Час купувати розчинник

Я ледь упізнав його: старенький дідусь, якого супроводжував син (вони дуже схожі між собою). Символічно, що ця наша зустріч відбулася у будівельному гіпермаркеті. А символічно ось чому. 
Цей старий – Микола Петрович – колись працював із моїм батьком. Їхні столи стояли поруч в одному кабінеті. Я малим приходив до батька на роботу, і завжди мені щось перепадало від Миколи Петровича – кулькова ручка, цукерка чи ще щось. Здається, він любив дітей. А якось я став свідком такої розмови: 
– Де Микола Петрович? – спитав працівник сусіднього відділу. 
– Поїхав на «Червоний гумовик». 
– Чому туди? В нього ж інший об’єкт за планом перевірки! 
– А він удома ремонт робить. Йому потрібен розчинник для фарби. Тож трохи «підкорегував» план. 
– Та це ж ціла купа паперів, погоджень, підписів! – здивувався чоловік. – Дурне діло. Простіше купити розчинник у магазині за 40 копійок. 
– Це тобі простіше. А Микола легких шляхів у житті не шукає. Ти колись бачив, щоб він купував те, що можна дістати задурно? – сміючись відповіли йому. 
– Він не те що розчинник за 40 копійок, а й пачку солі за 6 копійок не купить, якщо її можна взяти по блату. 
– Ще й могорич виставить за це… 
Трохи покепкувавши, усі знову взялися до роботи. 
Так несподівано добрий дядько Микола постав для мене в іншому ракурсі. Я хоч і був юнаком, але відчув, що «тролили» його не без поваги. Людина вміє жити – так тоді казали. Дядько Микола був маестро радянської системи розподілу – віртуозно грав на її струнах свою життєву симфонію. 
Щороку на осінь він ставив собі у план перевірки овочевих баз, після чого підвал в його гаражі заповнювався картоплею, яблуками і всім-всім. Особливо полюбляв він плодоовочевий комбінат Мінського і Подільського районів Києва на Куренівці, бо той був найближчим до гаражу. 
Коли вдома бруднилися килими, Микола Петрович цікавився справами на фабриці хімчистки по вул. Амурській. А як нестерпно хотілося вареників – піднімав слухавку і набирав «Київмлин», де на нього чекав мішечок борошна. Стандартний – 50-кілограмовий. 
Але він не був жаднюгою. Так, розплачувався «послугами» державного інспектора, але й сам не скупився на могорич. Коньяки, сауни, когось із кимось звести… Бо добре знав: блат – це дорога з двостороннім рухом. Хочеш із комфортом їхати у свій бік, мусиш подбати, щоб хтось так само комфортно їхав у зворотному напрямі. 
Зараз не часто почуєш словосполучення «по блату». Чиновники воліють брати за свої «послуги» готівкою. І вже самі купують картоплю, борошно чи нерухомість в Австрії. А що люди старої доби, які ще пам’ятають блат радянських часів? Мені кортіло запитати про це в дядька Миколи, але я не був певен, що у своєму віці він узагалі збагне, про що мова. Життя плине. Час збирати каміння, і час його розкидати. Здається, для всіх «миколпетровичів», які ще пам’ятають запах радянського блату, настав час… купувати розчинник за власні кошти?