До яких вершин прямує диригент Оксана Мадараш

– Пані Оксано, цікаво, чому ви обрали професію диригента? 
– Це завдяки батькові, який відкрив мені світ музики. Він також був моїм першим наставником. Тато у далеких 60-х грав на баритоні в аматорському оркестрі в містечку Бучач. 
– А в кого ви навчалися, хто були ваші педагоги? 
– У мене були дуже гарні викладачі як у музичному училищі – Людмила Лакиза, так і в консерваторії – професори Віктор Петриченко, Євген Дущенко. Добре пам’ятаю науку і головного диригента Національної опери України Володимира Кожухаря. Якось він влаштував мені справжній екзамен, сказав, якщо я продиригую партитуру Першої симфонії Чайковського – буду диригентом. Я склала той іспит. Після успішного закінчення хорового факультету Київської державної консерваторії завідувач кафедри симфонічного диригування Євген Дущенко запропонував мені навчатися в його класі. Це було дуже несподівано й відповідально, бо тоді ще жінок-диригентів у нас практично не було. 

– Але ж кажуть, що на диригента не можна вивчитися, для цього потрібен особливий талант. Водночас треба бути і музикантом… 
– Мабуть, так. Тут важливими є багато чинників, бо диригент – невидима професія, ти ж нічого не виконуєш, це ж музиканти грають, а тобі треба через них відтворити звуки, музику. Тут необхідні й творча співпраця, і психологічний контакт із музикантами, і педагогічні здібності, й щоденна праця над собою. Якщо доводиться переконувати, то «вмикаю» психологізм і кажу, що це не я вимагаю такого виконання – так написав Штраус. Ви хочете посперечатися зі Штраусом? 

– До яких вершин хочеться дійти диригенту Оксані Мадараш? 
– Мені б хотілося зробити постановки кількох класичних оперет. Я вже чотири роки є диригенткою-постановницею новорічного концерту «Штраус в опереті». Це – цикл традиційних передноворічних концертів, до програми яких включено найкращі музичні твори родини Штраусів (батька і сина). Ця музика потребує високої майстерності й віртуозності, але завжди створює особливий настрій. Тому такі концерти будемо робити постійно, «арсенал» творів – великий. Це ж велике щастя – виконувати їх у найкращих віденських традиціях… 

– Хто з великих диригентів справив на вас особливе враження? 
– Знаменитий італієць Артуро Тосканіні був для мене авторитетом номер один щодо принциповості до чистоти музики. Якщо відчував фальш, то міг переламати усі палички. Мої викладачі також були дуже принциповими. І я завжди переконуюся, що чим талановитіша людина, тим скромніша, порядніша. Вважаю, мені пощастило, що працюю в Київському національному академічному театрі оперети. Дуже професійний колектив. Наш директор і художній керівник Богдан Струтинський бачить театр у розвитку, весь час експериментує. 

– Ваші колеги розповіли, що ви працюєте також із дітьми. Кого навчаєте? 
–З 2002 року викладаю у Київській дитячій академії мистецтв, що на Оболоні, керівник камерного дитячого оркестру. Мені дуже приємно працювати з дітьми, адже виховуємо музикантів. Час покаже, чи стануть вони у майбутньому професіоналами, чи ні. Утім, знаю достеменно, що вони зможуть зрозуміти, що таке краса мелодії, що у них буде відчуття оркестрової дружності. Це, звичайно, нелегко, бо кожен – індивідуальність. Мої вихованці беруть участь у багатьох конкурсах, отримують почесні звання. Дуже подобається вкладати в дітей свою душу, спостерігати за їхнім творчим зростанням, радіти їхнім успіхам. Мій батько завжди казав, що таланту потрібен поштовх, його необхідно розгледіти, дістати з глибини і дати шанс. 

– Щоб здобути визнання, треба, погодьтеся, ще й мати колосальну силу волі. 
– І не створювати собі перепон, мовляв, це мені не під силу, це для мене недосяжне. Тільки так можна чогось досягнути у житті, у професії. Я раніше дуже боялася висоти, і одного разу трапився випадок, коли зробила виклик цьому страху – стрибнула у воду з великої висоти. Перед цим себе переконала: якщо не боюся заходити до оркестрової ями, то чому маю боятися цієї висоти? В мене завжди завищена планка. 

– Якби вам запропонували зіграти в якомусь знаменитому театрі світу, погодилися б? 
– З одного боку, який солдат не мріє стати генералом? А з другого, наш театр – це також дуже висока планка. Звичайно, варто набути позитивного іноземного досвіду. Але, повірте, у нас також є багато того, чого немає на Заході. 

– Яка сьогодні публіка: вона – з витонченим смаком чи просто приходить, аби розважитися? 
– Багато молоді, чимало сімей, які приходять на кожну прем’єру, купують заздалегідь квитки. І це дуже тішить, що повертаються 80-ті роки, коли черга до каси театру тягнулася ледь не до метро. Мені подобається, коли глядачі телефонують і діляться враженнями, тобто вони не вийшли з театру й одразу забули, що дивилися, а їх це «зачепило». Отже, ми дотягнулися до душі глядача, відбувається якесь виховання. 

