Віталій Карпенко: «Вечірній Київ» ще тільки друкувався, а машина вже везла у ЦК сигнальні екземпляри»

У 1980-90-х роках «Вечірку» буквально передавали з рук у руки
У 1980-90-х роках «Вечірку» буквально передавали з рук у руки

Багатолітній головний редактор «Вечірнього Києва» Віталій Карпенко до 115-річчя видання розповів про маловідомі факти з історії газети.

Відомий публіцист, перший в незалежній Україні заслужений журналіст Віталій Карпенко не потребує особливого представлення. Адже він 15 років (з 1985 по 2000 рік) був головним редактором «Вечірнього Києва». Саме за його керівництва газета стала надзвичайно популярною серед киян, а її тираж сягнув з 200 до 576 тисяч примірників.

За часів горбачовської перебудови та у 1990-х роках демократичну, гостру «Вечірку» буквально передавали з рук у руки. Причому видання стало улюбленим не тільки серед киян. Газету виписували в областях, читали в столицях республік СРСР та в діаспорі за кордоном. «Вечірка» першою серед українських видань Компартії почала критикувати спецгодівниці, привілеї партійно-державної номенклатури та відкрила правду про масові поховання у Биківнянському лісі під Києвом.

Віталій Карпенко 15 років очолював «Вечірній Київ»

Під керівництвом Віталія Карпенка у газеті починали працювати багато талановитих, молодих журналістів, що згодом стали головними редакторами популярних видань. Сьогодні народному депутату Верховної Ради першогого скликання (1990 – 1994 рр.), автору понад 30 книжок і підручників Віталію Опанасовичу 79 років. Але він і сьогодні продовжує писати, хоча зізнається, що не так швидко, як раніше. Напередодні 115-річчя «Вечірнього Києва» Віталій Карпенко, якого в молодості називали бульдозером за неймовірну працездатність, поділився спогадами про минулі часи роботи в газеті.

«ВЕЧІРКА» ТОДІ ПЕРЕЖИВАЛА КРИЗУ, СПІВРОБІТНИКИ СТРОЧИЛИ ОДИН НА ОДНОГО КЛЯУЗИ»

— Віталію Опанасовичу, коли в 1985 році перший секретар Київського міськкому Компартії України Юрій Єльченко запропонував вам очолити «Вечірку», ви одразу погодились?

— Я був відповідальним секретарем в журналі «Комуніст України», потім мене призначили інструктором сектору преси відділу агітації та пропаганди ЦК КПУ, де я пропрацював п’ять років. Суцільна бюрократія, догматизм, преклоніння перед керівництвом, лицемірство – все це не поєднувалося із творчою натурою. Тому, коли Юрій Миколайович Єльченко запропонував мені обійняти посаду головного редактора «Вечірнього Києва», погодився з величезним задоволенням. Я мріяв повернутися в журналістику, в якій працював ще зі школи. До того ж починалася горбачовська перебудова, гласність, демократизація…

Тож я із радістю пішов на редакторську роботу, хоча «Вечірка» тоді переживала кризу, співробітники строчили один на одного кляузи в усі інстанції. Завідувач відділу агітації та пропаганди Леонід Кравчук сказав мені на прощання напутнє слово та подарував традиційний портфель, що символізував тоді нову кадрову посаду.

— І як вам вдалося подолати проблеми, що склалися в газеті?

— Колектив був дуже складний, але мені дали карт-бланш у кадрових питаннях. Проте звільняти я нікого не став. Сказав, що кожен співробітник може в будь-який момент прийти до мене у справі, а всі проблеми, що виникатимуть, будемо обговорювати відкрито на робочих нарадах. Через кілька днів заходить до мене одна жінка з відділу листів і починає захлинаючись розповідати, що заввідділу неправильно керує, а нового редактора критикує. Я її перебиваю: «На літучці, коли всі зберуться, розповісте». Однак на нараді вона промовчала, але я нагадав: «Здається, ви щось хотіли сказати». Та у відповідь: «Ні, нічого». Все швидко зрозуміли, про що йде мова. Більше до мене ніхто з кляузами та нашіптуваннями не заходив.

— Перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький на публікації у «Вечірньому Києві» реагував?

— Номер ще тільки друкувався, а редакційна машина вже везла у міськком і ЦК сигнальні екземпляри. Там свіжий номер уважно перечитували, підкреслювали найбільш важливу інформацію та клали Володимиру Васильовичу на стіл. До речі, потім цю газету читала дома його дружина Рада Гаврилівна.

Щербицький часто реагував на наші публікації. Одного разу ми надрукували маленьку замітку про те, що в кіосках «Союздруку» немає обіцяного розміну монет для телефонів-автоматів. Тоді якраз проходив з’їзд Компартії України, і Щербицький прямо там дав прочуханки міністрові зв’язку: «Хіба таке може бути? Люди не можуть зателефонувати, щоб висловити свою підтримку з’їзду». На наступний день всі кіоски були завалені двокопійчаними монетами.

«ПІСЛЯ ПУБЛІКАЦІЇ ПРО СПЕЦАТЕЛЬЄ «КОМУНАР» ЛЮДИ ДОВГО ТУДИ ХОДИЛИ Й ЗАПИТУВАЛИ: «ЦЕ ТУТ ДЕШЕВІ ШАПКИ ДАЮТЬ?»

— «Вечірка» першою серед партійних видань почала писати про номенклатурні привілеї. Як таке взагалі вдавалося друкувати на сторінках газети міської організації КПУ, адже цензуру тоді ще ніхто не скасовував?

— У всіх радянських редакторів була брошура «Перелік відомостей, заборонених до опублікування у відкритій пресі». Вона постійно доповнювалася новими інструкціями. У 1990 році ми цю брошуру спалили у дворі редакції «Вечірки». Так журналісти відзначили скасування на законодавчому рівні цензури в СРСР. Пізніше дуже жалкував, коли доводилося на пальцях пояснювати своїм студентам, що то був за перелік.

Звичайно, що у роботу «Вечірки» втручався парткомітет, якому ми підпорядковувалися. Втім, статті про незаконні пільги, спецрозподільники з дефіцитними товарами для номенклатури, регулярно з’являлися в газеті. І кожен раз мене за це викликали на бюро міськкому і прямо запитували: «Навіщо ви про це пишете?» Я з абсолютно невинним виглядом пояснював, що газета дотримується проголошеного генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим курсу на перебудову та виконує партійні рішення про гласність, критику та самокритику. Наводив приклади з московських видань, зокрема журналу «Огонек» Віталія Коротича, який спокійно про все це писав.

Віталія Карпенка називали бульдозером за неймовірну працездатність

У відповідь мені говорили, що в Києві на відміну від Москви номенклатурні працівники ніяких привілеїв не мають… Зрештою, щоб заспокоїти громадськість, перший заступник голови Ради міністрів УРСР Євген Качаловський в інтерв’ю РАТАУ (Радіотелеграфне агентство України) заявив, що «привілеї» — це вигадки деяких «безвідповідальних газет». На матеріалі стояв гриф: «Надрукувати всім республіканським, обласним партійним газетам і газеті «Вечірній Київ».

— І ви «взяли під козирок»?

— Звичайно надрукували! «Вечірка» — газета міської організації Компартії України, і проігнорувати припис керівництва я не мав права, інакше мене відразу звільнили б з посади головного редактора. Але ми знайшли спосіб реабілітуватися перед людьми за відверту брехню чиновника. Просто помістили лист читача, який цікавився: «Ви писали про спецмайстерню, де для республіканських керівників та їх сімей шиють хутряні шапки і шуби, а чому адреси не вказуєте?» І ми відповіли: спецательє «Комунар» розташоване за такою-то адресою. Люди довго туди ходили й запитували: «Це тут дешеві шапки дають?»

