Іван ДРАЧ: Треба не тільки картати себе, а й бачити, що ми здатні на дивовижні речі, витримуємо такі жахіття

 — Все-таки багато що змінилося у державі, люди змінилися, вони дуже вірять у краще… І на цій вірі ми повинні жити, — вважає Іван Драч. — Є побоювання, що наш народ може зневіритися… — Я думаю, що коли ми пережили такі страшні Голодомори, то не зневіримося. Згадайте тільки, що Сталін з нами виробляв, а ми все-таки вижили. Наш народ має жилаву породу. І треба дивуватися з нього. Подивіться на ситуацію з біженцями з Донбасу. Їх прихистили в багатьох містах і селах. Чи впоралась би з такою бідою якась інша країна? Навряд чи. А наш народ дає віру… Треба не тільки картати себе, а й бачити, що ми здатні на дивовижні речі, витримуємо такі жахіття. І непотрібно посипати голову попелом. Доля нам так записала, що весь час маємо випробування. Дожилися до такої біди з демократією… А той же, скажімо, білоруський Лукашенко зі своєю диктатурою має іншу ситуацію: білоруси не гинуть, до нього вже починають прислухатися у Європі, готові його шанувати. Такі ось політичні парадокси нашого часу.

 — Багато лиха в державі. Де знайти нині криницю для спраглих, з якої можна напитися цілющої води?

— Що б там не було, як би ми не нарікали на наш час, але він, окрім всього іншого, є часом високої духовності. Це пов’язано з жертовністю наших людей, які загинули за Україну і на Інститутській, і на сході. Це і подвижництво волонтерів, які рятують армію, незважаючи на велику кількість високих чинів із великими зірками на погонах. Люди воюють за себе, вони знають, що треба рятувати Україну, бо іншої землі у них немає. І це якраз — велика надія нашого часу. І страшна ця надія, бо маємо державу, яка називається «український олігархат», на «шахівниці» олігархи совають своїми фігурами, десь там під певним наглядом світу, але ж ми знаємо, за ким стоять Ахметови, Пінчуки, Фірташі… Люди все це бачать і знають. Найдивніше, що народ наш не зневірюється, що б там не було.

— У вашій поемі «Чорнобильська мадонна» виведено гіперболічно-парадоксальний образ — «людинозвірі». Які причини появи на Донбасі «людинозвірів»? Ніби й української не забороняли…
— Там української мови було мало, там особлива специфіка того краю. Переважно тиснули на українську мову, зачиняли школи. Звідки така ненависть? Коли Янукович витіснив з Донбасу компартію, а до нього нікому це не вдавалося, то що він утиснув натомість?
— Манкуртів. Паханат правив бал.
— Отож бо.
– Періодично спалахують розмови про необхідність реформування Шевченківської премії. Ви входите до комітету із присудження цієї нагороди. Що скажете?
— Є різні варіанти реформування… Кажуть, що Адміністрація Президента запропонувала проводити якийсь конкурс. Думаю, що до складу комітету увійдуть нові люди. Бо справді, в Шевченківському комітеті багато тих, кому час писати мемуари.
— Ви якось говорили, що процедуру висунення кандидатів на здобуття цієї нагороди варто зробити супервідкритою або ж суперзакритою, взяти за приклад процедуру Нобелівської премії.
— Звичайно. Мені здається, що наймудріше роблять шведи. До «технології» Нобелівського комітету не допускають нікого. Мовляв, це — справа комітету, кого обирати… А в нас — громадське обговорення, кричать…
— Лобістів шукають.
— Шукають… Дзвонять, мовляв, ти ж там коли будеш, то не забудь… Я також тебе не забуду.
— Коли український письменник стане нобелівським лауреатом?
— Мені здається, що нині міг би бути найбільш готовим до цього Василь Голобородько. По-перше, з Донбасу, а це було б дуже цікаво для деяких кіл, по-друге, його твори найбільше перекладають з усіх сучасних українських поетів. І вірші прекрасні.
— Свого часу були розмови про Ліну Костенко як претендентку на Нобелівську.
— І про Павличка також. До речі, вашого покірного слугу висували на Нобелівську премію ще в 1967 році. Павла Тичину, Ліну Костенко і мене.

