Молодший лейтенант Гуменюк та її козаки

«Хочеться всім допомогти, всіх прихистити, бо хто краще за мене може відчути цей біль...», – каже Олена Гуменюк, вдова легендарного командира 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь».
Пані Олені часто телефонують поранені, вдови, просять допомоги чи просто поради. А допомагати воїнам батальйону, який створив її чоловік, жінка вважає своїм святим обов’язком. Торік чимало днів «пропадала» на передовій, залишивши трьох дітей на брата чи сестру. Але цьогоріч закінчилася відпустка по догляду за дитиною, і Олена Гуменюк сама стала у стрій – попросилася в армію на контрактну службу. Нещодавно їй було присвоєно офіцерське звання молодшого лейтенанта.
Як живеться сьогодні Олені Гуменюк та її трьом синочкам-близнюкам, поцікавилася «Вечірка».
У затишній квартирі пані Олени – «валізовий настрій». Господарка каже, що завтра їхню сім’ю чекають в Іспанії. Разом з іншими дітьми Гуменюки виступатимуть з концертною програмою, а зібрані кошти підуть на потреби воїнів АТО.
Хлопці трішки хвилюються, бо мало часу на підготовку номерів, а їм же хочеться показати себе якнайкраще. Олег виконуватиме на баяні «Неаполітанську пісню» Чайковського, Максим на трубі – «Молдавський наспів» українського композитора Тимчика, а Святослав на флейті – уривок із балету «Дон Гуан».
- Коли був живим чоловік, то казав, що захищати Україну буде він, а я маю виховувати дітей. А тепер так склалося, що й діти вже долучаються до волонтерства, – промовляє пані Олена.
Ниточка розмови потягнулася до її сонечок – діток. Хлопчики розвинені понад свої літа, особливо вражають їхні козацькі чуби-оселедці, які зачарували багатьох.
- Козацькі чуби у них були ще задовго до Майдану, коли це ще не так було в моді, – видає сімейні секрети господиня. – Чоловік дуже тішився синами, назвав Олега і Святослава на честь київських князів, а Максима назвала я. Хлопці змалечку виховувалися у патріотичному дусі, адже мій чоловік з давнього козацького роду. Він дуже захоплювався козацькими традиціями, популяризував бойовий гопак, мав багато учнів. Наші сини також займаються цим видом бойового мистецтва, їм дуже подобається, так само, як і музика, живопис, іноземні мови. Олександр хотів, щоб наші діти знали досконало українську, а також декілька іноземних. Вони сьогодні вивчають англійську та китайську. Навчання дається хлопцям легко, вони вчаться за пришвидшеною програмою і цьогоріч уже закінчать восьмий клас, хоча ровесники – лише шостий. Звісно, мені тепер доводиться бути для них і за батька. Та хіба може бути інакше?
А тато? Він увесь час… зі своїми синами.
- Дітям він постійно сниться, дає поради, – веде далі пані Олена. – Іноді «підказує», що сьогодні буде якась подія, і це справді відбувається. Дивовижно». А хлопці, буває, одягають батьківські армійські кашкети… Й довго не знімають…
«У чоловіка був оберіг – м’яка іграшка Чебурашка, – зачіпає тонку струнку співрозмовниця. – Коли діти були ще малі, захотіли зібрати сім’ю чебурашок. Але вдалося тільки придбати Чебурашку-тата і Чебурашку-синочка, Чебурашки-мами не знайшли. Коли батько ішов на фронт, дали йому з собою Чебурашку-синочка, а «тато» залишився вдома. А як чоловік загинув, іграшка повернулася з його особистими речами. Ми споряджали для 11-го батальйону вантаж, і діти передали на фронт Чебурашку-тата, щоб він оберігав бійців, а «синочка» залишили. Бійці ніколи не забирали з машини Чебурашку, він був справжнім оберегом. Чомусь коли 15 серпня 2014 року Олександр потрапив у засідку, Чебурашки з ним не було…».
І ми знову про фронт. Жінка бідкається, що дедалі важче збирати кошти для воїнів, надто якщо потрібна велика сума. Тоді на допомогу приходять друзі. Пані Олена каже, що радить воїнам вимагати у командирів усе необхідне для служби, адже на це виділяються державні кошти. Сидіти і чекати, що волонтери всім забезпечать – хибна позиція.
- Ось зовсім свіжий випадок – солдатів не годували. Ми зверталися до командування, але нас не чули. Тоді порадили воїнам поскаржитися до прокуратури, й одразу все налагодилося. Не можуть волонтери постійно бути «начальниками тилу», виконувати обов’язки того чи іншого командира.
А ось комбат Олександр Гуменюк був з іншого тіста зліплений. Недаремно бійці називали його «Батею». Пані Олена згадує, що її чоловік завжди їв із солдатами за одним столом, спав з ними в наметі. Він просто не міг інакше.
І тому, коли приїжджала на фронт, то найбільше тішилася, що командири на своєму місці. Пригадала випадок, коли бійці фарбували… бордюри.
- Уявляєте, це на передовій! Коли запитала, що їм привезти наступного разу, була не менше здивована відповіддю командира: двоє поросят. Кажуть, у їдальні стільки відходів, що до зими вигодуємо поросят і будемо на Новий рік із власною свіжиною. Ось такі нам потрібні офіцери, які про солдатів піклуються.
Таких командирів треба «просувати» на високі посади, вважає Олена Гуменюк. Їй болить, що в армії часом старі кадри тримаються за крісла й посади, геть не змінюючи нічого у своїй роботі. Адже вчитися, переймати досвід ніколи не має бути соромно. І постійно вдосконалюватися. Як, зрештою, робить сама Олена Гуменюк. Маючи за плечима дві вищі технічні освіти, опановує картографію – закінчила курси, вчиться у молоді.
Жінка, згадуючи чоловіка, ніби світліє. І линуть спогади, в яких немає ані крихти жалю, бо впевнена – її Олександр все робив правильно. Він був у найважчі дні на Майдані. Його професійні поради й навички врятували у ті дні не одного учасника Революції гідності. Він їздив Україною, зустрічався з курсантами, силовиками, вмовляв їх не виконувати злочинних наказів.
– Вашому чоловікові так і не присвоїли звання Героя України?
– Ні. З військкомату було подання, але в Міноборони ніяк на це не відреагували. Його посмертно підвищили у званні до полковника, нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня. У селищі Коцюбинське, що на околиці Києва, громадські активісти декілька разів пропонували назвати його іменем одну з вулиць, однак місцева влада сказала, що невідомо, скільки ще буде загиблих у цій війні, на всіх вулиць не вистачить. Такі ось реалії.
Одне віриться: справжніх героїв країна ніколи не забуде.…Кажемо родині Гуменюків «до побачення!», хлопці ввічливо прощаються. Насамкінець запитуємо їх, як китайською буде «я – українець!». Вони наввипередки відповідають…