Попри всі перепони, ми й надалі продовжували висвітлювати тему привілеїв, яка не втратила своєї актуальності. У Чернігові, наприклад, коли облвиконкомівська «Волга» напередодні Різдва 1990 року потрапила в ДТП, відкрився багажник - і люди побачили сирокопчені ковбаси та інші продукти, що були на той час делікатесом і дефіцитом. Це настільки обурило містян, що вони тисячним натовпом прийшли до обкому з вимогою відставки місцевого партійного керівництва. Це був справжній бунт. ЦК КПУ довелося звільнити з посад низку керівників області та міста.

«ЩЕРБИЦЬКИЙ ОБУРИВСЯ: «СКІЛЬКИ МОЖНА ТЕРПІТИ ЦЕ ГАЗЕТНЕ НЕПОДОБСТВО І ЦЬОГО РЕДАКТОРА»

— Вас, здається, також хотіли звільнити наприкінці 1980-х років?

-Останньою краплею, по-моєму, стала замітка з якогось зібрання неформалів, де прозвучала фраза, що ЦК Компартії України - заповідник брежнєвізму. Щербицький під час одного з обідів з членами Політбюро, звертаючись до першого секретаря Київського міськкому партії Костянтину Масику, обурився: «Скільки можна терпіти це газетне неподобство і цього редактора? Карпенко звільнити з посади і виключити з партії на черговому пленумі міськкому для застороги іншим».

Для Масика це було непросте завдання: газета мала колосальну підтримку киян, а самого його ще зовсім недавно вони «завалили» на виборах до Верховної Ради СРСР. Ослухатися Щербицького він не міг, але, з іншого боку, реакція містян на вигнання головного редактора популярної газети могла бути непередбачуваною. І тоді Масик прийняв соломонове рішення - відправив мене у відпустку, за що я йому дуже вдячний. Адже тоді діяло правило, що персональні справи не можна розглядати заочно. За компартійною традицією людину треба було добряче «пропісочити», принизити перед тим, як вирішити її долю. Оскільки я був відсутній, розгляд моєї справи перенесли на наступний пленум, який проводився вже без Щербицького, бо за наполяганням Горбачова він змушений був піти у відставку. Тож питання про моє звільнення стало неактуальним.

Віталію Опанасовичу 79 років, але він і сьогодні продовжує писати

— Курйозні помилки або просто якісь непорозуміння на сторінках газети часто траплялися?

— Пам’ятаю, коли я працював журналістом у Миколаївській області, редактора однієї місцевої газети звільнили за те, що переплутали одну букву. В останньому слові речення «Розкладемо вогнище та будемо орати» замість літери «о» в номері виявилася «с»… У «Вечірньому Києві» за помилки вже нікого не звільняли, хоча казуси раз у раз траплялися. Так, в одному з номерів ми надрукували лист автолюбителя, який запитував, де можна купити автопричіп. Вони тоді зникли з продажу. Питання переадресували до головного управління торгівлі міськвиконкому. Згодом отримали офіційну відповідь: згідно з рішенням міськвиконкому виробниче об’єднання імені Артема починає випуск автопричепів АФ-1. Коли ця інформація з’явилася в газеті, у нас телефони просто розривалися.

Люди обурювалися тим, що їх розіграли. Намагаючись замовити в зазначеному виробничому об’єднанні автопричепи, вони дізнавалися, що під маркою АФ-1 ховаються… дитячі іграшкові автофургончики. Після цього випадку, довелося наполягти, щоб співробітники ретельно перевіряли всю інформацію, навіть отриману з офіційних джерел. Попри протести колективу, я також ввів нове правило: у разі ляпу вказувати в газеті прізвище винного в цьому журналіста. Звичайно, повністю позбутися від непорозумінь нам не вдалося, зате їх стало набагато менше…

Олександр ГАЛУХ, «Вечірній Київ»