Як відбувалися вибори до Київської міської думи у XIX столітті

Як відбувалися вибори до Київської міської думи у XIX столітті

Проведення виборів до місцевих органів влади у неділю, 25 жовтня, викликає спомин про подібні заходи сто і більше років тому. Нашим землякам не раз доводилося тоді навідуватися до виборчих урн, щоб обрати черговий склад Міської думи. 

Багатьом ще пам’ятні часи більшовицької показної одностайності на виборах. Тепер можна з переконливістю сказати, що вони відійшли у минуле. Проте й у дореволюційні часи існувала реальна конкуренція між кандидатами. Тільки виборча гарячка проходила інакше, не одразу охоплюючи міський організм, а проявляючись послідовно в різних його частинах. Такою вже була процедура виборів до Київської міської думи, що відбувалися наприкінці XIX та на початку ХХ століття раз на чотири роки. 

Треба лише мати на увазі, що правом обирати й бути обраним користувався в ті часи заледве один відсоток місцевих обивателів. З огляду на це, весь тогочасний київський електорат не склав би сьогодні й одного округу для виборів до міськради. Тому не було сенсу створювати численні виборчі комісії. Працювала одна – центральна. Вона засідала у будівлі Міської думи на Хрещатику (на місці нинішнього Майдану; не збереглася) і приділяла по одному дню для виборів по кожній із восьми поліцейських дільниць (районів) Києва. Що ж до персони мера, то прямих виборів міського голови не було передбачено. Його обирала вже Міська дума нового скликання на своєму першому засіданні. 

Зрозуміло, що за порівняно незначної кількості учасників виборчого процесу не було потреби у друкуванні численних плакатів або листівок. Агітація зосереджувалася переважно на шпальтах преси. 

Сама процедура виборів проходила наступним чином. Задовго до початку голосування в залі думи починали збиратися виборці чергової дільниці. В цей момент ніхто ще не знав імен кандидатів у гласні (депутати). Вони визначалися лише після того, як кожен виборець подавав у запечатаному конверті записку зі своїм переліком кандидатів згідно з кількісною квотою для даної дільниці. Всі ці пропозиції розглядалися разом, і той, хто був згаданий у п’яти й більше записках, автоматично потрапляв до кандидатського списку – якщо не оголошував тут-таки на місці про свою відмову. 

Потім починалося голосування: виставлялися урни з дерев’яними кулями білого й чорного кольорів, і кожен із претендентів набирав певну кількість «позитивних» або «негативних» куль. Звідси, до речі, походить слово «балотування»: адже ballotta – італійською «куля». Переможці визначалися за найвищим рейтингом, причому кількість голосів «за» для обрання обов’язково мала перевищити кількість «проти». 

Зараз можна лише уявити, як вручну велися всі ці громіздкі підрахунки. Поки вони тривали, виборці кілька годин чекали в думі, де, за словами тодішнього газетного хронікера, «виднілися тільки море голів та густі хмари тютюнового диму». Тут треба було ретельно розрахувати свої фізіологічні спроможності. Адже після того, як кількість виборців було занесено до протоколу й починалося голосування, виходити вже не дозволяли, навіть якщо сильно закортить... 

Зате того ж вечора присутнім повідомляли імена переможців. Зауважимо, що перший тур виборів міг не заповнити квоту для відповідної дільниці. У такому випадку через кілька днів по ній проводилися довибори за тією ж процедурою. 

Третій тур законом не передбачався. Новий склад Міської думи вважався в цілому обраним, якщо після другого туру визначилися бодай дві третини її загального складу (що налічував для Києва в різні роки від 72 до 80 місць). Тут існував цікавий нюанс: коли в думі залишалися вільні вакансії, «Міське положення» передбачало можливість надання їх гласним попереднього складу, які не потрапили до нового. Хто ж саме виявлявся таким щасливчиком? Це вже вирішувала губернська адміністрація.