Будинок на Багриновій горі: киянка розповіла про щасливі моменти дитинства

БАГРИНОВА ГОРА

З усіх куточків каштанового щастя найулюбленішим для мене з дитинства було невелике селище в Лисогірському мікрорайоні столиці. Дістатися туди можна повернувши з проспекту Науки за Інститутом фізики напівпровідників на вулицю Лисогірську. Приміщення для досліджень та заводські корпуси розміщені на парній стороні Лисогірської, а навпроти – багатоквартирні будинки з мезонінами, збудовані для наукових співробітників. Далі триповерхові змінюються більш затишними двоповерховими будиночками. Потім Лисогірська завертає праворуч, до селища, а вниз веде вже Лисогірський узвіз. Остання дослідницька установа на заповітному шляху – Інститут проблем безпеки АЕС. За його лабораторіями й приховано милий серцю закутень. Побудоване полоненими німцями, селище тричі змінювало назву: воно звалося Багринів на честь знищеного німцями села Багринова гора; на догоду генсеку мало назву Хрущов, а після стало просто Жовтневим. Дві вулиці, Ракетна та Панорамна, за селищем зливаються в дорогу, яка біжить далі до проспекту між чергових дослідницьких будівель і експериментальних ділянок.

Центром селища вважають величний, як вікторіанський особняк, кінотеатр «Маяк». На жаль, він закрився у 92-му році, і темна бронза крайніх літер вже тоді була злизана часом та вітром. Зараз перша і остання букви зовсім вибілені, тож назва скоротилася до імені «Ая». Велике вікно-троянда під самим дахом тримається щосили, тоді як одна з менших троянд перетворилася у вітряну лазівку. Порожні прорізи балкону ваблять нині птахів на холодну ночівлю.

Тоді ж, в дні мого дитинства, тут вирувало життя, в приміщенні кінотеатру, тобто Будинку культури, працювали гуртки, буфет і магазин, а ввечері усі обов'язково приходили на кіносеанс. Навіть ми з сестрою частенько відвідували «Маяк», хоча поблизу нашого дому розташовувався найбільший, у свій час, кінотеатр «Ленінград», дітище архітектора Осипа Кривоглаза. Тоді поруч із кінотеатром був невеличкий фонтан, а ще «Ленінград» милував око авторськими афішами штатного художника.

Жовтневе складалося з двоповерхових будинків на дві сім'ї. В одному з таких, наприкінці Панорамної, і жила моя прабабуся Ольга Василівна Дракіна. Ніби все ті ж дві кімнати, що і в міській квартирі, але одна з них на другому поверсі, а перед будинком палісадник з мальвами, за ним два горіхових дерева, а на задньому дворі – сарайчик для садового інвентарю та старих речей, абрикос, невеличка груша та величезна біла шовковиця. Де ще в місті таке можливо? Ми з сестрою полюбляли бувати у прабабусі. Шкода що дідусь Юрій, її син, не дуже шанував гостей, особливо галасливих і метушливих дітей. З цієї причини ми гостювали в селищі не часто, лише коли точно знали, що не будемо йому докучати.

Були в селищі й свої незручності. Так, воду доводилося гріти, навіть щоб вимити посуд. Над латунним краном виблискував лише один вентиль, а на сам кран був надітий обрізаний напальчник, щоб холодна вода не розбризкувалася, а текла рівним струменем. Також була потрібна певна вправність, щоб запалити газову піч в нижній кімнаті. Але прабабуся відмінно з усім справлялася. Маленьку вовняну хустку вона зав'язувала ззаду, немов бандану. На усмішливому обличчі з точеним профілем зморшки були ледь помітні. В ласкавих горіхових очах танцювали світлячки. Вона була така молода, моя прабабуся...

Секрет цієї молодості полягав в особливості родичів по материнській лінії: в ній палкі й романтичні натури знаходили супутника та створювали сім'ю ще в юності. Приміром, Олександр Василевич Дракін, мій прадід по матері, народився в один рік з Пантелеймонівною, бабусею по батьковій гілці. Буду звати її так, бо вона теж мала ім’я Ольга і це може заплутати читача. Прадід став батьком рано, в 17 років, а сімнадцять років потому стала матір'ю його дочка Алла.

Пантелеймонівна ж народила мого батька в 30 років. Таким чином, у період, за який в батьківському родоводі змінилося одне покоління, в Дракіних — два. Як наслідок, попри поважні статуси, всі вони були дуже молоді.

Смерть бабусі Алли на сорок сьомому році життя стала величезним потрясінням для мене. Я досить довго не могла примиритися з такою втратою, а коли навчилася з цим жити, то дуже дивувалася стійкості та життєвої мудрості моєї прабабусі. Адже її втрата була незрівнянно більше за мою. Алла приходилась їй дочкою, а найстрашніший сценарій для батьків — це пережити своїх дітей… В житті схожість матері й дочки не надто впадала в око: в Ольги Василівни волосся кольору пшениці, а усміхалася вона крадькома, але дуже тепло. Бабуся Алла була блондинкою і посміхалася як голлівудська актриса. Лише на деяких старих фото вони були дійсно схожі.

