Олексій Резніков: «Ми роздемонізували Київраду»

120 Миколаїв 
– Ваші враження від початку передвиборчої кампанії у столиці? 
– Очікував, що ці перегони розпочнуться з того, що здійметься вакханалія популізму, накочуватимуться виступи заради піару, трибуну трощитимуть. Але місто спокійно «дихає»… І мені приємно стверджувати, що депутати, незалежно від того, квитки якої партії у їхніх кишенях, поводяться доволі інтелігентно, ставляться толерантно один до одного. Можливо, тому, що всі знають: політична конкуренція є, але ж це не протистояння. Останні пленарні засідання Київради пройшли добре, якогось такого класичного українського гопака на граблях у сесійній залі не було. 
– Чи очікуєте у місті особливих залицяльників до електорату, гречкосіїв, наприклад? 
– Можливо, простої гречки буде й замало. Не виключено, що пропонуватимуть гроші, будуть наймати людей, яких назвуть агітаторами, платитимуть їм певну суму і казатимуть, що решту отримають після виборів. Так, це підкуп, але завуальований, через соціальний контракт. Хтось, може, і продасть свій голос. Але ж ти продаєш свою душу, своє майбутнє. І потім скаржитимешся на погану владу, відсутність реформ. На жаль, це буде, тому я дуже хотів би бачити ефективну роботу поліції, СБУ, яка заважала б скуповуванню голосів. 

– Але ж і нинішні депутати допомагають виборцям. 
– Сьогодні будують нові майданчики – спортивні, відпочинкові, ремонтують дороги, під’їзди в будинках, ліфти, фарбують сходи… Майже всі депутати міської ради роблять щось гарне і корисне для виборців, використовуючи свої депутатські фонди. І за великим рахунком це добре, що кияни отримають ось такі хороші подарунки, це – як подарунок на Різдво або на Миколая. У Київраді таких 120 Миколаїв. 

– Чи не змінили ви думку, що районні ради в Києві не варто створювати? 
– Я проти відновлення районних рад. Тому рішення Київради про створення нових рад було певним компромісом… Але я залишаюся непохитним у думці, що райради будуть ефективними тільки тоді, коли буде чітко визначено їх компетенцію і вона буде зрозумілою всім. І цим повинна займатися Київрада. Інакше вибори до райрад у березні 2016-го не матимуть сенсу, бо як же людям обирати депутатів, не відаючи, які повноваження матимуть представники громад? Тому над цим питанням вже розмірковуватимуть депутати міськради нової каденції. 

– Сесійну залу Київради обладнали новою системою для голосування. Дехто з Верховної Ради вже й заздрить вам. Чи виправдала себе ця розумна електроніка? 
– Я радив би не заздрити, а підтримати наше починання. Хіба не зрозуміло, що однією зі складових політичної корупції, в тому числі у радах, є те, що там немає персонального голосування?! У нас вже відбулося два пленарних засідання із використанням цієї системи «Рада-4». Отож ніхто не може дорікнути, що у Київраді немає персонального голосування. Наше завдання – змінити образ Київради. Цей орган був ніби демонізований. Тільки й лунало звідусіль: мовляв, тут – корупційні земельні схеми. Моя місія була в тому, щоб змінити цей образ. Щоб ніхто не говорив, що у нас – земельні скандали, дерибан землі. Немає оборудок! Зрештою і процедура для голосування не дозволяє схибити, не можна пропхати нічого «лівого». 

– Отже, роздемонізували сесійну залу. 
– Так, ми її, по суті, «освятили». «Рада-4» – чисте місце… 

– Зрозуміло, демонів у раді немає. А балакуни? 
– Ой, це біда. Знаєте, є, і багато. За цей рік я стільки наслухався балачок ні про що! Радикалізм і популізм – це ті речі, які перешкоджають розвитку України. 

Прокурорські папочки і кримінал 
– Серед депутатів є хабарники? Скільки їх? 
– Жоден депутат у цьому кабінеті ніяких розмов щодо хабарів не вів. І мені це приємно. Тут є два моменти. Вони розуміють, що зі мною про це говорити немає сенсу або дійсно немає такої потреби. 

– Чи не буває, що до вашого кабінету приходить прокурор і відкриває якісь секретні папочки з матеріалами про корупцію? 
– Таких випадків не було. У нас склалися добрі стосунки з міліцією і прокуратурою, ми звертаємося до них, бо до прокуратури папочки й передаємо, коли виявляємо ознаки корупційних правопорушень, і вони з’ясовують… Ми постійно контактуємо з правоохоронцями щодо безпеки, наведення порядку, боротьби з незаконними забудовами, МАФами тощо. 

