Генерал Морозов: Російські гелікоптери, які висаджували "зелених чоловічків", мали б горіти і в повітрі, і на землі

Генерал Морозов: Російські гелікоптери, які висаджували "зелених чоловічків", мали б горіти і в повітрі, і на землі

Нещодавно Рада національної безпеки і оборони розсекретила деякі протоколи засідань у 2014 році, які стосувалися початку російської агресії в Криму. І ми дізналися, що наша держава не мала достатньо сил та засобів, щоб дати ефективну відсіч ворогові. А що думає з цього приводу такий знаний військовий експерт, як перший міністр оборони України, генерал-полковник Костянтин Морозов? Він завітав до редакції «Вечірки»
Україна мала все для опору агресорові, – переконаний Костянтин Петрович. – Але без спротиву здала Крим. Що треба було робити? Оті російські гелікоптери, які висаджували «зелених чоловічків» на кримських летовищах, мали б горіти і в повітрі, і на землі… Як і їхні транспортні літаки, що незаконно перетинали державний кордон. Звичайно, перед цим наша протиповітряна оборона мала б попередити нападників про порушення кордону, а потім їх збивати. Але цього не сталося.
– З рогатки не зіб’єш літака...
Перша думка: якщо в армії і на флоті все було розграбовано і небоєздатним, то хто сьогодні відповів за це перед законом? Чому не прогнозували розвиток подій у разі можливого загострення ситуації? Чому не доповідали на РНБОУ, на засіданні уряду? Очевидно, були якісь інтереси. Друга думка. Доводиться чути від деяких офіцерів, які стали депутатами: мовляв, ситуація складалася так, що ми не могли застосувати зброю проти представників братнього народу. Бо «в голові не вкладалося, що це – ворог». Я аж підскочив, коли почув це. Армія покликана захищати державу від будь-кого. Або діяти треба негайно, або потім втрачаєш ініціативу. Сьогодні кажуть: тоді було дуже багато зради. А чому? Тому що відійшли від двох головних принципів формування особового складу, які ми «прописали» відразу після 1991 року: екстериторіальний принцип комплектування частин кадрами, наявність у керівного складу війська українського коріння. Якщо в офіцера є родичі у Петербурзі, Москві, на Уралі, то хіба він може бути на сто відсотків відданий Україні?
Десятиліттями громадськість заколихували тезою про «оборонну достатність». А по суті вводили в оману. Хіба не так?
Розкладаємо цю тезу на запитання: достатність чого? Який рівень має бути цієї достатності? Як можна говорити про достатність у плані воєнної безпеки, якщо нам протистоїть російський потенціал? Це окозамилювання, яке заспокоювало суспільну думку, знижувало рівень контролю, а далі роби, що хочеш… Думаю, що у нас штучно було створено ситуацію, за якої можна було взагалі розкрасти Збройні сили до нуля і все вважалося б законним. Сама воєнна організація вважала, що в нас – оборонна достатність, на політичному олімпі домінувала думка, що у НАТО нас ніхто не чекає. Мовляв, до НАТО не йдемо, а тут у нас все гаразд. А які наслідки ми побачили? Крим здали без бою. На початку агресії в Донецькій і Луганській областях теж не чинили відповідного опору. Хоча ще з 1991 року було зрозуміло: якщо і є загроза Українській державі й безпеці, то не з боку Румунії, а з боку Росії.
Росія будує навколо кордону з Україною військові бази. В разі тотальної війни яким чином зможемо протистояти ворогові?
А ніяк. Самостійно, не перебуваючи в НАТО, Україна ніколи не зможе протистояти російській військовій машині. Майже всі країни – наші сусіди та інші європейські держави – вирішують подібні питання, формуючи сукупний оборонний потенціал системи колективної безпеки за принципом: власна безпека через безпеку для всіх. Що нам робити? Єдине – апелювати до міжнародної спільноти. А я знаю їхню відповідь: «А що ви 25 років робили? Ми вам багато разів подавали сигнали із Брюсселя, що двері НАТО відчинені».
Чому все-таки полетіли шкереберть наші плани щодо вступу до НАТО? Які існували підводні течії?
Коли Ющенко став Президентом, мене запросили до роботи у напрямку: НАТО, інтеграційний процес, політика європейської безпеки. Я отримав посаду Надзвичайного і Повноважного Посла з особливих доручень. У Брюсселі Ющенко заявив: ми остаточно взяли курс на інтеграцію в НАТО і розраховуємо на приєднання до Організації Північноатлантичного договору найближчим часом. Я почувався щасливим. Ейфорія була величезною. Мене призначили послом у НАТО. А через два роки, 14 вересня 2006-го, прем’єр Янукович від цього відмовився, заявив, що не будемо приєднуватися до ПДЧ (План дій щодо членства в НАТО. – Ред.). Я був шокований. Подав у відставку. Мені деякі іноземні посли говорили довірливо: мовляв, ми працюємо на два фронти, з одного боку, Росія організувала шалений тиск (щоб Україна не була в НАТО), а з другого – ти, Морозов, приходиш щодня до нас і переконуєш, що Україні потрібне НАТО… Я пишався тим, що ми мали практичні результати на цьому напрямку, отож, якщо почуєте, що на нас тоді в альянсі ніхто не чекав і ми до вступу не були готові, – не вірте. Основні складнощі були у відносинах з Німеччиною та Францією. І мені французький посол сказав: якщо ми побачимо, що всі країни – за, то Франція не зможе блокувати це питання. Заяви були дуже важливі, хоча і неофіційні.
– Україна правильно вчинила, коли віддала Росії ядерну зброю?
