70 років тому на естраді з’явився сатиричний дует Тарапуньки і Штепселя

Олександр ВРАТАРЬОВ, поет
«Сьоме небо» – так називали кияни в кінці 50-х – на початку 60-х великий зал на верхньому поверсі нового поштамту. Саме там проводив свої репетиції московський співак Микола Щукін, котрий вирішив облаштуватися в Києві.
Особливо популярною була його пісня «Вернись». Коли він, прикривши очі, «заклично» простягав руки і злегка грасируючи виводив: «Вернись, тебя любовь зовет – вернись! Одно твое лишь слово вернет нам снова покой и жизнь», – ніхто не помічав банальності цих слів, а чули тільки биття людського серця, підсилене мікрофоном. Втім, захоплені студенточки та зрілі дамочки в крихітних капелюшках-«менінгітках» просто мліли від захвату без будь-яких міркувань.
Блискучий, ефектний, підтягнутий, рафінований – «салонний і прозахідний», як називали його завзяті чиновники з міністерства культури, співак Микола Миколайович Щукін служив під час війни у розвідці, був важко поранений, йому ампутували ногу. Як нелегко було йому стояти на протезі перед мікрофоном по дві-три години, відпускаючи публіці «голлівудську» посмішку, знало небагато людей. Публіка нічого не помічала. Це був артист!
Колектив Щукіна «взяв на себе» потужний Олександр Семенович Еткін. Взагалі-то, він усе життя працював з Тарапунькою і Штепселем – Тимошенком і Березіним, – але періодично вони били горщики. Хоча в будь-який період їх взаємин все виглядало дуже благопристойно...
І ось одного разу Еткін і керівник щукінського оркестру – геніальний піаніст, рудий, лисий і гарний Філя Бриль покликали мене: «Хлопче, потрібна вступна пісня, візитівка. Микола Миколайович тепер представляє Київ. Ось про це треба сказати. Але без гасел... Пречудова музика вже є – композитор Людмила Лядова. Розумієш? Посидь на репетиціях. Увійди в матеріал. Вживайся!».
Щодня після роботи (а працював я тоді автослюсарем славетної автобази на Чорній горі), ретельно вимивши руки соляркою і «суничним» милом, квапився до поштамту, щоб злетіти на «Сьоме небо» і «вживатися». Посередині залу, ліворуч, біля самих вікон, витягнувши довгі ноги в прохід, сидів худорлявий чоловік у темно-сірому костюмі. Він щось час від часу нотував, поглядаючи при тому на стелю.
– Тарапунька, – сказав Філя Бриль, – полюбляє пісні. І ще хоче Еткіна повернути...
– А що він пише?
– Кросворди з «Огонька» розгадує...
Юрій Трохимович Тимошенко раптом спитав: «Філя, улюблена їжа Вінні-Пуха?»
– Сало!
Музиканти радісно зареготали.
– От євреї пішли, – здивувався Тимошенко. – Сало ж не кошерне. Хоч би знати, хто він той Пух-головбух...
Тоді знаменитого мультика ще не існувало, і впертого ведмедика-солодкоїжку знали не всі. Але у мого молодшого брата була чудова казка Аллана Мілна, і я сказав: «Мед».
– Годится, – промовив Юрій Трохимович по-російськи, але своїм симпатичним, усім відомим українським говірком. – Сідай-но поруч, – запросив він мене. – Давай далі… Киргизький національний епос?
Який там у мене в голові штепсель перемкнуло, не знаю. Але я нерішуче промовив: «Манас!».
– Годится, – радісно вигукнув Тимошенко. – Ну, Голкіперов, сильний ти поет, дуже сильний… Так ти – віршомаз…
Зі сцени розсерджений Микола Щукін крикнув у мікрофон оксамитовим голосом: «Мені здається, дехто прийшов сюди розважатися, а не працювати!». Ця шпилька була відпущена явно на мою адресу.