1967 рік. Із листа члена Нобелівського комітету Омеляна Пріцака до Івана Драча

— Як це було?
— Членом Нобелівського комітету був видатний сходознавець, українсько-американський історик Омелян Пріцак. І запропонував нас… Але наступного року, 1968-го, помер Тичина. І вся ця справа завершилася нічим.
— Ви депутат парламенту трьох скликань. Що не так сьогодні у Раді?
– Дивишся на одних депутатів і думаєш: такі молоді, а які ж розумні! А інші… під патріотичними гаслами нічого не несуть — лише пустий патріотизм. На початку Незалежності, особливо в першому скликанні, було більше ідеалістів, романтиків. Сьогодні — час прагматиків. Ідеалізм витікає з нашого сучасного героїзму. Переосмислюючи якісь речі, бачиш, як героїчний людський дух живе, існує в українцях, воїнах. Думаєш: Боже мій, звідки взялися такі неймовірні люди, ми думали, що наше молоде покоління не хоче вірити в ідеали батьків-дідів, а вони своєю боротьбою навіть перевершили дідів і батьків. Це — прекрасно. І тим сумніше спостерігати за примітивізмом так званих діячів: він сказав перше слово, а ти вже знаєш, що скаже далі. Ними рухає «золотий тілець», гроші. Ми ж бачимо, як наші найбагатші люди займають найвищі пости в державі, і коли їх слухаєш, то відчуваєш, що головне для них — не інтереси держави, а отой ґешефт. Оцим страшний наш час.
— В одному з ваших віршів ідеться, що ми ніяк не складемо державного іспиту. Може, вже пора його скласти?
— Пора. На жаль, ми опинилися у двобої світів.
— Серед ваших поезій є вірші про президентів. Не було проти вас гострих випадів за це?
— Я писав ці вірші за часів їхнього перебування при владі.
Ось зараз знайду про Януковича (шукає у збірці. — Авт.). За його часів я виступав у різних інституціях, читав ці вірші, і дехто з моїх знайомих мені радив: читайте, що хочете, тільки про Януковича не треба… А народ знав, що в мене є такий сатиричний вірш, і просив прочитати. Я не міг відмовити. У мене є вірш, присвячений Порошенкові: «Розпороши, Порошенку, ворогів на порох — хай на кутні засміється наш заклятий ворог!.. Годі буть солодким! Будь солоним, будь перченим, будь нам стовідсотковим!».
— Іноді доводиться чути, що Ющенко, як глава держави, одержавши колосальну довіру народу, змарнував історичний шанс. Погоджуєтеся?
— Багато чого він, звичайно, не зробив, але ж зате відродив Чигирин, Батурин… Отож є його за що шанувати, безперечно.

