій можна було продовжувати, якщо ж ні – поєдинок припиняли. Я їй сказав, що готовий далі битися, адже вигравав. Та раптом почув у мікрофон вердикт рефері: зважаючи на неможливість продовження бою, перемогу було присуджено моєму опонентові. У мене одразу виступили сльози на очах, і так я проплакав усю ніч. А міг би стати чемпіоном!.. 
- Кого вважаєте найвидатнішим боксером за всю історію боксу? 
- Дуже складне питання. У мене є два найулюбленіші боксери – Леннокс Льюїс та Майк Тайсон. Перший – надзвичайно грамотний і тактично сильний боксер. У плані ведення бою, як на мене, йому немає рівних. Що стосується Майка, то це найталановитіший спортсмен за всю історію боксу. Стати абсолютним чемпіоном світу у важкій вазі у віці 21 року – унікальне досягнення! Для цього потрібно мати неабиякі здібності й талант. Мені імпонує його спортивна агресія. Якщо вибирати з-поміж цих двох боксерів, то перевагу я все ж віддам Тайсону.