Киянка Ірина Базикіна - наш солдат Джейн
«Що таке щастя? Це коли тобі тепло й бушлат за розміром», – виводить сьогодні свою «формулу щастя» киянка Ірина Базикіна, медсестра 10-ї гірсько-штурмової бригади. Уже півроку дівчина на службі, так би мовити, при погонах. І хай вони «маленькі», але ж не в тих «зірках» щастя. Та й сама Іра, мов ота пташечка серед кремезних хлопців. Невисока на зріст, тендітна. А в очах читається якась невимовна внутрішня сила. Дуже вольова.
- Дивишся на неї й думаєш: а може, у цій дівчині генетично закладено жертовність, бажання бути там, де оті хлопці-велети на волосині від смерті, – каже про Ірину волонтер Леся Борсук. І прямує в розмові до ще однієї риси її характеру: «Дізнавшись, що Ірина записалася добровольцем до армії, ми, її друзі, кілька днів не могли отямитись. Вона ж – сімейна людина: у неї є п’ятирічна донечка Марійка, чоловік».
- Якщо кожен ховатиметься за якісь підстави, щоб не йти на фронт, мовляв, діти, робота відповідальна, то що буде з державою?» – це вже вона, Ірина, пускає в хід слово великого калібру. І доточує, що в добровольці записалася «за знайомством» у Деснянському райвійськкоматі, бо не хотіли брати…
От вам і пташечка. Обійняла чоловіка Костянтина, донечку – і до війська. Вона – солдат. Наш солдат Джейн – так іноді називають дівчину волонтери.
Навчальні частини, полігони. Сьогодні її бригада ще тренується, відшліфовує бойове злагодження. А Ірині вже кортить туди, де гаряче… Раніше вона як волонтер багато разів «прилітала» на фронт – привозила речі, медикаменти, спорядження. Нині вже сама видивляється волонтерів з «цивільних доріг» і тішиться, якщо привезуть чи то дизельний генератор, чи то ліки…
Як же служиться солдату Джейн? Усі думки довкола одного: коли вже, нарешті, направлять на передову? Бо іноді накочується хвиля якогось розчарування. Це буває тоді, коли солдат Джейн бачить, яке час од часу надходить поповнення…
- Є чудові воїни, а є… алкоголіки. Возимо їх автобусом на медогляд. Біда? Так. Трапляються й наркозалежні, й колишні в’язні, а то й просто хворі. Таким людям обіцяють, що їх в армії вилікують і прооперують за потреби, – дивується Ірина й далі торує стежину. – Усе-таки в окопах краще, ніж на полігоні, за сто кілометрів від фронту.
Запитав про донечку.
- Третього березня, Марійці минає п’ять рочків. Я мамі переказала гроші, щоб вона купила подарунок – мультяшну сім’ю Пеппі, – виказує секрет Ірина. – Попросила чоловіка Костю, щоб донечка цього дня роздала всім своїм подружкам подаруночки. Нехай привчається дарувати…
Моя співрозмовниця неохоче зізнається, що просила командира відпустити її на кілька днів додому, аби привітати доню з днем народження. Поки що дозволу немає…
А Марійка чекає. Каже: «Мама вилікує дядів і приїде…». От і думаєш, чи є діти в тих командирів? Утім, навіщо ці сентименти? Солдат Джейн їх не потребує. Вона знає, що Костя вдома дитину й нагодує, і з дитсадка забере вчасно... Чоловік її працює в християнському реабілітаційному центрі, також допомагає фронту.
Вони з Іриною – майданівці. Під час Революції Гідності Іра була медсестрою. Там, де розгорнулися «польові» операційні, там була й вона. А перед цим разом з Костею почали споруджувати власний будинок у Бортничах – не завершили, бо, як каже Ірина, кошти спрямовували на допомогу Майдану.
Іра має кілька професій. Закінчила медучилище, працювала в дитячій поліклініці. Згодом, після закінчення вишу, додала ще одну спеціальність – дизайнер одягу. Мала роботу за фахом. «Але ж дизайнер на фронті нікому не потрібен», – промовляє Ірина. Ось тому наш солдат Джейн усіх лікує.
– У хлопців бувають опіки, бо мешкаємо в наметах, а тут – буржуйки. Є різні травми, адже триває навчання. Також люди грипують. Річний запас медикаментів вичерпався за два місяці, – розповідає Ірина.
Виручають волонтери. Одна з них, Леся Борсук, пише у Фейсбуці: «Провідали медроту 10-ї гірсько-штурмової бригади та наше янголятко Іруську. Скучила за нашим солдатом Джейн. Трішки схудла, перехворіла, бо постійно серед хворих... Медик! Завезли антибіотики, протизастудні, сиропчики від кашлю – дуже багато вояків злягло… Засмутило лише, що теплої зимової форми дівчачих розмірів немає... Ані берців пристойних, ані куртки зі штанами... Найменший – на Іру розмірів на 2-3 завеликий... Курткою можна двічі обгорнутись... Берці видали 42-го розміру.... Теплі формені штани носити нереально – «дубова», жорстка, колюча синтетика на синтепоні. Ні кроку ступити, ні присісти... Не те щоб швидко рухатись... А це ж медики! Та ще й дівчатка... Може, хтось відгукнеться? Ірі потрібна пара берців 37-го розміру, щоб гріли й не мали парникового ефекту, зручні. Весь час на ногах…»
Сама ж Ірина не скаржиться. Лише каже, що вже має берці 37-го… І з одягом ніби все гаразд. От тільки б донечку побачити!