Захисники України: киянка розповіла, за що вже шість років вручають срібний тризуб

На захист країни військові встали з лютого 2014 року. Колаж «Вечірній Київ»
На захист країни військові встали з лютого 2014 року. Колаж «Вечірній Київ»

«Народний Герой України» — почесна відзнака, якою не офіційні особи, але самі люди нагороджують достойних захисників України. Започаткували нагороду кияни. Серед героїв є і військові, що не зрадили присязі й достойно вийшли з Криму, щоб продовжити спротив агресору уже на Донбасі.

-Я приєдналася до проєкту «Народний Герой України» з самого початку його існування — з червня 2015 року, була організатором першої церемонії нагородження, і залишаюся ним дотепер, — розповідає киянка, журналіст, кореспондент видання Цензор.НЕТ Віолетта Кіртока. — Для мене це була знайома робота, адже майже тим самим займалася в мирні часи, працюючи в газеті «ФАКТЫ» і беручи участь в проєкті «Гордість країни».

Віолетта Кіртока розповіла про події, які стали для неї знаковими. Фото Бориса Корпусенка «Вечірній Київ»

-«Народний Герой України» — від початку суто волонтерський проєкт, який ніколи не збирав гроші. Склад команди змінюється, адже роботи дуже багато. А для мене це завжди буде актуально, адже, через професію, знаю, скільки героїв-захисників досі не відзначені нагородами, увагою людей, визнанням на державному рівні. Я всі роки війни пишу про таких людей, і бачу, скільки радості їм приносить спілкування з цивільними громадянами, які цінують жертовність бійців, та й просто коли їм говорять «дякую». А якщо це відбувається в красивому залі, у присутності рідних, побратимів, гостей, розповідають їхні історії, це дуже підвищує мотивацію.

-Вже відбулося понад 30 церемоній. Скільки захисників відзначили?

— Ще навіть не в усіх обласних центрах пройшли нагородження — є над чим працювати. Ось зараз готуємося до події, яка відбудеться у Сумах. «Народного Героя» натепер отримали 455 захисників України. Більшість з них — військові, третина нагороджених посмертно… Також відзначаємо медиків, волонтерів, громадських діячів, журналістів. Проблем зі сріблом для виготовлення нагрудних знаків немає, його постійно передають люди, причому не тільки українці, його присилають з усього світу.

«Народний Герой України» — відзнака народної поваги та любові

-Нагороджувальна рада вимоглива?

-Це 11 людей — чинних військових, деякі з них саме зараз знаходяться на війні, а також військовий медик Галина Алмазова, волонтер і колишня полонена Ірина Довгань, відомі волонтерки Валентина Олефіренко, Олена Шевцова. Всі ці люди з 2014 року добре знають ситуацію на фронті, знають обстановку, знайомі з величезною кількістю військових, можуть перевірити всі дані. Вибравши кандидатів зі списку подань, відбувається голосування, після чого проходить публічне обговорення на сторінці «Народний Герой України» у Фейсбук. Кожен може висловити свою думку, уточнити інформацію.

-Особисто я нагородила б кожного, хто копає землю, облаштовує бліндажі, взяв зброю до рук і пішов захищати мене, мій дім, мою родину, нашу країну, — говорить Віолетта. — Зараз ми готуємо книгу, в яку увійшли 45 історій тих, хто отримав народні срібні ордени. Книга називається «Народні Герої України: історії справжніх». Проте це лише перша книга. Їх має бути декілька. Одна з дуже щемних історій, яка невдовзі вийде на сайті Цензор.НЕТ, про 21-річного солдата, який у Пісках під Донецьком врятував свого командира під час обстрілу. Він отримав орден «Народний Герой України» на церемонії, що проходила у Луцьку. У нього дивовижна сім’я. Вітчим, якого наш герой Ярослав з 6 років мав за батька, — розвідник десантної бригади. Він помер від травми, яку отримав під час захисту Донецького аеропорту. Мати хлопчини служить в тому ж військовому підрозділі, що і Ярослав. Після смерті чоловіка Олена вдочерила доньку чоловіка, для чого пройшла через всі бюрократичні труднощі. Приклад вітчима, якого Ярослав називав Батею, був настільки вагомим, що хлопець, отримавши освіту, підписав контракт зі збройними силами України. Він дуже гідно несе службу, тому народну нагороду йому присудили одноголосно.