Прабабуся завжди була нам рада, трималася весело і невимушено, ніби немає на світі ні осінньої хандри, ні втоми, ні болю. Рухалася вона так спритно і граційно, ніби не пережила перелом та неправильне зрощення кісток, коли ногу довелося ламати вдруге.

Співпереживала серіальним героям так щиро й гаряче, ніби сама не випила такої гіркої чаші, втративши самих близьких людей. Смерть чоловіка, могутнього і сильного захисника; стійкого солдата, який пройшов усю війну і повернувся, щоб на довгі роки стати надійною опорою для неї та дітей. Смерть доньки, такою стрімкої і невгамовної, ніби знала, що відпущено їй не так вже й багато і поспішала жити, палати й віддавати себе.

Сама ж прабабуся горіла не так яскраво, але рівно й постійно. Вона давала нам з сестрою те тепло, якого ми не отримували в гостях у ревнивої та суворої Пантелеймонівни та її аскетичної сестри. Ті бабусі нас не балували, не вели щирих бесід за чаєм, проте з задоволенням шикали та смикали.

Прабабуся дозволяла розглядати усі свої скарби: набори листівок з популярними акторами та далекими містами, коробки з нитками й ґудзиками, скриньку з брошками та значками. Прості страви виходили в неї неймовірно смачними, навіть смажена картопля з хрусткою скоринкою. Її трав'яний чай дражнив пряним ароматом, а фірмове печиво, схоже чи то на тюльпани, чи на ведмежі сліди сестра називала «Лапами».

Через скупчення меблів нижня кімната здавалася маленькою. В центрі панував стіл, увінчаний величезним букетом вогняних ліхтарів фізалісу. Сходи на другий поверх, де жив її син, починалася в кутку, поруч пічка, за нею ліжко з подушкою, на вишивці якої рожевощока Червона Шапочка морочила гривастого вовка. Кінець однієї стіни, далі вікно, телевізор на тумбі, а біля вікна у протилежної стіни ліжко з пледом, яке виконувало функції дивана. Потім шафа, невисока, світла, майже руда. Просвіт двері та буфет з великодніми курчатами на пластикових ніжках та скляним посудом. І ось, знову, сходи! Вони мені особливо подобалися. Червоні, з високими східцями та колонами білих балясів, які формували загороджувальний борт верхнього коридору. Нагорі ми бували рідко і тому це нам особливо подобалося. Крім кімнати з найпростішими меблями там була засклена веранда з ажурною журнальною етажеркою, а біля сходів стояв величезний старовинний комод. Досі згадую той захват і запал, коли ми з сестрою поспішали нагору по високих східцях, потім заворожено дивилися униз, осідаючи на підлогу й обхопивши пальцями різьблені стовбури балясів, нібито ми за ґратами; дивилися на поворот сходів та важку оксамитову штору, схожу на театральну завісу. Давним-давно тут сиділа в засідці маленька банда, з нашої мами і її двох братів. Прадідусь не дозволяв їм дивитися дорослі фільми про гангстерів і відсилав нагору, де стояли тоді дитячі ліжечка. Але пустуни вичікували, а потім тихесенько, спускалися по сходах, щоб пригорнутися, хто стоячи, хто сидячи, до просвіту завіси, в якому було видно екран телевізора.

Тільки в будинку прабабусі я відчувала фізично те, що називають «корінням». Енергетика її будинку була неймовірно близька мені, я обожнювала в ньому кожен предмет. Подобався і незмінний аромат із сухих трав і волоських горіхів, і всі ті лагоминки, що припасла для нас чудова господиня.

Їхали ми від прабабусі ввечері, чи не останнім транспортом, пересаджуючись біля кондитерської фабрики на автобус, що йде до Дарницької площі; з зупинки на височини вдало проглядалися будівлі кондитерської фабрики. «Деміївської парової фабрики шоколаду й цукерок», як називалася вона за часів заснування. Вітер доносив дражливі солодкі карамельні пахощі, а я, дивлячись на просмолений дах найближчого цеху, уявляла як скаче по ньому вороний кінь в пошуках спуску, ніби в пісні про крутий берег. А ще я думала: яка ж молода в нас прабабуся! Бабусі батьківської лінії виглядали старшими за неї і ніколи не були такі веселі й ласкаві. Вона настільки не відповідала своєму статусові, що хотілося уявляти її колишньою, за часів її розквіту, такою ж юною, як це місто щовесни.

Наприкінці життя прабабуся обміняла будинок на звичайну міську квартиру. Не знаю чи згадувала вона про нього з жалем, чи бачила у своїх снах? Мене ж досі накриває дивна задушлива туга при думці що все залишилося далеко в минулому. Але пам'ять зберегла все, до найдрібніших деталей і коли я пишу, далекі солодкі спогади течуть по венах та відбиваються в очах. Вони стають палітрою кольорів для зоряного пилу на підвіконні, пелюстків на пшеничному волоссі, відблисків заходу сонця в горіхових очах. Для селищної дороги, яка втікає в далечінь. Для кожного скрипу мостини, морозного холоду в сінях, дотику до різьблених балясів… Будинок на Багриновій горі назавжди залишився для мене непорушним острівцем щасливих спогадів.

Нагадаємо, термін подання розповідей на конкурс Місто каштанового щастя продовжили до 24 квітня.