Раду Поклітару віддасть Шевченківську премію на театр

Талант не знає кордонів. Ця прописна істина щасливим чином втілилася у творчій долі 43-річного хореографа Раду Поклітару. Народився і виріс в Молдавії. Навчався балету в Росії. Пройшов професійне становлення у Білорусі. Останні десять років живе і працює в нашій країні. Причому працює настільки самобутньо, яскраво і результативно, що удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Заради цього інтерв’ю кореспонденту «Вечірки» довелося зробити два вечірніх дзвінки лауреату: перший – близько 8-ї вечора, другий – того ж дня, але ближче до півночі, коли керівник дійсно ексклюзивного театру «Київ модерн-балет» нарешті звільнився від адміністративної плинності й репетиційної напруги.
– Дозвольте каламбур. Ми за вас раді, шановний Раду. Вітаємо з престижною нагородою.
– Дякую. Але це визнання не тільки і не стільки моєї роботи, а висока оцінка творчих зусиль всього нашого театрального колективу, без перебільшення унікального.
– Виходить, ви як хореограф прорубали вікно української культури у Європу.
– Зауважте, це ваші слова. Але вони, мабуть, справедливі. Як зрозумілий і захват моєї мами, яка зателефонувала мені першою з родинного кишинівського оточення, щоб привітати з нагородою саме за ці балети: «Лебедине озеро» (Чайковський), «Жінка в ре-мінорі» (Бах), «Довгий різдвяний обід» (Вівальді) й триптих «Перехрестя».
– Гадаю, премія імені Тараса Шевченка зобов’язує вас і до осягнення його творчої спадщини...
– Звісно. Я і до цього з величезним непідробним пієтетом ставився до великого Кобзаря. Він був і залишається духовним маяком української нації. Підступаю все ближче до його віршів і поем, щоб згодом дати шевченківським образам гідне хореографічне прочитання.
– У вас є кумири в мистецтві танцю?
– Не кумири – майстри. Їх у Європі багато, причому молодих. А в Росії це, перш за все, Борис Ейфман. Учитель мого батька. Шкода, тато не дожив до моєї Шевченківської премії...
– Що привело вас в Україну?
– Скоріше – хто. Меценат Володимир Філіппов. У нього народилася ідея створити театр «Київ модерн-балет». Запросив мене на цей проект. Стартові меценатські кошти вичерпалися, а театр живе, зокрема і завдяки підтримці моїх колег з муніципального балету.
– Чи є у вас улюблені місця в Києві?
– Я живу тут одинадцятий рік, і весь час на Подолі...
– «А без Подолу Київ неможливий...»
– Так-так. У верхню пафосну частину Києва піднімаюся тільки за крайньої необхідності. Найчастіше буваю на Андріївському узвозі. Колись я там винаймав житло. Музей однієї вулиці, булгаковський будинок, Андріївська церква. І, звісно ж, усілякі творчі галереї. Особливо добре там на День Києва, коли цвітуть каштани...
– Якщо не секрет, як збираєтеся розпорядитися грошовою складовою Шевченківської премії?
– З 190 тисяч гривень левова частка піде на мій головний творчий проект – театр «Київ модерн-балет».
– Щось залишиться на бенкет...
– Ні, я людина небенкетна.
Геннадій МАКСИМОВ