– Розкажіть, будь ласка, про ваші напрацювання у сфері боротьби з корупцією. 
– Їх дуже багато, не вистачить навіть шпальт газети «Вечірній Київ». Але якщо коротко: ми з вами розуміємо, що цьому мають запобігати правоохоронні органи, у нас їх купа (прокуратура, міліція, СБУ і так далі), а віз, як кажуть, і нині там. Що ми зробили? Оновлено управління з антикорупційної діяльності, у секретаріаті Київради і в КМДА працює окремий департамент, підрозділ аудиту, який підпорядковується лише міському голові. Матеріали аудиту комунальних підприємств направлені до правоохоронних органів, насамперед прокуратури. Якщо підтвердять порушення – розпочнуть кримінальне провадження. Сьогодні вже вісім справ у суді, висунуто обвинувачення, деяким особам – підозри, загалом 60 кримінальних проваджень. Ми маємо взагалі викорінити корупцію: вона полюбляє темряву та складні процедури, і тоді чиновник, викручуючи руки пересічному добродію, який не знає, як вирішити питання, змушує його давати хабара. Тому завдання: спростити процедуру отримання документів, дозволів, послуг, вивести усе це з темряви. Корупція боїться світла. Ми утворили при міському голові антикорупційну раду, між іншим, єдині в Україні зробили це. Вона складається з представників громади. 

– Київ нічого не приховує від громадськості? 
– Можу сміливо сказати, що у світі існує всього дві тисячі міст, які відкрили свої бюджети. Серед них лише 10, хто глибоко відкрив бюджети. Найбільше просунулося місто Бостон. Але є єдине місто, яке відкрило бюджети суцільно до отримувачів коштів. І це – Київ. Тобто ми є реформаторами номер один. Усе можна перевірити на сайті. Ця система не просто зменшує корупцію – вона не дає їй жити. Окрім того, ми запровадили електронні системи закупівель. За рахунок чесних, прозорих закупівель витрати з міського бюджету поменшали на 20 відсотків. 

– Чи відчували ви, що якась зі старих тіньових схем хотіла знову «пробитися» у Києві? 
– На жаль, схем багато. До мене приходять люди і кажуть: у вас все одно беруть хабарі. А в мене запитання – навіщо ви їх даєте? Звісно, люди так швидко не змінюються. Наші кияни звикли давати. Це ж дорога назустріч один одному. Хабар не існує тільки з одного боку. Боротися з корупцією варто не лише з точки зору запобігання та покарання, але й на ментальному рівні треба змінюватися. У головах потрібні зміни. Азійщина у нас іще живе. Пригадаймо, що слова «хабар», «бакшиш» – тюркського походження. Там «підмастити» – нормальна річ. 

Столиця мріє про свою варту 
– Інше актуальне питання: що Києву дасть децентралізація? 
– Ми самі розподілятимемо бюджет міста, добре розуміючи, куди найперше необхідно витрачати кошти. Сьогодні джерелом фінансування Києва є податки, але у нас 60 відсотків податків на доходи фізичних осіб вилучає держава, хоча в інших містах – 40 відсотків. Несправедливо. Так, ми розуміємо, що утримувати державу потрібно. Але якщо тут гроші заробляються людьми та створені умови для комфортного проживання, місто стає багатшим, відтак і державі добре. А якщо Київ не стане комфортним, не зароблятиме, підприємці не платитимуть податків? Чи багатітиме держава? Ні. Тому тут варто дотримуватися розумного балансу. 

– Чи буде в Києві муніципальна поліція? 
– Подивімося на інші країни. У США, наприклад, є федеральна, муніципальна поліція. Як мені відомо, в українському парламенті підготовлено законопроект «Про муніципальну варту». Але його не ставлять поки що на голосування. Певно, є страх у політиків, що мери матимуть кишенькові армії. Мери чи губернатори їх одягатимуть, і вони будуть некеровані. Потрібно відпустити цей страх, який заважає проводити децентралізацію. Потрібно реформувати так звані громадські формування, зокрема і колишні ДНД, зробити їх боєздатними та залучати до них тих хлопців, які повернулися з АТО, мають досвід та готові наводити лад на вулицях міста. Після прийняття відповідного закону можна було б створити на базі цих загонів муніципальну варту. 

