Дмитро Чистяк розповів про Київ і покликання перекладача

Дмитро Чистяк розповів про Київ і покликання перекладача

«Вечірній Київ» продовжує публікувати розповіді, які надійшли на конкурс «Місто каштанового щастя». Серед них – роздуми письменника-перекладача, доктора філології, викладача КНУ ім. Т. Шевченка, Міжнародного секретаря Європейської академії наук, мистецтв і літератури Дмитра ЧИСТЯКА. *** НАД КУРЯВАМИ – ВІЧНІСТЬ, ПОМІЖ НАС!

Повільно-повільно пливу присмерковими подвір’ями Солом’янки, барви розмаїті, але здебільшого білі та рожеві – вишні та яблуні по абрикосах, уже небавом бузок. І Київ квітує у пору, коли виливаються горні келихи, а Святий Малахія передбачив переступні події вже за півдесятка літ, і крізь веремію випробувань спокутується, переміняється й відновиться лице світів, а явлене колись на прадавній піраміді накреслить за вишніми волями нову землю й небеса нові. Квітує і нагадує сонячним трепетом опісля розвіювання великодніх куряв і плачів світової скорботи, страху і прокидання душ – кожна мить неповторна і може стати щасливою.

Один із найближчих учителів моїх (роки досліджень і перекладів...) Моріс Метерлінк зауважував: «дозволяю собі тільки щасливі спогади». І хоча «у серця докази свої», як відзначав інший учитель, Блез Паскаль, саме за дороговказом бельгійця намагаюся жити не одне літо. Адже не кожному щастить народитися не лише в матері міст руських, але й у граді, збудованому за зразком Єрусалима та Константинополя, де назавжди прочинилася Брама Золота, за якою і Премудрість Господня, і Пресвятий Михаїл, і Спас на Берестові, і Кирилівські образи, і сяєво Лаврських Святих, і далі, за Звіринцем, прямовисні Видубичі в туманах бузку й виноградному пурпурі надосінніх благовістів, і далі – через Лисі Гори – від ставу до ставу, од Китаєва до Голосієва, од Оранти до Врубеля, од кирило-мефодіївців до Патона, від Іларіона до Філарета, од Веделя до Лятошинського, від Кобзаря до Тичини – відлунками, слідами, переблисками – незатьмарені іпостасі Благодаті, завіщаної легендарним Первозванним, часткою якої постає кожна жива душа, відносячи щомиті у помислах, словах і діях енергетичний згусток у виміри розмаїті.

Речено тут лише кілька слів, а скільки стоїть за ними! І скільки ще тремтить у відбиттях пам’яті кожної київської вулиці, від моєї рідної Енгельса-Лютеранської до найдальшої околиці, якою вже сходили тисячі доль! Взявши таку ноту, скажу дещо про щастя пам’яті у пору карантинну, не життєписом своїх верем’яних літ, а кількома образами, у свічадах яких може постати дещо ширше. Авжеж, фаху історика я не здобув – одрадила бабуся Анастасія Соловйова з родини старообрядців, яка багато років працювала з архівами (від Скрипника до Голодомору) та депутатськими клопотами – і то попри щасливі літа у секції історичного краєзнавства київської Малої академії наук, де роки зо три працював над архівом родини Грушевських і журналу «Україна» у теплому колі цікавих особистостей під керівництвом Галини Братчук – експедиції, старожитності, мистецькі відкриття – як багато може звершити педагог-ентузіаст для молодих умів і душ... Живий приклад педагога-ентузіаста (а тепер заслуженого працівника освіти) мав удома, адже ненька багато літ викладає зарубіжну літературу і очолює виховну роботу в київській гімназії № 48, де випало навчатись і мені, офіційно називаючи її «Оленою Іллівною». Ось чому, либонь, і не уникнув шляху до філологічної науки на кафедрі романської філології Київського університету – від підготовчих читань у материнському лоні...