– А ти хто, хлопче, – запитав мене Юрій Трохимович, – тромбоніст чи, може, саксофоніст? Все життя заздрю саксофоністам. Бере, значить, свого самовара – тіки-так... пара-ра-ра...
Він дуже картинно зобразив саксофоніста. Музиканти і Щукін покотилися від сміху. А Олександр Семенович Еткін вибухнув: «Юро, скільки можна! Ти не даєш працювати!».
– Сашко, та хлопці ж втомилися, ти що, не бачиш? Дай їм перепочити. І Коля, бідолашний, хай посидить трохи...
Із поштамту ми вийшли разом.
– Пішли каву пити до молочарні, – запропонував Юрій Трохимович.
На площі, на тому самому місці, де нині височить готель «Козацький», стояла невелика, дуже стара і непримітна двоповерхова будівля, на першому поверсі якої знаходилося допотопне молочне кафе. Ми пили на диво несмачну каву з молоком і жували пересохлі ватрушки.
– Я теж був поетом, – сказав він, – іще в школі. Писав як Бог на душу покладе: про що треба, про те і напишу. Про Перше травня – будь ласка! Про День Паризької комуни – будьте ласкаві! І до того дописався, що в 1937 році зайняв перше місце на Всесоюзному конкурсі юних поетів, присвяченому сторіччю загибелі Пушкіна. Лауреатів запросили до Ленінграда. Я був серед справжніх юних обдарувань і зрозумів, що ніякий я не поет, а так – вискочка...
– Як це?..
– Ну можу, значить, про що хочеш напишу. Ось всю війну для Галкіна і Мочалкіна частівки складав (персонажі Тимошенка і Березіна. – Авт.).
Вуха мої стали червоними і гарячими, невеселі думки незатишно роїлися в голові. А я ж хто?..
Юрій Трохимович наче й не помічав мого настрою.
– Розумієш, поет – це не токар-пекар і навіть не артист... Справжній поет – це дощ, вітер, небо, жито в полі. Можеш ти з ними щось зробити, вплинути на них? Дощ йде собі та йде... Вітер дме, куди хоче. Гуде вітер вельми в полі...
– Ну, хмари зараз літаками розганяють.
– Точно...
«Мы не сеем и не пашем,
А валяем дурака,
С колокольни палкой машем,
Разгоняем облака...»
Розумієш, поет не може не писати – як дощ не може не йти або не може не падати із землі на небо... Не пише – помирає. Помре людина – і все! А я дуже просто – можу писати, можу не писати. Ось такий я поет Тарапунька. У нас вся спілка така. Один Сосюра – поет!
«Прокинулася на стрісі лелека
І дивиться чуло кругом.
То ляснув над бором далеким
Небесний чабан батогом...»
Згодом я зрозумів: у Юрія Трохимовича Тимошенка – талант унікального педагога-гуманіста рівня Макаренка або Сухомлинського. Адже що головне для навчителя: дати людині зрозуміти, якщо вже хто пуп землі – то це не той, хто так про себе думає…
У роки Великої Вітчизняної війни Юрій Тимошенко і Юхим Березін – майбутні Тарапунька і Штепсель – служили в ансамблі пісні і танцю Південно-Західного фронту і виступали в образі-масці банщика Мочалкіна і кухаря Галкіна. Після війни, 1946 року, артисти змінили образи та, відповідно, сценічні псевдоніми: Тимошенко став Тарапунькою, а Березін – Штепселем. Розповідають, що з вибором псевдоніма Тимошенкові допоміг Олександр Довженко, з яким вони товаришували, й актор ділився з ним усім наболілим. Одного разу Юрій Трохимович приїхав до кінорежисера та письменника у Москву за порадою: як працювати далі? Олександр Петрович порадив поміняти псевдонім: «Ви родом звідки? З Полтави? Які у вас там визначні місця?». Тимошенко відповідає: «Та особливо ніяких. Ось річка тече, Тарапунька...». Довженко вигукнув:«Це ж прекрасно, ось вам і псевдонім!». А назватися Штепселем була вже ідея Березіна.