– Київ переходить на електронну систему урядування. А як «достукатися» до влади пересічному киянину, який не користується Інтернетом? 
– Нещодавно, коли мер повідомив про те, що у нас відкривається програма з безкоштовного вивчення іноземної мови за рахунок фінансування британського посольства, мені написала колега-адвокат. Поцікавилася, де знайти ці курси, бо її мама хоче вивчати англійську, а їй 78 років! Тобто, вчитися ніколи не пізно. Кияни – доволі сучасні, у них є діти, онуки, які допоможуть розібратися з використанням електронного самоврядування. У нас працюють приймальня для громадян, канцелярія, аналізуємо листи. Ми залишаємося доступними. 
Ще одна дуже важлива реформа – десь із п’ятдесятих років не відкривалися усі центральні двері адмінбудівлі Київради (робили це лише під час протокольних заходів). Сьогодні ви можете вільно зайти з вулиці у приміщення за адресою: Хрещатик, 36. Перший і другий поверхи відкриті. На першому знаходяться кабінети, де люди можуть отримати якісь послуги. До слова, я мав честь бути призначеним керівником робочої групи щодо центрів з надання адміністративних послуг. Протягом місяця плануємо відкрити такі центри у приміщеннях РДА Святошинського, Оболонського та Шевченківського районів. Тобто, адміністрація має бути не для чиновників, а для людей. У Деснянському і Солом’янському районах такі центри вже працюють. 

– У попередньому номері ми розповіли про вертодром Януковича. Що з майданчиком робити? 
– Думаю, його треба використовувати на користь громаді. Зробити там якусь станцію юних техніків, щоб діти чогось навчалися. Або школу молодих льотчиків, планеристів. Не треба забувати, що саме ця земля подарувала світові відомого авіаконструктора Сікорського. 

«Сиджу в своєму кріслі» 
– Деякий час тому була суперечка нашого міста з Київською областю щодо Коцюбинського. Це питання меж іще тліє? 
– Тліє. Я входжу до переговорної групи, за дорученням Віталія Кличка провів не одну зустріч з представниками області, керманичами населених пунктів, з якими у нас були суперечки щодо меж: Бровари, Княжичі, Обухів… Наголошую, ми домовилися з усіма. Окрім Коцюбинського. Селище не погоджує наші зовнішні межі, іншими словами – тримає нас у заручниках, а Верховна Рада не може прийняти постанову про встановлення меж Києва. На жаль, люди, схильні до земельних оборудок, поки що панують у сільраді Коцюбинського. У них є варіанти: або домовлятися з нами та залишатися такими, якими вони є, або увійти до складу Києва, – ми їх запрошуємо. Але хочу сказати, що ані київської землі, ані Біличанського лісу спекулянти не отримають. Жодної сотки! Це позиція і міського голови, і депутатів Київради. 

– Цікаво, що змінили у цьому кабінеті, коли вас обрали на посаду? 
– Пофарбував стіни, запросив священиків, вони освятили… І перевіз сюди своє адвокатське крісло, в якому я з 2004 року. Воно по усіх офісах за мною «їздить». Аби ніхто не казав, що я сиджу в чийомусь кріслі, – сиджу в своєму кріслі. А коли завершиться термін цієї каденції і життя запропонує щось нове, візьму своє крісло і з ним поїду. 

«Навіть у ванній книжки» 
 

– Яку книжку сьогодні читає секретар Київради? 
– Скажу чесно, одночасно читаю 4–5 книжок, бо намагаюся охопити багато різних сторінок життя. Наприклад, книгу японського професора з оздоровлення Кацудзо Ніші, який мав 90 літ і нещодавно пішов з життя. Він пропагує ідею, що людина сама себе має оздоровлювати. Скажімо, після пленарних засідань Київради я… обнімаю дерева в лісі – лікую свою енергетику. Тому що в залі – понад сто депутатів, навіть якщо вони добре до мене ставляться, все одно психологічний вампіризм присутній, вони між собою з’ясовують стосунки, а все це висмоктує енергію, і тому треба відновлюватися. Обов'язково читаю одну книжку англійською, аби вдосконалювати мовні навички. Нині це книга Боріса Джонсона, мера Лондона, – «Вінстон Черчилль». Читаю Веллера, а таож «Трансерфінг реальності» – книжку про те, що ми самі куємо своє життя і маємо для цього всі можливості. 
Водночас під рукою і щось легке. Захоплююся історичними, авантюрними, фантастичними романами. Навіть у ванній кімнаті лежать книжки. Залежно від того, у якій я кімнаті, за мною «ходять» і різні книжки. А ще читаю технічну літературу про зброю. Просто цікаво. 

– Ким з українських митців захоплюєтеся? 
– Після того, як почув у записі Богдана Ступки про людину, що має крила, – це найсильніше. Є такий проект «Вірші вночі» благодійного фонду «Таблеточки». Якось поїду ввечері туди. Вже підібрав, що прочитаю: «Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись. Коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова уже були чиїмись...». Ви ж зрозуміли, що я мав на увазі Ліну Костенко. 

– Бачимо, у вас стоїть телефон «сотка» та «десятка». З Банкової вам телефонують? 

