Привид фемінізму, або Чи потрібна сьогодні ідеологія на захист жінок?

 

– Олександре Федоровичу, як же так: сьогодні соціальної дискримінації за статевими ознаками у розвинених країнах немає, а фемінізм ще залишається. За що і проти чого ці жінки борються? Хочеться конкретики, а то якось розпливчасто... На чоловіка накричала, і все – феміністка! 
– В епоху Великої французької революції французька письменниця та політична діячка Олімпія де Гуж написала «Декларацію прав жінки і громадянки», вважаючи, що «Декларація прав людини і громадянина», написана трьома роками раніше (в 1789 році), розрахована на чоловіків. Саме з тих пір ідеї боротьби жінок у країнах Західної Європи, а пізніше в США, стали оформлятися в широке суспільне явище. Правда, політизований фемінізм іменувався спочатку суфражизмом (від англ. suffrage – «право голосу») і вичерпав себе приблизно до 20-х років ХХ століття, коли жінки в індустріальних країнах отримали законодавчу незалежність. Після цього він трансформувався в поведінковий лібералізм... 
– І жінки стали вживати алкоголь, палити, коротко підстригатися, носити брюки і взагалі доводити, що можуть поводитися, як чоловіки. 
– Ну, щось на зразок того. І це стосується не тільки країн Заходу. У нас теж були курсистки і боротьба за рівноправність. В Україні, Росії жіноче питання порушувалося і трактувалося, передусім, як право жінок на освіту й можливість працювати, тобто у нас фемінізм був поза політикою аж до того моменту, коли російські народоправки домоглися від царського уряду виборчих прав. Ось чому, коли 1912 року на Хрещатику з'явилася перша в Києві пані у брюках, її ніхто не зрозумів і не підтримав. Усі здивувалися: з чого це раптом вона викаблучується? Адже ніхто киянок не утискає, до чого тут брюки? 
– Тож сучасний фемінізм існує чи сконав? До якого висновку прийшли вчені? 
– Як соціально-політичний рух – помер. Як альтернативна філософська концепція, як гендерні студії, як ідеологія на захист жінок – існує. Якщо традиційний фемінізм виходив з того, що суспільство надбудовує соціальні норми виключно над фізіологією, то серцевина сьогоднішньої гендерної проблематики – подолання ціннісних установок у культурі, які віддають перевагу маскулінним атрибутам сучасного життя: владі, домінуванню, агресії. 
– Справді, хто ж вона – героїня нинішнього вестернізованого часу? 
– По-моєму, архетип Мерилін Монро потіснився архетипом валькірії, як би він не виглядав – як порочна салонна Мадонна чи дика лісова Руслана. Сьогодні в моді – агресивна маскулінність. 
– Чому відійшла на другий план беззахисна жіночність? 
– Ось це питання і вивчають психологи. І незаангажовані сучасні вчені схиляються до висновку: в основі західної культурної традиції фемінізму лежить порочне трактування жінки як спочатку неповноцінної істоти, яка лише тоді зможе становити собою цінність, коли уподібниться чоловікові. Можливо, нинішній культ жіночої маскулінності – це якраз вплив західного фемінізму. 
– Існує думка, що ідеологією фемінізму переймаються дами, в яких не складаються стосунки з чоловіками. 
– Сучасна психологія стверджує: будь-яка болюча прихильність до будь-якої ідеології є наслідком душевного неблагополуччя. Так, серед феміністок є чимало чоловіконенависниць, але їхні погляди нічого спільного з фемінізмом у чистому вигляді не мають. Скажу відверто: якщо жінка нещаслива в особистому житті, та ще й силкується виправдати це ідеологічною жуйкою, їй важко допомогти. 
– Чи є дослідження психологів, які доводять, що жінки насправді можуть (або не можуть) виконувати ту ж роботу, що і чоловіки, бути рівними (або нерівними) чоловікам чисто психофізіологічно? 
– Психологи не бажають навіть обговорювати публічно тему фізіологічної рівності чоловіка і жінки. Адже сучасна психологія довела: у людей, за невеликим винятком, можна сформувати будь-які поведінкові навички та стереотипи. Жінка-штангіст? Ок. Жінка-автогонщик? Ок. Жінка-снайпер? Ок. Небезпечно, що втрачаються критерії доцільності та неприпустимості, краси та потворності. Але ж це глухий кут! Визначення жінки, що прагне бути, як чоловік, у суспільстві однозначне: «мимра» – де б вона не жила, в Лондоні чи Києві. І справа тут не у психофізіології, а в ідеалах і цінностях. 
– Олександре Федоровичу, чи не здається вам, що наш вітчизняний фемінізм, порівняно із західним, просто-таки мікроскопічний, тому реагувати нашим чоловікам особливо і немає на що? 
– Я думаю, що, крім православної релігійної традиції, ми отримали щеплення від фемінізму і в результаті революції більшовиків – наша жінка-асфальтоукладальниця втре носа будь-якій американській десантниці. Але чи варто цим пишатися? А якщо зовсім відверто, то, як психолог, вважаю, що насправді жінки бунтують тоді, коли бачать поруч із собою чоловіків, недостойних свого призначення... 
– Але ж у житті шляхи чоловіка і жінки, хоч і різні, але перетинаються? 
– Перший – шлях безстрашності, ризику і подолання. Другий – творення, самовідданості та відданості. У якийсь момент вони перетинаються, і тоді між різними полюсами спалахує іскра любові, священне полум'я життя. Яке щастя, що є прекрасні, натхненні жінки, а також благородні та сильні духом чоловіки. Їхній союз на ім'я кохання – запорука порятунку від усіх недуг і привидів. У тому числі й від примари фемінізму. 

Наталія Чермалих, арт-критик, дослідниця антропології сучасного мистецтва: 
«Хотілося б, щоб суспільство припинило пропагувати лише один можливий сценарій щастя – той, який сьогодні називається «нормою». Але хто знає, скільки зламаних життів залишає за собою це сліпе бажання – відповідати нормі? Для нас, феміністок, «нормальним» суспільством буде те, в якому знайдеться місце для різних життєвих моделей, які не принижують гідності його членів, і неважливо, гетеросексуальні вони чи гомосексуальні, моногамні чи поліамурні, бездітні чи багатодітні, читають вони у вільний від роботи час чи вважають за краще... укладати асфальт». 

Володимир САВРУЦЬКИЙ