Мандрівка у часі: одноповерховий Київ у творах художників 20 століття
Упродовж століть, до багатоповерхівок, наше місто мало садибну забудову. Таких будівель у Києві майже не залишилося, побачити їх можна хіба що на старих фотографіях та творах мистецтва. Музей Києва підготував проєкт «ОДНОповерховий Київ», який знайомить з поглядом на місто двох художників. Юрій Павлович старанно фіксував садибні будинки у 1920-х роках, а Петро Мельник з прихованим болем писав їх масове руйнування у 1960-х.
Київська садиба — це одно- або двоповерховий житловий будинок (саме міський будинок, а не сільська хата), двір із різними стайнями та сараями, часто садок чи маленький город. У одних дільницях міста садибні будиночки могли шикуватися уздовж червоної лінії вулиць, у інших — ховатися углибині двору. Саме малоповерхова садибна забудова творила архітектурний образ Києва. Не офіційного, із його славетними святинями та розкішними краєвидами, палацами і парками, а інтимного, домашнього. Навіть на зламі ХІХ — ХХ ст., коли місто бурхливо розширювалося і у центрі один за одним виростали високі прибуткові будинки, чимало територій продовжували традиційно забудовувати садибами. Але для міста модерної доби малоповерхова забудова значних територій — завелика розкіш. Зрозуміло, що маленькі затишні будиночки із садками були приречені. Вони і так ще довго протрималися, коли порівнювати Київ з іншими значними європейськими містами.
В експозиції, присвяченій садибі Києва, представлено невеличкі за розміром твори двох художників.
«Давно хотіла зробити цю виставку творів з наших сховищ. Один автор любовно фіксував будиночки, він поїздив Європою, світом, бачив, як розвиваються міста, і напевно щось передчував. Інший — через півсотні років написав вже руйнування цих будинків, які були йому дорогі, — зазначила кураторка виставки Катерина Липа. — Люди тоді жили в зовсім іншому середовищі. У дитинстві я ще застала існування таких дрібних будиночків та тісних двориків, яких було багато навколо новобудов».
Юрій Павлович (1874 -1947 рр.) докладно, з найдрібнішими подробицями, зафіксував камерний і зворушливий одноповерховий Київ.
«Юрій Павлович — корінний киянин. Син дійсного статського радника, а для дворянина малювання було звичайним хобі. Закічив юридичний факультут університет Святого Володимира, працював у Петербурзі, непогано заробляв. У Російській академії наук познайомився з етнографом та антропологом Федором Вовком. І їздив як офіційний художник в експедиції. Фотографія тоді була не кольорова, крім того художник міг вихопити певні деталі, які не вловлює фотографія, — розповідає Катерина Липа. — Юрій Павлович вчився в рисувальній школі Миколи Мурашка, а крім того володів дослідницькими методами. Досліджував різні речі: від історії меблів і одягу, до народних звичаїв та архітектури. У 1918 році, коли всі сподівалися на українську державність, з Петербургу переїхів в Україні. У Києві замальовував старе місто, з розумінням, наскільки важливо це зафіксувати. Всі деталі — віконниці, паркани, брами, форми даху — цілком документальні. Завдяки його роботам вимальовується, хоч і уривчасто, образ київських вулиць 1920-х: Тургенєвська, Павлівська, Дмитрівська, Самсонівська, Златоустівська, Стрітенська, Стрілецька тощо».
На очах Петра Мельника (нар. 1928 р.) руйнувався звичний міський світ, а він, як працівник будівельної галузі мусив бути одним з руйнівників. Своє співчуття будиночкам, що відходили в небуття, він висловлював на картинах.
«Його роботи 1960-х років дуже драматичні. Хоч худоник і дає їм нейтральні чи оптимістичні назви „Копання котловану“ чи „Тут буде новий будинок“, насправді зображав руйнування залишків приватного сектору, — зазначає Катерина Липа. — Петро Мельник народився на Житомирщині, підлітком переїхав до Києва, навчався у художньо-ремісничому училищі на ліпника та різьбяра по дереву. Жив на Солом’янці, тоді ще одноповерховій. З юності малював, був захоплений мистецтвом, організував студію, мав звання народного художника. Його роботи дуже київські, в них помітно, наскільки місто йому дороге. Він розумів, що не може протидіяти ситуації, велике місто не може бути одноповерховим. Тоді не боролися, щоб залишити такі вулички. Адже на них було нормальних інженерних комунікацій. Але його чіпляли ці будиночки з садочками, бо, мабуть, нагадували його рідну Житомирщину. Петро Мельник зробив успішну кар’єру — працював у різних будівельних організаціях, дослужився до посади заступника начальника Будуправління № 152. Тому бачив всі процеси безпосередньо».
Роботи Юрія Павловича та Петра Мельника є і мистецькими документами доби, і пересторогою нам, сучасним киянам. Адже час показав: втілення ідей містобудівного розвитку не обов’язково робить простір нашого існування більш естетичним чи затишним, а радикальні зміни часто бувають згубними для міського середовища.
Виставка з колекції Музею історії Києва «ОДНОповерховий КИЇВ»
Коли: до 4 березня
Де: Музей Києва, МВЦ сучасного мистецтва, вул. Б. Хмельницького, 7
Вартість квитка: 50 грн., пільговий — 30 грн.
Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»