-Ти часто буваєш на фронті. Своїх героїв знаходиш і бачиш у найсуворіших умовах…

-Я не рахую свої поїздки й ніколи не розповідаю, де була. Для журналіста головне — не заважати й не створювати військовим зайвої напруги там, на лінії зіткнення. Не наполягати на поїздках «на нуль». Адже бійці несуть за тебе, цивільну особу, ще більшу відповідальність, ніж за своїх солдатів. У 2014 році я цього не розуміла повною мірою і дуже дивувалася, коли у тільки-но звільненому Дебальцевому на зустрічі з місцевим населенням за мною постійно слідкували бійці, щоб я не заходила у натовп жителів. Тоді мені потрібно було написати репортаж, як проходить військово-цивільне співробітництво, які скарги та прохання мають жителі фронтового міста. Ми спокійно виїхали з Дебальцевого, а наступну за нами машину обстріляли окупанти. Досвід і спілкування з бійцями довели мені: на нулі зустрічаюся з захисниками, коли військові командири це дозволяють і самі пропонують.

-Який випадок на лінії вогню став для тебе визначальним?

-Якось я заїхала в Піски — мала познайомитися з майбутнім Народним героєм, якого подавали побратими підрозділу. Він залишився вірним присязі України під час окупації Криму, виїхав на материкову частину і відразу став проситися на війну. Я познайомилася з ним в підвалі недобудованої церкви, яка стала символом Пісків. Мене привів туди його командир. Вадим, побачивши гостей, страшенно злякався. Це було видно. Виявилося, що на сусідній позиції його бійці в цей час вели бій, в груди одного потрапила куля. Слава Богу, вона не пробила бронежилет наскрізь… Тому в той момент розмову не вдалося записати. Нам з командиром прийшлося іти в більш безпечне місце. Причому я ішла попереду, а боєць — це я зрозуміла пізніше — ішов чітко за мною, власною спиною закриваючи мене. Це відчуття — живої стіни, яка прикриває всіх нас, всю країну, залишається зі мною всі ці роки війни.

-Ти змогла взяти інтерв’ю у того бійця?

-Так, у мій наступний приїзд. Спочатку він вилаяв мене за той «візит», а потім ми з ним чудово поговорили. Він розповів мені не тільки про свою службу на Донбасі, а й кримські події. Адже на момент окупації він був у своїй частині, яка місяць перебувала в облозі. Вадим говорив, що відразу розумів, що все серйозно, хоча його товариші казали: «Русские нас не оставят. Это они нас пугают»… Зрештою з трьохсот осіб, які служили в тій частині, вийшли на материкову Україну всього чотири військові. Може тому, за версією Вадима, що зв’язку з материком не було ніякого, не було можливості ні з ким порадитися. Єдиний наказ, який вони отримали, коли частину оточили російські БТРи, — був наказ командувача флоту Березовського здати зброю на склади. Ніхто ж тоді ще навіть не здогадувався, що він зрадник. Так зброя поїхала в російському «Уралі» на Балаклію. Мені Вадим розповідав, що всю окупацію простояв з ніжкою від стільця. Це була його єдина зброя. Навіть ножа не було: «І не було можливості вийти за ним за територію частини. Це була мирна військова частина, в якій знаходилася оружейка на тридцять автоматів. У нас навіть не було запасів їжі, води. Але був великий архів, який ми палили два тижні», — розповів мені Вадим Балюк.

Ми з Вадимом стали друзями. Як і з більшістю тих, з ким довелося за ці роки познайомитися на фронті. Мені страшенно приємно, що ті, про кого я писала, заїжджають до мене в гості, я ставлюся до них, як до рідних. Разом ми ходимо в театри, на концерти, влаштовуємо посиденьки, готуємо їжу — і розмовляємо. Сподіваюся, що досить скоро вийде перша книга і буде особливий привід зібрати їх всіх, таких рідних і надійних.

Катерина НОВОСВІТНЯ, «Вечірній Київ»