Стиль киянок два століття тому

Розкажіть наскільки важко було створити цей музей?

Моя колекція почалася з окремих яскравих зразків, а вже потім доповнилася всілякими сумочками, капелюшками й, звичайно ж, жіночими та дитячими сукнями. На те, щоб створити музей мені знадобилося 35 років.

Захоплення модою в мене у крові: так склалося, що моя бабуся була кравчинею і змалечку вчила мене тримати голку в руках та шити. Час, коли мала гуляти із друзям, я порола та вишивала. А як згодом звикла, то вже відірвати від цього діла було досить важко. Відтоді шиття — головна іпостась мого життя.

Перші «замальовки» музею з’явилися двадцять років тому, коли жила в Рибінську та викладала курси шиття. Створила невеликий «театр моди», де мої учні демонстрували свої роботи.

Згодом почала свідомо колекціонувати одяг. Головною мотивацією стало бажання показати учням на старих зразках, наскільки акуратним може бути шиття. Це видно на вивороті одягу, де кожен шов такої ж якості, як і на лицьовій стороні. Багато що я спеціально купувала на Сінному чи антикварному ринку, аби продемонструвати забуті сьогодні елементи та техніки.

Іноді надихалась вцілілому шматку вишитій спідниці чи то фрагменту з цікавим набивним малюнком довоєнного часу.

Поговоримо про моду: де одягалися киянки 18-20 століття?

Жіноча мода локалізувалась у Парижі. А чоловіча — в Лондоні.

Кияни любили подорожувати та при нагоді купували тканини, мереживо, штучне мереживо, ґудзики, кісточки, підкладки тощо. А вже по приїзду до Києва збирали все до купи та створювали вбрання або ж віддавали до ательє. Вул. Сагайдачного славилася своїми швейними майстринями й модистками, в яких був закордонний досвід чи навчання.

Досить широка географія була у киян по закупівлю одягу: Німеччина, Італія, Швейцарія, Іспанія, Великобританія, Швеція, Данія, Португалія, Болгарія, Греція, Персія. Саме квитки до цих країн продавали круглий рік, яким рушали круїзним лайнером.

Заради гарного вбрання треба було віддати немалі гроші тільки за поїздку. Наприклад, квиток з Києва до Берліна чи Відня в міжнародному вагоні I класу коштував 27 руб. За ті ж гроші можна було зняти дачний будиночок в передмісті Києва на місяць.

Проїзд у вагоні II класу дешевше — 17 руб. 40 коп. У Варшаву відстань менше, тому і вартість проїзду нижче: 18 руб. 50 коп. і 11 руб. 10 коп. відповідно. Знижки для дітей у віці від 5 до 10 років — 25% вартості.

Щодо придбань, то у Німеччині купували срібні та бісерні сумки. У Франції — сукні, костюми капелюшки, кращі мережеві білизни та ляльки. Лондон був відомий своїм великим асортиментом на тканини, капелюшки та шалі з кашеміру. До Туреччини рушали за шкіряними й хутряними виробами: шуби, шапки, муфти.

Мода за 2 століття змінилася мінімум 10 разів. Киянки уважно слідкували за новинками модного світу, але вносили свої корективи — одягалися трохи яскравіше, ніж німкені, австрійки та голландки.

Як часто модниці могли собі дозволити оновити гардероб?

Все залежало від добробуту сім’ї. Часто жінка сиділа вдома, а гроші на її гардероб видавав чоловік. Але й так можна було розорити свого чоловіка. Для порівняння один кілограм чорної ікри коштував 1 руб. 80 коп. Оренда двокімнатної квартири — 15 руб. А корова- 60 руб.

Ціни ж каталогу мод «Меріліз» у 1913-му були такі:

Жіночий капелюшок — 12-15 руб.;

Плаття на вихід — 85 руб.;

Блуза — від 7 до 15 руб.;

Нижні мереживні спідниці — від 3.5 руб до 13 руб.;

Довгі рукавички — 1.60 коп. до 3.30 руб.;

Коміри та жабо — 1.75 до 2.65 руб.;

Дамські парасольки — 11 до 14 руб.;

Шкіряні туфлі — 2.90 до 4.40 руб.;

Чобітки — від 20 до 25 руб.;

Корсети — від 6.80 до 15.50 руб.

Щодо конкретного виходу, то, наприклад, у вечірній моді панував виключно романтичний дух. Можна було побачити спідниці, декольте та невеликі рукава-ліхтарики. Шилися наряди з креп-сатину, файдешину, щільного шовку, оксамиту чи панбархату. Оброблялися мереживом, аплікаціями з квітів і бісером. Головним доповненням модного виходу вважалися горжетки з чорно-бурої лисиці. З прикрас особливо популярні були намиста.

Чи можна побачити у вашому музеї весільний наряд столичних наречених минулих століть? Скільки коштувало подібне плаття?

Так в Музеї історії моди багато весільних суконь. Вони у непоганому стані, бо їх одягали лише один раз. А потім берегли, як сімейну реліквію.

Серед експонатів є вінчальна сукня 1890 р. з родини актриси Людмили Артем’євої. Вбрання належало її прабабусі.

Подібні сукні тоді, як і сьогодні були дорогими. Іноді сім’я не один рік збирала кошти на гідне весілля. Ще рідше — відправлялися за нею за кордон. В Україні до талановитих майстринь їздили у села. Вони також робили гарні вінки з воску.

