Згадуючи історію Радянського Урядового кварталу: чим заплатило наше місто за повернення столичного статусу

МЗС і Михайлівський Золотоверхий монастир
МЗС і Михайлівський Золотоверхий монастир

21 січня 1934 року Постановою Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету було прийняте рішення про перенесення столиці України з Харкова до Києва. У зв’язку з цим була утворена спеціальна комісія, яка мала забезпечити приведення міста у «відповідність» до нових соціалістичних реалій, які обмежувались досить простими правилами: чим менше у місті сакральних споруд та церков, тим краще.

На жаль, саме у цей період Київ зазнав вражаючих втрат: більшовики знищили понад 100 унікальних храмів та церков, які були не лише архітектурною окрасою нашого міста та частинкою нашої історії, але і місцем паломництва багатьох християн!

Історична постанова

Окрім масового знищення культових споруд, представників влади хвилювала інша проблема, з якою вони зіткнулися, переїхавши в червні 1934 до нової столиці: повна відсутність споруд, призначених для розміщення вищих державних та партійних установ. Тому, ще у лютому того ж року приймається рішення про будівництво урядового центру на місці Михайлівського Золотоверхого Монастиря-одного із найдавніших храмів столиці. Чи була якась альтернатива цьому «варварському», з сучасної точки зору, рішенню і чому саме обрали це місце?

Ескізний проєкт Урядового центру. Сходи мали замінити фунікулер
Проєкт готелю в урядовому кварталі на Михайлівській площі
Центральним мав стати пам’ятник Леніну
Новобуд наче притискує пагорб. Фото з Контрактової площі 1941 рік
Проєкт московського зодчого Чечуліна здобув на конкурсі срібло
Проєкти різних архітекторів
Проєкт «спускався» аж до Дніпра
За проєктами переможця конкурсу Йосипа Лангбарда спорудили низку будівель у Мінську

За словами архітектора Петра Юрченка, планування Урядового Майдану було не стільки завданням технічним, як політичним, оскільки «майбутній архітектурний ансамбль мав стати живим зразком досягнень соціалістичного будівництва».

У період розробки Генплану міста, який розроблявся Архітектурно-планувальним управлінням при Київській міській раді на чолі з Павлом Хаустовим розглядалися щонайменше 5 інших варіантів розміщення урядового центру: Звіринецький, Липський, Хрещатицький (Пролетарський), Печерський та Розосереджений. Кожен з варіантів був представлений проєктами забудови провідних тогочасних архітекторів Києва, зокрема Павла Альошина, Петра Юрченка, Михайла Гречини, Олександра Вербицького та інших.

Варіант розміщення комплексу основних будівель Української академії наук на Звіринецькому плато (1936). Фото з Вікіпедії

Звіринецький варіант (цю ідею ще розглядали у 1918 за часів Гетьмана Скоропадського), розроблений архітекторами Нестеренком та Зінченком передбачав розміщення Урядового кварталу на базі Звіринецького укріплення, на горі над Дніпром. Перевагою цього варіанту була відсутність необхідності зносити історичну забудову міста, однак ідея була відхилена через віддалення від центральної частини міста та погане транспортне забезпечення цієї частини міста.

Печерський варіант. Фото з Вікіпедії

Печерський варіант забудови розробляли архітектори: М.Гречина, М.Холостенко та В.Онащенко. Відповідно до цього проєкту перебачалося будівництво біля Печерського узвозу, однак ця ідея не знайшла подальшу підтримку через близьке розташування заводу «Арсенал», робота якого спричиняла задимлення прилеглих вулиць.

Липський варіант. Фото з Вікіпедії

Тривалий час фаворитом обговорення був Липський варіант, який підтримували архітектори П.Альошин, О.Колісниченко та Г.Люченко. Урядовий Майдан планувався між вулицями Шовковичною та Липською, включно з площею перед Маріїнським парком. Однак, через рельєфу цієї місцевості та круті схили вулиць звели на нівець цей варіант. Хоча, окремі урядові будівлі наприкінці 30-х все ж побудували, нині в них знаходяться Верховна Рада та Кабінет Міністрів України.

Хрещатицький варіант. Фото з Вікіпедії

Хрещатицький варіант підготувала група архітекторів під керівництвом В. Заболотного. Мова йшла про забудову на місці нинішнього Хрещатого парку, із знесенням Філармонії та будівель на Європейській площі.

Оригінальну ідею щодо Урядового кварталу висловив Василь Кричевський, який запропонував не зосереджувати урядові будівлі в одному місці, а розосередити в кількох місцях наймальовничішої магістралі. Проєкт включав територію Михайлівського монастиря, Володимирську гірку від якої йшов віадук, частково на Європейську площу, Хрещатий парк і далі до Печерська. Як припускають вчені, там чином він прагнув хоча б частково зберегти архітектуру центральної частини міста.