Щодо цього у мене єдина позиція була і в 1992 році, і сьогодні: якщо Україна в один день стала незалежною, то це не означає, що всі органи управління, контролю миттєво перемістилися до Києва, ні – вони залишалися в Москві. Якби ми розпочали якісь дії щодо захоплення пускової установки, хоча б одної, це викликало б відповідне військове реагування з боку Москви, і міжнародна спільнота була б на боці Росії. Другий аспект: ядерні боєголовки старіють. Українські вчені дійшли висновку, що ми не зможемо безпечно утримувати ядерну зброю. До того ж наша держава проголосила без’ядерний статус.
– Будапештський меморандум про гарантії безпеки для України – всього лише папірець?
Може, не папірець. Це все ж таки документ, але ніяк не гарантії. Єдиною гарантією для України у сфері її безпеки буде членство в НАТО. До речі, ніколи не погоджуся, що у Донбасі триває конфлікт. Якби не було агресора і постачання зброї, цей конфлікт давно вирішили б. Ми б знайшли порозуміння з жителями Донбасу. Це війна Росії проти України.
Наприкінці 2015-го відійшов у вічність генерал-лейтенант Георгій Живиця. Він був одним із тих, хто разом із вами створював Збройні сили України. Мені розповідали, що саме Живиця потурбувався, аби Москву було миттєво «відрізано» від системи зв’язку та управління військами в Україні. Як це було?
Я високо цінував Георгія Живицю, який виконував обов’язки начальника Головного штабу Збройних сил України. Ініціативний генерал, патріот. 3 січня 1993 року він організував прийняття присяги на вірність Україні офіцерами центрального апарату, тоді – управлінь Київського військового округу. Георгій Живиця допоміг нам створити унікальну національну систему управління військами. А це треба було робити в Україні негайно. Бо всі командувачі отримали жорсткі вказівки з Москви не підкорятися Морозову… Витівка з українською армією, мовляв, тимчасова, «її скоро не буде, ми наведемо порядок…». Живиця запропонував узяти за основу систему управління військами Київського округу. Я запитав: яким чином? Адже і центральний канал від Генерального штабу в Москві, і флеш-зв'язок, і всі закриті канали були супернедоторканними. Як зробити, щоб Москва передчасно не здійсняла галасу? Георгій Живиця разом із фахівцями, зокрема генералом Самійленком, добре упоралися з цим завданням. 23 лютого 1992 року в нас запрацювала власна автономна оперативна система управління військами.
Який період, на вашу думку, був найжахливішим в історії української армії, коли саме їй було завдано найвідчутнішого удару в плані зниження боєздатності?
З політичної точки зору, мене дуже вразив період після моєї відставки. Майже до кінця 1993 року ми вирішували питання об’єднання видів Збройних сил – Військово-Повітряних і Повітряної оборони. Це два монстри, які можуть завдати шкоди один одному в разі загострення ситуації, а ще вони з’їдають величезний бюджет у мирний час. Ми підійшли до цього дуже обережно, зважено, провели багато дослідницьких заходів, конференцій. Я створив штаб об’єднаних видів Збройних сил. Командувачем попередньо призначили генерала Антонця. Я дуже розлютився і був ображений, коли побачив, що на цьому етапі, коли кипіла робота, мені довелося піти у відставку. Здивувався, коли почув про перші заяви нового керівництва Міністерства оборони: мовляв, питання об’єднання видів Збройних сил було помилковим. Розформували штаб об’єднаних видів… Але час показав, що ми тоді діяли правильно. Сьогодні ВПС і війська Повітряної оборони об’єднані. В українській історії багато таких сторінок, коли ми самі собі шкодимо, а потім починаємо вирулювати з величезними затратами…
– В кабіні бойового літка давно були?
Востаннє – в 1993 році. Коли приїхав із візитом до США у квітні 1992-го, то американці запросили відвідати військову базу в штаті Невада. І там серед іншого були винищувачі Ф-16, Ф-15. Мені запропонували політати на Ф-16 з інструктором. У 1993 році у Франції я літав на «Міражі-2000». Потім, через півроку, був із візитом у Британії. Мені запропонували піднятися в небо на «Торнадо». Ми злітали парою, імітували повітряний бій. А згодом несподівано пішли у відкритий океан. І – сіли на палубу авіаносця, потім – знову зліт…
– Чи змінюється на краще столиця?
– Місто стало набагато красивішим. Водночас багато будинків ніби безгоспні, роками зачинені на реконструкцію, оточені парканами. А ці ж будівлі руйнуються. У нас за хабарі, за розкрадання щодня когось ловлять, але це не зупиняє нових хабарників.
– Що читає сьогодні генерал Морозов?
Тома Кленсі – про сферу міжнародної безпеки. Англійською.
ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА
В 1991 році Костянтин Морозов командував повітряною армією. У вересні 1991-го, після проголошення Незалежності, Верховна Рада України призначила його міністром оборони. Костянтин Морозов був першим, хто офіційно склав присягу на вірність українському народові (6 грудня 1991 року). Через особисту позицію в питанні Чорноморського флоту 30 вересня 1993 року добровільно подав Президентові України рапорт про відставку. Морозов наполягав, що Росія повинна вивести свої кораблі з території України.
У 1994–1995 роках вивчав англійську мову, політологію, основи державного управління, політику міжнародної безпеки як старший науковий працівник Гарвардського університету. Закінчив докторантуру Міжнародного відкритого університету з дипломом доктора філософії в галузі політології.
З 1996 року – на дипломатичній службі. У жовтні 2007-го через зміну позиції уряду України в питанні інтеграції в НАТО добровільно пішов у відставку.
Морозов блискуче опанував українську мову. Торік у світ вийшла його книжка «Моя українізація».