Як верстали газету: спогади киянина Володимира Кулеби про підступні слова та особливості професії

Як верстали газету: спогади киянина Володимира Кулеби про підступні слова та особливості професії

«Вечірній Київ» продовжує публікувати розповіді, які надійшли на конкурс «Місто каштанового щастя». Серед них – спогади українського журналіста, письменника, радіоведучого. Головного редактора газети «Независимость» (до 1991 р. — «Комсомольское знамя») з 1986 по 2000 роки – Володимира КУЛЕБИ.

ТЕХНОЛОГІЯ «ГАРЯЧОГО МЕТАЛУ» або ВЕРСТКА – ТІЛЬКИ ЧЕРЕЗ ГАСТРОНОМ

Після університету і служби в тодішній радянській армії ледве зачепився за редакцію заводської газети заводу «Арсенал». Жаба таки давила: поки служив в армії, однокурсники досить успішно зарекомендували себе в професії.

Шеф у конторі підсипав мені роботи, не тільки кореспондентської, а й секретарської. Довелося опанувати ази поліграфії, макетування, завчити назви і розмір шрифтів, розмічати матеріали, малювати «макети» тощо.

Перед засилом оригіналів до набору, засвоїти технологію «гарячого металу» – інакше газету не випустиш.
На факультеті ази поліграфії викладали теоретично, тож слід було опанувати багато незвичних речей – самому забирати металеві гранки, ще гарячі, коли вони тільки-но випадали з лінотипу – строковідливної машини. Або рубати кліше вилитих з цинку фотознімків, щоб вони «влазили» згідно макету, коротити «хвости» і багато іншого.

Між працівниками типографії і журналістами стосунки були непрості. Адже за зрив графіку випуску газети з типографських знімали прогресивку, їхня праця була чорноробська, ми ж спускалися до них у підвал з білими комірцями і краватками. Тож верстальники і лінотипісти недаремно вважали себе робітничим класом, а журналістів – «білоручками».

Коли вперше переступив поріг видавництва «Київська правда», на мене ніхто й уваги не звернув. На всіх талерах кипіла верстка – особлива метушня була біля полос «Вечірки» – найпопулярніша тоді в Києві газета здавалася до друку о 12-й ранку, потрапляла до читачів після обіду, а добра чверть, якщо не половина матеріалів, засилалася в друкарню зранку, номер ішов практично з коліс. На рахунку була кожна хвилина.

Майстер цеху здивовано глянув на мене: «Ще не час твоєї «тираги», звільниться один із талерів «Вечірки», я тобі дам місце!». Звільнився талер – верстальники з майстром пішли собі на обід. Треба було їх зацікавити якимось чином.

Якось уже під вечір вдалося все ж домовитися: я біжу напроти в «Гастроном», «оперний», як його студентами ми називали, беру дві «дорослі» (0,75 місткість) пляшки вина, «докторської» ковбаски з французькою булкою, банку болгарського «лєче», а верстальник «Дядя Ваня» поки закидає матеріал в наші чотири полоси формату «Зірки». І це при моїх 120 крб. – чверть зарплати на місяць вилітало Дяді Вані на вино з булкою!


ПЕРЕСКОК

Настав день, коли я мав «вилизати» газету від і до, і вперше (!) підписати її до друку і в світ – редактор захворів, тому не зміг, як було завжди, прийти під кінець верстки, щоб остаточно «випустити» газету. Напередодні не спав півночі, у голові крутився весь процес – від макету до здачі «чистих полос» на друкарські машини, встигнути в графік.

За метушнею якось випустив одну, як мені здавалося, дрібницю, про яку і редактор, і колеги делікатно попереджали: будь на сторожі, типографські тобі точно якось гембеля підкладуть – така традиція: новачка-редактора пошиють у дурні обов’язково! Згадав про це, надто запізно, коли дістався дому…

На третій полосі у нас йшла розлога стаття начальника відділу виробничого навчання, до якої ми в редакції ніяк не могли придумати заголовок. Зійшлися на пафосному, через всі п’ять колонок: «Вибоїни на шляху виробничого навчання». Я кілька разів перечитав його у друкарні, набраний крупним, як говорили, «шрифтом-ручником». Усе було типу, як треба. І підписав номер до друку, і в світ.

Наступного ранку тираж доставили в завод. На підприємстві свою газету зачитували до дірок, особливо в конструкторському бюро, де працювало кілька тисяч чоловік, та ще й до того ж з вищою освітою. І натрапивши на якусь дрібну помилку чи описку в «своїй газеті», чи не кожен телефонував до редакції з вимогою спростування й вибачення.

Того дня телефони деренчали, як навіжені. Такого жорстокого ляпасу зі сторони типографських не чекав. На тій самій третій полосі, в заголовку, набраному крупно, «стріляючи», у слові «ВИБОЇНИ» літера «Ї» якимось дивним чином перескочила наперед літери «Б». «Перескок!» - називали в друкарні такі ляпи.

Що тут почалося, здавалося, завод у той день зупинився! Пізніше знайшов працівницю, котра набирала злощасний заголовок. Виявилося, місцеві жартівники умовили її навмисно набрати з помилкою, щоб потім, показавши мені полосу, розпити пляшку на талері, як заведено, за перший підписаний «до друку і в світ» номер. Щоб посміятися разом і… виправити помилку. Та сталося так, що поки ми здавали номер, жартівники десь вже обідали. Сама ж складальниця, котра набирала, побігла чи то на засідання профкому, чи ще кудись…

Скандал колосальний, створили комісію, постало питання про моє звільнення. Вирішив не виправдуватися, адже, якщо чесно, більше було моєї вини в тому, що трапилося. Подробиці нікому, навіть редакторові, так і не розкрив. Хоча, підозрюю, він про щось здогадувався. У друкарні, коли приходив, в душу не лізли, але й не відсторонялися. Мені, звичайно, боліло. Відбувся суворою доганою.

– Пройшов бойове хрещення! – штовхнув у бік дядя Ваня. – Хлопець ти, ніби. нічого, далеко підеш! А поки – дуй, друже, в Гастроном!

…Недавно, проїжджаючи вулицею Богдана Хмельницького, бувшою Леніна, зупинив машину навпроти Оперного. Друкарні нашої вже давно немає – якийсь величезний скляний офіс з шлагбаумом і охороною. І людей, з котрими починав колись працювати тут, теж уже немає. Адже я був чи не наймолодшим тоді, в епоху технології «гарячого металу». Та й газети «паперові» - майже всі щезли – інтернет нині в фаворі. І про історію мого сорому вже, мабуть, ніхто й не пам’ятає. Та й самого слова «вибоїни» давно не зустрічав у сучасних текстах…

Нагадаємо, термін подання розповідей на конкурс Місто каштанового щастя продовжили до 24 квітня.