За переказами діда мого, Бориса Петровича, письменники в нашому роду вже були, і неабиякі, а саме донька двоюрідного брата мого прадіда чи його дружини Ліна Василівна Костенко. У ржищівській легенді нашої родини під час німецької окупації саме батько її запропонував дідусеві пасти гуси, а платив у ті голодні літа склянкою молока і жменькою солі. Тимчасом як мій другий мій дід Ілля Никанорович обороняв батьківщину біля Мурманська, а друга бабуся лишилася сиротою в Сибіру – врятувало київське ремісниче училище, її ж майбутній чоловік ледь не зламав ногу, сідлаючи київський потяг, аби втекти з голодного Ржищева, а звідти в армію до Сибіру, хоча щасливе подружжя знайшлось у повоєнних бараках Києва.

Моє ж дитинство видалося набагато спокійнішим – дванадцять літніх і зимових канікул у північно-французькій родині для оздоровлення по Чорнобилю забезпечили рідномовне середовище, яке згодом посприяє перекладанню, викладанню в Києві та Брюсселі, двом дисертаціям, видавничій серії у паризькому «Лярматтані» та посаді Міжнародного секретаря секції літератури Європейської академії наук, мистецтв і літератури у Парижі, заснованій Сенатом Франції та ЮНЕСКО.

І хоча з Ліною Василівною наша родина так і не познайомилася, відбулось інше доленосне знайомство. На першому курсі Університету незугарні, хоч і зухвалі перекладацькі й поетичні спроби привели до літературного об’єднання «Радосинь» при Національній спілці письменників. А очолював його Дмитро Чередниченко. Його – перші незалежні букварі та читанки і хрестоматії, огром перекладацького доробку, капітальна праця про Чубинського, десятки талановитих збірок поезії та прози, газета «Жива вода», керівництво об’єднанням перекладачів, і служіння. Щомісяця, а то й частіше – слухання, читання, підтримка молодих студійців – і понад 70 нових спілчан, і сотні окрилених душ. І коли через шість років після моїх перших спроб Дмитро Семенович повідомить, що очолюваний ним востаннє Комітет Премії Рильського присудив її за «Вибрані твори» Марґеріт Юрсенар мені і що він щасливий (а битися йому з крутіями довелося тяжко), не зізнався, що плачу – з радості...

Стезя перекладацька – щаслива стезя. І хоча всякого бувало в непрості роки і для заробітку, і для зростання, і для експериментування, радісно, коли читачі свідчать – дещо було недарма. Переклад «П’єс» Метерлінка під пильним оком видавництва «Пульсари» і моєї улюбленої викладачки Наталії Жлуктенко здобув не лише Премію Академії наук, але і знайомство з журналом «Всесвіт» та багатолітнє приятелювання з Дмитром Дроздовським, із яким опублікували чимало, зокрема спеціальні номери бельгійської літератури (№ 9-10 за 2015-й) та драматургії (№ 11-12 за 2017-й), а також чорногорський номер (№ 11-12 за 2016-й) і «Вибрані п’єси» новаторської послідовниці Беккета Сильвін Дюпюї зі Швейцарії. Щасливою була й подальша бельгійська Одіссея – повість «Людське питання» Франсуа Емманюеля про трагедію Голокосту («Пульсари», 2009), алхімічне «Чорне творіння» й античні «Вогні» («Пульсари», 2012), а згодом історіософські «Адріанові спогади» першої жінки у Французькій академії Марґеріт Юрсенар («Радуга», 2017), «Вибране» співця Едемів і Панічних містерій Шарля Ван Лерберга («Радуга», 2013), «Вибрані п’єси» бельгійського Патона Жака Де Деккера («Саміт-Книга», 2019). А ще – знаковий роман «Проїздом у Києві» Марселя Тірі («Саміт-Книга», 2016), свідчення учасника бельгійського автобронедивізіону, що в 1918-му квартирувався в Михайлівському Золотоверхому Соборі, на якому нині завдяки Федорові Баландіну та Костянтину Скритуцькому відкрито його меморіальну дошку. І наші імена там викарбувано поруч. А ще на київських сценах завдяки Посольству Бельгії в Україні звучало понад сорок вокальних творів на слова бельгійських поетів на музику геніального Володимира Губи (і яке виконання – Олена Гончарук, Тетяна Єсипова, Олег Малик, Маркіян Свято, Миколи Чикаренко!..) та мелодекламацію, яку грав автор із Раїсою Недашківською та Юрієм Зморовичем...