— Пригадується ваше поетичне: «Перо, мій скальпеле вогненний, ти мій жорстокий лиходію…». Яке сьогодні перо в Івана Драча?
— Воно не витліло, таким же і залишається, тільки більш сатиричним стало. Одна з останніх моїх книжок називається «Сатирикон». Нині працюю над упорядкуванням багатотомника своїх творів: тут і поезія, і кіносценарії, і п’єси, і політичні виступи.
— А як щодо написання сценарію? Можливо, вже є ідеї?
— Колись у нас із Богданом Ступкою була задумка — зробити фільм про Григорія Сковороду. І ми зійшлися на тому, що Сковорода буде у трьох іпостасях: Сковорода старший (Богдан Ступка), середульший (син Богдана Сільвестровича) і — наймолодший (онук Ступки). Щоб три покоління Ступок зіграли роль «трьох філософів». Але, на жаль, немає з нами Богдана Ступки. Ще у мене є ідея — разом із бандуристом Тарасом Компаніченком зробити фільм про Сковороду як музиканта. От якби меценати підтримали…
— Кого з поетів, письменників любите читати?
— Останнє, що вразило — поезії Любові Якимчук, поетеси з Донбасу. Талановита. З великою цікавістю читаю Андруховича, Забужко, Жадана…
– Чи справедливо, що у школах не вивчають Павла Тичину, деяких інших класиків?
– Ні. Це ж історія. А куди від неї?! В історії української літератури після 1917-го більш обдарованого поета, ніж Тичина, не було. Я так думаю.
— А Микола Вінграновський?
– Серед покоління шістдесятників Вінграновський був найталановитішим. Я казав йому, що Господь його поцілував у чоло. Не зовсім вдалою, щоправда, є назва спогадів про нього — «Маршал», це мені нагадує про маршальські талони… Коли грав у карти Андрій Малишко, то любив «маршала давати» (є така система гри). А Малишко дуже любив грати… Я в карти з ним ніколи не грав, але стосунки з ним були найкращі, найприязніші. Недавно написав статтю про нього і згадую… Наприклад, такий дивовижний нюанс. Колись Малишко узяв Дмитра Павличка, мене і ще когось та й каже: хлопці, їдьмо сьогодні на свято жайворонка. Уявляєте?! Весна. Їдемо, парує чорна рілля. Поля. І починаються змагання жайворонків. І як співають! Малишко, до речі, люто бився за українську мову. Його дуже любив Хрущов, підтримував, коли був тут, в Україні.
– Чи буваєте в рідних Теліжинцях Тетіївського району, що на Київщині?
– Рідко. Поїдемо хіба що на проводи, син Максим там похований… Його вбили у 2009 році. В селі залишилася наша хата, сусідка доглядає… Можна в будь-який момент туди приїхати, затопити грубку.
— Я читав, що ви проводили розслідування стосовно загибелі сина, лікаря за фахом.
– Проводив, але завершилося тим, що почалася атака на мене. Одного разу мене ледь машина не збила. Спочатку я думав, що це якась випадковість, але наступного дня, коли вийшов із хати, до мене підійшов якийсь лихий тип і став погрожувати: «А ну кончай там свою правду, иначе пырну тебя ножом — и все…». Ми порадилися із сім’єю і зрозуміли, що немає сенсу це все продовжувати. А в мене ж ще є троє внуків. Так, на жаль, довелося зупинити свої версії розслідування. А ще було… спалили машину і гараж у 2013 році, на День Незалежності у Кончі-Заспі. Ніхто нікого не знайшов, так усе й заглохло. А потім почалися проблеми зі здоров’ям, мені робили операцію на серці. Кожен має свої клопоти. У мене є такий вірш: «В глибині ридає пекло, а зверху — рай сміється…».
— Кінострічки за вашими сценаріями отримали визнання. Водночас деякі фільми «не пішли»… Наприклад, «Дід лівого крайнього» (1974 рік), де Яковченко знімався в головній ролі. Чому?
— Задум цієї стрічки був гарним, я писав його разом із режисером, сценаристом Леонідом Осикою. Але програш у тому, що Осика і команда… пропили стрічку, образно кажучи. Осика — дуже талановитий чоловік. Одного разу я приїжджаю на зйомки біля Річкового вокзалу в Києві. Чую, як Леонід Осика командує: «Мотор!» — і падає п’яний. Я повернувся і пішов геть. Після того я до тієї групи більше не ходив…
— Ви — Герой України, кавалер трьох орденів «Ярослава Мудрого». Зірку часто надіваєте?
— Можу зізнатися: жодного разу не надів. Просто такий час… Скільки героїчних людей не мають тієї Зірки… Зате скільки людей негідних нагороджено.
— А доплати якісь є за ордени?
— Немає.
–А чому ви не стали академіком НАН України?
— Я туди ніколи і не збирався… Я — почесний академік Академії мистецтв. Подивіться, Дмитро Павличко — не академік НАН, Валерій Шевчук — не академік. Є багато випадковостей. Казав Довженко: «Бог є, ім’я йому — випадок».
— Про Народний рух… Чому така у нього доля?
— Громадські організації, як і Рух, не домінують, вони дали поштовх… Тоді для нас було головним — знищити твердиню, що мала назву СРСР.
Рух створювали кілька чоловік: Дмитро Павличко, Михайло Горинь, Лариса Скорик, Сергій Головатий, Олександр Лавринович.
— Ви Лавриновича не засуджуєте за те, що був із «регіоналами»?
— Він свою дорогу шукав. Я ні на кого не ображаюся, всі такі, які є.
– Нині мода пішла, особливо в деяких театрах, вимовляти зі сцени багато лайливих слів. Ваша думка?
— Тут треба знати міру. Коли матюки за матюками ідуть — це несмачно. І в моральному плані дратує.
— Де любите в Києві бувати?
— Улюблені місця — Андріївський узвіз, Володимирська гірка, Софія, парк Шевченка.
— Як ви познайомилися з дружиною?
— Ми познайомилися у Львові. Вона йшла в оточенні хлопців. Дивлюся, таке мале дівча — і стільки хлопців її оточує. Познайомився. Дуже тендітна дівчина з небесними очима. Питаю, чи вона не з Прибалтики? Ні, каже, я львів’янка. А в мене творчий вечір тоді мав бути, от я і запросив її… Вона прийшла, і я весь вечір дивився тільки на неї. Марія Михайлівна — математик, закінчила механіко-математичний факультет, займається фінансами, це її парафія.
— Київ змінюється, часто зносять історичні будівлі. Як реагуєте на таке?
— Змінюються всі міста, і Париж, і Варшава, і Прага. Нещодавно товариство «Україна і світ», яке я очолюю упродовж багатьох років, організувало поїздку дитячого хору із Таращі Київської області й танцювального ансамблю з Білої Церкви до Парижа. І я їздив із цими дітьми. Які були щирі враження цих маленьких українців! Та й для мене було великим щастям, наприклад, Лувр побачити. Це така радість — пізнавати. Тепер, коли мене питають, чи я був щасливим, відповідаю, що був, зовсім недавно, їздив із дітьми.
— Розкажіть, будь ласка, про свою творчу кухню. Як ви пишете, чи перейшли на комп’ютер?
— Я пишу од руки, на коліні, як немає стола, пишу в зошиті. Класично. Ось у мене зошит. Осінні вірші — з невиданого. Пишу, коли є особливий настрій. Тоді мусить лягти слово за словом, чітко, точно, без усіляких правок.
— Що сьогодні зачаровує в нашому місті?
– Я — співголова фонду з охорони пам’яток. Він працює у Києво-Печерській лаврі. І коли я приходжу туди, дивлюся на лаврську дзвіницю, то відчуваю невимовне щастя, це немов би розмова з небесами. Дуже люблю це місце, дзвіницю.
— А щасливим у Києві коли відчували себе?
— Я три роки (1955 — 1958) служив у шістнадцятому понтонно-мостовому верхньодніпровському полку, вчився наводити понтонні мости, можу їх і підривати. Він базувався на столичній Пріорці. Тоді мене Київ полонив, зачарував. Бо я, крім Умані й Білої Церкви, тоді інших міст не бачив.