– На щастя – ні. Спочатку якісь генерали телефонували. Мовляв, я – генерал такий-то, подав заявку на 10 соток землі, пришвидшіть. Відповідав, що мені байдуже, хто телефонує, є загальна черга… 

На «Жабці» «обнуляє файли» 
 

– Кажуть, у вас є якась чудернацька машина. 
– Я захоплююся автоспортом. У мене є квадроцикл. І на базі «Кавасакі» є позашляховик зеленого кольору, що має свою «офіційну» назву – «Жабка». 2013 року спромігся виграти чемпіонат України, отримати звання майстра спорту України з автоспорту. Це захоплює, бо я можу поїхати і в Карпати, і на Полісся, і по горах, і по болотах – «обнулити файли». Виїжджаю на вихідні, щоб свої 60–70 кілометрів «накрутити» – поскакати по лісах, на трамплінах… 

– Вам колись подобалося писати казки. А яку казку написали б про сьогоднішній день? 
– Про ліс і його мешканців. Якусь таку казку, в якій спочатку панував би популізм і радикалізм, про що я казав, але переміг би здоровий глузд. Позитивними були б звірі, які у нас асоціюються з мудрістю, – це їжак і сова. 

З акулами «поручкатися» 
– Де хочете побувати, які країни світу побачити? 
– Насамперед у Австралії і Новій Зеландії. Було б цікаво побачити Великий риф, з акулами «поручкатися». Ще хочу побачити Японію та Китай. 

– Який поза роботою секретар Київради, хто йому готує вечерю? 
– Сам себе годую – захоплююся кулінарними витворами. Колись прочитав у Андрія Макаревича, що кулінарія – це як сім нот. Є сім нот, а далі повна імпровізація. Мені подобається готувати м'ясо, рибу. У мене є декілька друзів, які фантастично готують, і я приходжу в гості, смакую, прошу рецепт і намагаюся відтворити його вдома. Не копіювати, а відтворити мелодію, тональність і зробити щось своє. Гостям подобається. 

– А якби вас запросили бути ведучим програми «Смак із Резніковим»? 
– Погодився б. Можу приготувати дуже смачну грибну юшку. Навіть на Фейсбуці викладав рецепт, назвав «Принцеса Карпат». Після цього мені написали друзі з-за кордону, що у своєму ресторані десь на Балі приготували цю грибну юшку, так її і назвали. Також на Фейсбуці є мій рецепт приготування дикого кабана в шоколаді. І це не жарт. У Мексиці до м'яса дають щось солодке. Просто я втілив жарт про сало в шоколаді, коли мені подарували ребра дикого кабана. 

– Яку музику любить слухати секретар Київради? 
– Класичний джаз. Кумир – Луї Армстронг. Люблю інструментальну музику. А взагалі я «всеїдний» щодо музики. 

– Що нині вам дарують? 
– Усі знають, що я не пускаю до кабінету з подарунками. Єдине, що приймаю, – книжки. Іноді приносять дуже класні книжки про Київ – два-три примірники, то я потім використовую цю можливість, аби подарувати їх іще комусь. 

– Простенько у вашому кабінеті, Олексію Юрійовичу. Не «розцяцьковано», як це буває зазвичай. 

– А чого тут вигадувати?! Ось пристрій – музику слухаю. Ось деякі речі – оберіг… Георгій Побідоносець. 

– Вас упізнають на вулиці? 
– Як правило, завжди хтось вітається. Іноді обертаються, перепитують, чи це справді я. Віджартовуюсь, кажу, що… двійник. 

– Якою вам уявляється доля «Вечірнього Києва»? 
– Це одна з найстаріших газет, зі своєю історією. Тому ми не маємо права навіть думати про її закриття. «Вечірка» – одна із візитівок Києва. Тому «Вечірньому Києву» – бути! 
 
– Де обідає заступник Кличка? 
– Обідаю разом з усіма працівниками секретаріату, КМДА в одній залі адмінбудівлі. Тут чудовий кафетерій, але окремих кабінетів немає. І Віталій Кличко сюди ходить, і всі заступники. Якщо іноді хочу поговорити, переключитися, обираю місце десь поруч, аби далеко не їхати. Неподалік подобається ресторан з вегетаріанською та індійською кухнею, – каже Олексій Резніков. 

Десантник, юрист, секретар… 
Резніков у минулому – десантник. Згадує: 
– Два роки служив строкову в парашутно-десантній частині. І у мене 163 парашутних стрибки, військових. Останній раз стрибав давно – було невдале приземлення з великою травмою, і після того зрозумів, ще це – ніби знак з неба, і з небом зав'язую. Тоді почав займатися пірнанням і дайвінгом. 

Розмову вели Леонід ФРОСЕВИЧ, Максим ФІЛІППОВ