Монастир із язичницькою легендою: київські історії від могилянців

Назва монастиря має давню історію /фото Бориса Корпусенка
Назва монастиря має давню історію /фото Бориса Корпусенка

В рамках могилянського подкасту podkmast триває цикл програм, який пропонує віртуальну прогулянку Подолом та знайомить з його культурою та історією. Розказуємо цікаві факти про Видубецький монастир з випуску про Володимирську гірку.

Недалеко від станції метро Видубичі є Свято-Михайлівський Видубицький чоловічий монастир. Як з’явилася його неофіційна скорочена назва – Видубицький? Для цього потрібно повернутися до ще дохристиянських часів. Ця історія згадується у Несторівському літописі «Повість минулих літ».

На території Володимирської гори є урочище, яке колись місцеві жителі називали «Чортовим беремищем». Там колись стояло язичницьке капище з дерев’яною фігурою Перуна, повелителя грому й блискавки, із золоченим шоломом та срібними вусами. Свого часу князь Володимир, якому й випало хрестити Київ, задля язичницької еліти запровадив язичницький пантеон богів, серед яких зокрема були Перун, Дажбог, Стрибог та Велес. Проте його пріоритети змінилися, тому заради зміцнення престижу держави та покращення стосунків з Візантією, з якою Русь і так мала найтісніші зв’язки, вирішив провести у 988 році Хрещення Русі. Під час самого Хрещення християни особливо не панькалися з язичницькими ідолами. Дерев’яні статуї просто повалювали, деяких тягли до Дніпра та кидали до води. Перун не був винятком. Тим яром, де зараз пролягає траса Київського фунікулера, його і стягли вниз, на Поділ, і пустили у Дніпро. Кияни бігли берегом річки, нажахані тим, що відбувалося, плакали й просили: «Видибай, Боже, видибай!». І нібито почувши їхні молитви та прохання, Перун з’явився з дніпровських вод біля того місця, де потім було побудовано Видубицький монастир.

Що писав Іван Нечуй-Левицький про Володимирську гірку та інші цікаві факти у випуску podmast у супроводі пані Владислави Осьмак.

Минулий подкаст був присвячений історії Замкової гори.

Детальніше про подкаст

Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»