У вітальні, на кріслі — м’які іграшки. Онуки бавляться? «Один онук, Іван Максимович Драч, навчається на першому курсі педагогічного університету імені Драгоманова, йому дуже подобається бути студентом. Є двоє онучок — Марта та Марія, 9 і 11 років», — неквапом відповідає Іван Федорович.
А наприкінці розмови пропонує: «Приїжджайте до Кончі-Озерної, ознайомлю вас із письменницьким хутором. Там зараз живуть Мушкетик, Жулинський, Павличко, Павло Мовчан, Люба Голота, Чорногуз».

21 серпня 1991 року. На мітингу перед Київрадою киянам мовідомили, що путч ГКЧП провалився. На задньому плані — Іван Драч

ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА
«Поет, кіносценарист, драматург, перекладач, мислитель, громадський діяч, політик, лауреат Шевченківської премії і Державної премії СРСР Іван Драч (народився 1936 року) свого часу стрімко увірвався в літературу «шістдесятників» і своєю оригінальною поезією наробив чимало галасу. В кінематографі саме за сценаріями Драча було створено низку справді культових фільмів — «Пропала грамота», «Криниця для спраглих», «Камінний хрест».

Леонід ФРОСЕВИЧ,
Світлана КОВАЛЬОВА
Павло ПАЩЕНКО (фото)