Сімейна підтримка: юний киянин став донором для маленької сестрички

Сімейна підтримка: юний киянин став донором для маленької сестрички

«Вечірній Київ» у рамках спецпроєкту «Переможці» розповідає про 7-річну  киянку Владу Голоднікову, яка перемогла рак і сьогодні своєю історією мотивує інших.

Влада завжди була незвичайною дитиною – з перших днів у пологовому вона зачаровувала своєю усмішкою усіх навколо і дарувала радість. Батьки кажуть, що до хвороби навіть важко було уявити, що може засмутити доньку. Втім, життя підготувало для дівчинки непросте випробування, яке раптово змусило її подорослішати і заглянути в очі страху.

Коли їй було всього 5, в неї раптово почало боліти вушко, піднялась температура. Її скерували на аналізи. Результати у буквальному сенсі шокували сім’ю.

Через силу батьки спробували себе опанувати і почати боротьбу. Думати про те, що Влада може не справитись – було нестерпно. Зі страшним горем сім’я вже зіштовхувалась раніше…

«У нас з дружиною перша дитина померла - син Василь. Одинадцять років минуло. Ніщо на світі не опише біль батьків, які втрачають дітей. Тому, коли дізнались про хворобу Влади, пообіцяли собі зробити все можливе, щоб врятувати її, - розповідає батько. – Якщо потрібно – продавали би квартири, машини. Все! Тільки, щоб не втратити її».

Ніколи не забуду її слова: «Тату, забери мене звідси!»

Владу терміново госпіталізували в ОХМАТДИТ. Попри те, що друзі наполягали лікувати дівчинку за кордоном, батьки вирішили довіритись київським медикам. Невдовзі дівчинка розпочала складний курс хіміотерапії.

«Ніколи не забуду її слова: «Тату, забери мене звідси!» Їй було важко, ми мусили їй пояснювати, чому вона в лікарні і для чого всі процедури.  Заспокоювали її та обіцяли, що невдовзі поїдемо додому. Перша «хімія» ввела доньку в ремісію. Але «несправність в хромосомах» була настільки серйозною, що потрібна була термінова трансплантація кісткового мозку», - згадує батько.

На щастя, їхній старший син Георгій, якому тоді було всього 7, за результатами досліджень,  виявився стовідсотковим донором для сестри. Коли Влада була в лікарні, хлопчик дуже скучав за нею: постійно передавав їй малюнки, плакав та чекав можливості, аби побачити її. І байдуже, що лише через вікно. Тому без вагань – навіть не розпитуючи деталі – погодився допомогти сестрі.

«Ми сказали Жорі, що тобі випав унікальний шанс врятувати нашу Владу. І він цим дуже гордився! Та що там казати – досі гордиться», - розповідає батько.

Навіть зараз, згадуючи про ті події, вже 9-річний Жора не завжди може говорити, і закриває обличчя рукою… Здається, важка хвороба сестри, яку хлопчик називає своєю найближчою людиною, залишається для нього болісною навіть у спогадах.  

«Ми приходили з татом під лікарню, де лежала Влада. Дзвонили до мами, і вона вмикала динамік. Так я міг хоча б побачити сестричку і поговорити з нею, - пригадує Жора. – Їй було дуже важко. Не міг на неї дивитись. Коли тато сказав, що їй треба моя «кров», навіть не задумався. Я був готовий віддати їй все -- тільки, щоб вона не мучилась».  

Поки Влада була в лікарні з мамою, Жора жив з батьком. Обоє зізнаються, що дуже сумували за «своїми дівчатами».  

«Приходив додому, і пустота була. Квартира здавалась якоюсь дуже великою. Ми з Жорою самі собі готували, разом робили домашні завдання. Але тиша ніби давила на нас. Мріяли, щоб дружина з донькою якнайшвидше вернулись додому і наші дівчата були з нами», - пригадує Костянтин.

«Перший тиждень після трансплантації – це було пекло»

Перед трансплантацією на Владу чекала ще одна мегадоза хіміотерапії.  Від кількості препаратів, які щодня і безперестанку вводили дитині, дивувались навіть медсестри з досвідом. Важливо, що в цей час БФ «Таблеточки», які підтримують онкохворих діток, допоміг батькам отримати ліки, які на той час не були сертифіковані в Україні.

«У доньки були опіки шкіри, стравоходу... Вона щодня блювала кров’ю і терпіла страшенний біль. Не могла ходити. Прийняли рішення капати їй морфін, - розповідає батько. – Перший тиждень після трансплантації – це було пекло! Не можливо було на неї дивитись без сліз.  Але з кожним днем їй ставало все легше. Ще через два тижні вона почала потрохи їсти – до цього була лише на штучному харчуванні. Пізніше почали виходити на вулицю».

Невдовзі Владу нарешті виписали додому, де їх з мамою чекали тато, братик та двоє улюблених собак – Дейзі і Тайсон. Потрохи вона почала повертатись до нормального життя – хоч і доводилось періодично навідуватись у лікарню. На щастя, до сьогодні аналізи Влади в межах норми, і нині, зі слів медиків, немає причин хвилюватись. Цього року  вона стала першокласницею. Щоправда, поки що займається із вчителями вдома.

«Ми видихнули, коли в неї почало відростати волосся. Раніше Влада була блондинкою, мала довгі коси. З початком хіміотерапії, дружина пояснювала їй, що треба підстригтись. Але було важко дивитись на лису доньку. Слава Богу, що зараз в неї вже своє гарне волосся і вона здорова», - каже Костянтин.

«Якщо є шанс, треба боротись до останнього»

Впродовж всього інтерв’ю Влада весь час соромилась, і лише моментами - не на камеру - розповідала про те, як любить гори, своїх домашніх улюбленців та, як їй вдається перемагати брата у конкурсі на кращий малюнок. Коли тато пригадував про її лікування чи важке відновлення – переставала усміхатись, і лише кивала головою. Мимоволі ловиш себе на думці, що ця дитина, здається, знає  і розуміє більше, ніж навіть розповідають дорослі.

Зараз у Влади є мрія – оскільки батько займається виробництвом меблів, вона хоче самостійно  виготовити собі маленький пуфик. Але зауважує, що пуф має бути такого розміру, аби там вмістилась лише вона і її собачка Дейзі.

«Маленький пуф хочу. На ньому буду сидіти я, ну і ще наша Дейзі. Тато обіцяв, що допоможе. Може, рожевий або фіолетовий – ще не вирішила», - каже Влада.

У цей момент Костянтин, який сидів поруч біля доньки, усміхаючись, дивився на доньку. Яке щастя, що сьогодні вони вдвох можуть будувати плани і без страху думати про «завтра».

«Знаю, що в цей момент - поки ми з вами тут говоримо - хтось дізнається про хворобу дитини. Якби важко не було, але не панікуйте. Паніка у цьому випадку ваш найбільший ворог. Зберіться думками, і дотримуйтесь рекомендацій лікаря. Запевніть себе, що це тимчасово і ви все пройдете. Підтримуйте один одного, і в жодному випадку не розлучайтесь  - бо і такі випадки бувають. Це ваша дитина – тому робіть все можливе і не можливе. І якщо є шанс, пообіцяйте собі боротись до останнього», - наголошує Костянтин.

P.S. Раніше у спецпроєкті «Переможці» публікували історії про  3-річного Давида Щєвєлєва, який народився із лейкозом і в 9 місяців пережив трансплантацію. А також про 10-річну Камілу Алексенко, яка мужньо вистояла у боротьбі із лімфомою Ходжкіна.

Олена ПЕТРИШИН, «Вечірній Київ»