Віадук між Володимирською гіркою і Хрещатим парком. Фото з Вікіпедії

Цікавим фактом є те, що ідею сполучити Хрещатий парк та Володимирську гірку, яку запропонував ще у 1934 році Василь Кричевський, було втілено у 2019 коли у столиці з’явився Скляний міст…

Незважаючи на ряд альтернативних та цікавих проєктів щодо місця розташування Урядового кварталу 19 листопада 1934 року було прийняте рішення про втілення грандіозного урядового проєкту саме на місці Михайлівської площі. До нових умов додали ще одну вимогу-встановлення монументу вождю пролетаріату — Володимиру Леніну.

Для реалізації «великого будівництва» оголосили загальнодержавний конкурс, який складався з 4 турів та тривав 2 роки. У ньому взяли участь провідні радянські архітектори: П.Альошин, К.Алабян, В.Риков, В.Заболотний, О.Тацій, Я.Штейнберг, О та В.Весніни, І.Фомін, Й.Каракіс та інші. Однак жоден з проєктів не влаштував вимоги партійного керівництва, тому у фінальній частині були представлені проєкти харків’янина С.Григор’єва, Д.Чечуліна з Москви та Й. Лангбарда з Леніграду, який вже встиг відзначитися у Мінську будівництвом декількох монументальних споруд, зокрема Будівлю Уряду Білорусі, Дім Червоної армії та Будівлі Академії наук та Оперного театру, які тогочасна преса охрестила кращими взірцями нової архітектури.

Саме проєкт Йосипа Лангбарда оголосили переможцем та затвердили до реалізації 9 січня 1936 року рішенням Політбюро ЦК КПб (У). Відповідно до нього передбачалося зведення двох однакових споруд та встановлення над Дніпром велетенської статуї Леніна, а фунікулер мали замінити монументальні сходи до Поштової площі.

На щастя киян, із цього радянського проєкту, який завдав би непоправної шкоди та ще більшої руйнації історичної спадщини нашого міста, була реалізована лише одна урядова будівля, яка була згодом передана ЦК КПб (У). Її і сьогодні можна побачити на Михайлівській площі столиці — це Міністерство закордонних справ України.

Коли звели будівлю МЗС, то вона, м’яко кажучи, не справила на партійне керівництво великого враження, а навпаки, викликала велике незадоволення. Одні вважали, що будівля недостатньо монументальна та губиться посеред велетенської площі, інші ж зазначали, що архітектура взагалі не відрізняється оригінальністю, а сам фасад споруди просто губиться за колонами. Але найголовнішим мінусом на думку багатьох зодчих було те, що урядова будівля з боку Дніпра видавалася занадто важкою, через що створювалася ілюзія, що вона неначе притискує пагорби. Особливо помітною була різниця на фоні Андріївської церкви, витончені форми якої ідеально вписувалися у ландшафт. Навіть провідні архітектори, які з великою повагою ставилися до ленінградського зодчого, вважали, що урядова будівля на Михайлівській площі є помилкою архітектора та невдалим втіленням.

Окрім того, бажання наблизити будівлю до схилу Дніпра викликало істотні труднощі у період будівництва. На думку експертів для уникнення деформації та зсуву довелося прокласти 160 тридцятиметрових шахт до бурої глини, що залягала на глибині 30 метрів і закласти залізобетонні конструкції під фундамент.

Капіталовкладення на будівництво лише у 1936 році склало майже 20 мільйонів карбованців, а фактично з усієї площі була збудована лише одна будівля. Крім того, партійне керівництво ніяк не могло дійти до згоди щодо остаточного розміру монументу Леніна, який у різний час коливався від 40 до 100 метрів заввишки. Тому, вже за кілька років радянська номенклатура швидко втратила інтерес до Урядового кварталу, а після війни до цього питання вже не поверталися: усі кошти йшли на відбудову зруйнованого центру міста та забезпечення житлом тисячі киян, які лишилися без даху над головою.

Грандіозне монументальне будівництво так і лишилося на папері, подарувавши змогу нашому місту вже у часи незалежності відродити зруйнований більшовиками Михайлівський Золотоверхий монастир. Без нього сьогодні просто неможливо собі уявити духовне життя нашої столиці…

Також Михайлівську площу прикрасив відбудований пам’ятник Княгині Ольги, який також був зруйнований у 20-х роках минулого сторіччя.

Роздивляючись монументальні проєкти радянських архітекторів по створенню Урядового центру у 30-х роках, можна віднайти багато цікавих архітектурних рішень, які все-таки важко собі уявити в історичному центрі нашого міста, особливо в реаліях сьогодення.

Чарівний вечірній Київ

Тому, на наше щастя, що вони не були реалізовані свого часу, а ми і сьогодні можемо милуватися величною красою Софіївського та Михайлівського соборів, розглядати вишукану київську архітектуру кінця ХІХ століття та милуватися схилами Дніпра та старовинним Подолом з віконечка столичного фунікулера.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»