Багато зворушливих зустрічей, учителів і друзів приніс мені під київським небом переклад українських авторів французькою. Вибрані поезії «Келих троянд» Олексія Довгого (2010), «Стежина» Андрія Малишка (2011), «Заповіт» Кобзаря (2014), «Два кольори» Дмитра Павличка (2015), «Сива ластівка» Бориса Олійника (2015), «Пора ця великая єсть!» Івана Франка (2016), «Поліська магма» Ігоря Павлюка (2016), «Вулканний етюд» Івана Драча (2017), «Червона жаба» Олександра Коротка (2018), «Срібна кров» Павла Мовчана (2019), дві антології української поезії, низка праць Юрія Мосенкіса і його наукової школи. Чимало видань підтримала Мала академія наук і особисто Станіслав Довгий, чия наука збережеться мені на все життя.

Торік спільно з невтомним побратимом-видавцем Іваном Степуріним, Ірпінською міською радою та Європейською академією наук, мистецтв і літератури створили Міжнародний фестиваль письменників-перекладачів «КочурФест» задля поширення нашої літератури у світі, адже в Академії письменники з понад 70 країн... А ще торік літературний Київ за підтримки Спілки письменників України тепло вітав делегацію з Державного центру перекладу Азербайджану з нагоди виходу у світ вибраного «І шляхом Істини постав я сам...» Сеїда Імадеддіна Насімі, 650-літнього мислителя, але вічно молодого поета-засновника азербайджанської словесності.

За кожним із цих рядків – переплетення доль – авторів і читачів, учнів і вчителів, сущих і потойбічних. Ось у Парижі бринить французькою «Київський вальс» Малишка і Майбороди, а в Києві «Євина пісня» Шарля Ван Лерберга. На київському радіо звучить «Проїдом у Києві» Марселя Тірі, а в P.E.N.-клубі Бельгії – поезія Олександра Коротка. Приймаю в Бухаресті нагороду Емінеску для чи не наймасштабнішого нашого філолога Юрія Мосенкіса, а Слово Шевченка лунає в Сенаті Франції. Ось ми з багатолітнім побратимом Іваном Рябчієм у Льєжі, в авторки роману про Івана Мазепу Ірен Стецик, а ось Патріарх нагороджує перекладачок нашої поезії Ніколь Лоран-Катріс і Лауру Ґаравалью, по тому – прийом у Володимирському соборі...

Перекладацька праця особлива. Від Олексія Довгого – порада ставати до Діяння, коли благословляється на світ у чистій сорочці. Відчувати, як струменіють крізь тебе «жизні» джерела, і як повниться слово зі сходом сонця над церковцею за моєю самотньою, зате багатоманітною вежею, й не зовсім зі слонової кістки. І хоча курява курявою, хворість хворістю, війна війною, долі долями, але тисячолітній наш Град Благодатний під опікою Андрія й Михаїла (і стількох інших...) виринає і знову прив’язує до нас нитчину віків і доль. Наче кадр на кіноплівці, наче дзеркало у відбиттях, бо в пониззі, як угорі, а вгорі, як у пониззі. І згадую афоризм Учителя Олександра Коротка: «нема куди спішити нам – попереду в нас вічність». Може, і в душ наших, але в нашого Києва – напевне...

Нагадаємо, термін подання розповідей на конкурс Місто каштанового щастя продовжили до 12 травня.