– Ви весь час стоїте спиною до глядача. Це не впливає на вас? 
– Зате обличчям до виконавців. А залу я завжди енергетично відчуваю спиною. Моя перша викладачка сказала унікальну річ: спина диригента має бути такою, щоб по ній публіка бачила весь твір. А якщо люди цього не побачать, вони почнуть розглядати музикантів, люстри… 

– Якщо хтось із музикантів фальшивить, які знаки подає диригент? 
– На сцені не було випадків, щоб хтось сфальшивив спеціально. Адже кожен артист має свій характер, також настрій людини буває різним. Але все залежить від тебе, достатньо погляду, щоб усе згладилося. 

– А були у вашій практиці якісь курйозні ситуації? 
– На сцені – ні. Зате жахи бувають уві сні, коли сниться, що я запізнююся і концерт розпочинається без мене. Це найбільший жах. 

– Розкажіть, будь ласка, про ваші Штраус-концерти. 
– Це мій улюблений проект, я завжди хотіла зробити таку річ, але чогось наче не вистачало. Аж поки не поїхала до Відня і не побачила, не походила оперним театром, не помацала все. Я послухала «Отелло». Це було щось неймовірне. Повернулася до Києва у захваті й саме тоді переконала художнього керівника, що де ж іще, як не в нас, у театрі оперети, ставити Штрауса?! Пообіцяла собі робити ці концерти якісно і весь час використовувати нові твори, які вперше звучать в Україні. Публіка вже чекає, що буде щось нове. Список таких творів у мене довгий, вистачить на багато років. Бо у нас є всі потужності для якісної роботи – оркестр, балет, хор, гарне приміщення. Також велика база гарних нот у хорошому форматі, бо це наш скарб, фундамент, на якому ми творимо. 

– На якому інструменті любите грати? 
– На фортепіано. 

– А яку музику слухаєте вдома? 
– Люблю естрадну, творчість Джамали, Святослава Вакарчука. 

– І про інші уподобання… 
– Захоплююся греблею на байдарках, бадмінтоном, щоправда, часу на це не вистачає. 

– А в Києві є такі куточки, де хочеться душею відпочити? 
– Мешкаю на Оболоні, поруч – річка, тому дуже люблю там гуляти рано-вранці, коли ще нікого немає. 

– Що читаєте? 
– Книжку «Між столицями столиця» архімандрита Пафнутія (Мусієнка). Він, до речі, колишній успішний журналіст, що проміняв кар’єру на телебаченні на чернечий сан. Цю книгу прес-секретар Блаженнішого митрополита Онуфрія присвятив своїм подорожам. Це дуже світла людина, гарно пише. 

– Що вам дарують після концертів? 
– Квіти, іноді цукерки. Є поціновувачі, які ходять на всі концерти, вибирають вишукані квіти. Нещодавно був трепетний випадок – літня жіночка подарувала щось загорнуте у газету. Там були волоські горішки. Іноді варення дарували. І це все дуже приємно, бо знаєш, що людина дарувала від щирого серця. Я завжди відчуваю дуже велику вдячність, думаю, ну я ж нічого такого не зробила, а люди так щиро дякують. 

– До 8 Березня що вам зазвичай дарують? 
– Квіти, я дуже люблю квіти, причому різні. Будь-яка квітка особлива. Був такий шанувальник із Білорусі, який спеціально прилітав на мої концерти і завжди дарував різнобарвні фрезії. А ще на концерти приходить маленька поціновувачка, яка завжди сидить у першому ряду і весь час мені приносить коралові троянди. Я таку відповідальність відчуваю, що хочеться грати особливо гарно. Вона вже стала моїм «талісманом», коли її немає на концерті, мені чогось не вистачає. 
 

– Що побажаєте читачкам «Вечірнього Києва» до жіночого свята? 
– Киянки дуже прогресивні, креативні, тому хотілося б побажати їм ніколи не опускати рук, завжди вірити в себе і завжди бути гарними, квітучими, коханими. 

ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА 

Мадараш Оксана Степанівна – українська диригентка вищої категорії, диригентка-постановниця і хормейстер-постановниця Київського національного академічного театру оперети. Заслужена артистка України. 
Народилася 1969 року в Бучачі Тернопільської області. Закінчила музичну школу, диригентсько-хоровий відділ Миколаївського державного музичного училища, з відзнакою – Київську державну консерваторію. Працювала в Національній капелі «Думка». З жовтня 2002-го – диригентка-постановниця і хормейстер-постановниця Київського національного академічного театру оперети. 
Лауреатка II премії Всесоюзного конкурсу молодих хорових диригентів, лауреатка Міжнародного конкурсу симфонічних диригентів в Італії ім. Вахтанга Джорданія та спеціального призу «Троянда надії» II Національного конкурсу симфонічних диригентів ім. Степана Турчака за найкраще виконання сюїти №2 «Дафніс і Хлоя». Лауреатка премії імені Миколи Аркаса. 

ФОТО Григорія КУБЛАНОВА