Ціна в 1900-1910 році вінчального плаття орієнтувалась від 40 до 80 руб.

Післявоєнний час: що носили й за скільки купували?

Одразу після захоплення України більшовицькою владою, партія вирішила, що мода — буржуазний пережиток, який треба подолати. Тож жінкам дозволили виглядати жіночно і сучасно.

Якщо уявити собі жінок середини 40-50-х років, що вийшли на вечірню прогулянку вулицею Горького, то побачили б суміш ситцевих і шовкових суконь, піджаків, капелюшків, вигадливих укладок, різких запахів духів та різнх відтінків червоної помади. І нехай їм не вдавалося скопіювати стиль кінозірок, але спрага до красивого життя та бажання з пари метрів тканини влаштовувати свято надихає сучасних модельєрів й дотепер.

Дивлячись на фото жінок післявоєнного Києва було очевидно, що вони щосили поспішали зануритися в мирне життя. Гарний одяг заліковував душевні рани, нанесені роками війни. А крім того сукні та спідниці несли в собі практичний сенс — в країні, яка втратила величезну частину чоловічого населення, жінки намагалися добре виглядати та звернути на себе увагу потенційних наречених.

Знову ж таки придбати модний одяг було під силу далеко не всім. В основному киянки носили те, що було куплено ще до війни. Ті, хто вмів шити, кроїли й строчили самі, а інші просили про допомогу доморощених кравчинь, яких в той проміжок часу стало досить багато.

З чого шили? В основному це були одноколірні тканини з простих сплетень. Орнаментувалися смугами, цятками або рідко розкиданими елементами рослин.

Щодо гарного взуття, то воно було у дефіциті та й коштувала недешево. Тому на ногах у киянок можна було побачити грубуваті моделі. Вони були схожі на елегантні туфельки з журналів мод, якщо тільки закрити очі.

На зиму киянки мріяли дістати черевички «румунки» на невеликому каблуці, зі шнурівкою та з хутром усередені. Але, найчастіше, і жінкам і чоловікам доводилося задовольнятися валянками, або популярними на той час бурками — теплими високими чобітьми, що з натуральної шкіри.

ПРО МРІЇ КИЯНОК

Фільдеперсові панчохи зі швом — фетиш 40-х років! Дістати було дуже важко, а ціни на них нереальні. Панчохи були таким дефіцитом і таким об’єктом мрій, що жінки малювали на ногах олівцем шов і п’яту, імітуючи панчоху на голій нозі.

Альтернативою жаданим панчохам стали білі шкарпетки. Дівчина у сукні з підкладними плічіками або рукавами-ліхтариками в білих шкарпетках і човниках на маленькому каблучку — своєрідний символ епохи 40-х.

Звідки черпали натхнення для стилю?

Зовнішній вигляд не сильно турбував радянських громадян. Більшість людей переймалися думками про те, аби дістати хоч якийсь одяг та зібрати грошей на покупку перш необхідних речей. Побут був важким і невлаштованим.

Якщо жителі столиці й великих міст жили в умовах дефіциту та подоланні труднощів, то для глибинки поняття моди було чимось незрозумілим, далеким і малозначущим.

Але все ж таки, натхнення було, і його можна було черпати з журналів, типу «Журнал моди», «Моделі сезону», «Жіночий журнал» тощо.

На Хрещатику збирався «Клуб кравчинь», до якого входили дружини офіцерів. Шили часто з фото модних західних журналів, за замовлення брали від 50 до 100 руб. (середня зарплата в СРСР становила 120-150 руб).

Що дало відкриття Дому моди у Києві?

Як вже казала, у післявоєнні роки в Україні звернули увагу на подальший розвиток швейної промисловості та моделювання одягу, на поліпшення роботи швейної промисловості, підвищення якості й збільшення асортименту швейних виробів масового вжитку. Тож створили два центри високопрофесійного виготовлення нових моделей одягу — будинки моделей у Києві (з 1944 року) та у Львові (з 1952 року).

Саме тут вперше було поставлено завдання виготовляти не тільки зразки для масового фабричного виробництва, але й сучасні актуальні моделі. Нові колекції модного одягу слугували орієнтиром для всіх фахівців швейної галузі, а також знайомили населення з новинками моди. Але було ще одне важливе завдання, яке вирішували вітчизняні модельєри: участь у міжнародних модних форумах з метою демонстрації досягнень костюмного дизайну в СРСР.

Згодом були виїзні виставки Київського Будинку моделей. Перша організована в липні 1949 р. в с. Броварах Київської області. На ній демонстрували халати для доярок, костюми для комбайнерів, сукні для роботи в полі, а також нарядне вбрання. Всього було продемонстровано понад 500 найновіших моделей для дорослих і дітей. Такі виставки стали традицією. Нині вони практикуються всіма Будинками моделей країни й сприяють ліквідації різниці між містом і селом у галузі культури одягу.

В 50-х роках Київський Будинок моделей поповнився молодими здібними художниками-модельєрами (А. А. Гладковська, Н. М. Калашникова, О. В. Сєрова, Е. Я. Шейнбаум, Л. А. Болдирєва та інші). В 1953 р. він уперше взяв участь у міжнародному конкурсі на кращу модель верхнього одягу, що відбувся в Празі. З 54 моделей, представлених СРСР, десять були виконані Київським Будинком моделей. Чотири з них були ушановані нагороди.

Даша ГРИШИНА, «Вечірній Київ»