Ювілей Сергія Волосюка: Столітній лікар впевнений, що ми подолаємо коронавірус

Ювілей Сергія  Волосюка: Столітній лікар впевнений, що ми подолаємо коронавірус

1 квітня виповнилося 100 років Сергію Васильовичу Волосюку. Лікарю із династії лікарів і спадковому «Почесному Киянину». 60 років він лікував людей, і сьогодні, коли суспільство огортає страх через пандемію коронавірусу, він підбадьорює свою родину і всіх читачів «Вечірнього Києва» – «Нічого, переможемо!».

Із дочкою ювіляра, одним із кращих лікарів-педіатрів столиці Ольгою Сергіївною Качаловою, ми поспілкувалися телефоном – карантин! Поміж дзвінками від рідних, знайомих, колишніх співробітників, усіх хто знає лікаря.

Народився Сергій Волосюк у селі Мартинівка Канівсьогого району 1 квітня 1920 року – туди родина із Києва переїхала, щоб пережити важкий час. Дід Сергія Васильовича працював учителем малювання у школі для глухих дітей, належав до Рисувальної школи Миколи Мурашка. Розписував деякі рослинні орнаменти Кирилівської церкви. Інший дід – Павло Давидович Волосюк – був фельдшером, працював у родині Терещенків. Родинна легенда розповідає про те, що із великої неохоти Павло Давидович пішов працювати на Терещенків, бо платня була маленька. Талановитого спеціаліста оцінили, він став особистим лікарем родини, а із заробітків родина побудувала дім на Подолі. За заслуги  перед містом йому жалували звання «Почесного громадянина Києва» із поширенням цього титулу на усіх спадкоємців.

Проте заслуги, які мав рід у царській Росії, не надто багато значили у СРСР. Спадковий «Почесний киянин» Сергій Волосюк закінчив київську школу №20, вступив до медичного інституту. Мав необережність поспілкуватися з галичанинами, які приїхали до Києва, після того, як Західну Україну приєднали до Радянського Союзу – і за це його запідозрили у державній зраді. 22 червня 1941 року хлопця арештували і тримали у тюрмі на вулиці Володимирській. Коли Київ захопили німці, вони відкрили застінки тюрем і закликали родичів прийти забрати тіла рідних, яких розстрілювали відступаючі енкаведисти. Проте тіла Сергія серед розстріляних не було, і у родини з`явилася надія, що він таки вижив. Оскільки справу «про державну зраду» не розслідували, в`язня етапували до Омська, де він захворів на туберкульоз, пережив трепанацію черепа. На фронт він потрапив аж у 1945-му році на Далекий Схід. Табори, мабуть, врятували йому життя...

Після війни, повертаючись товарняками додому, хлопець у Новосибірському районі зустрів товариша. Той, пригадуючи шкільний математичний хист Сергія, запропонував стати директором сільської школи та викладати дітям математику. Так на кілька років Волосюк опинився у селі Піхтовка, Новосибірського району. Там познайомився із майбутньою дружиною, і уже разом вони приїхали у Київ.

Сергій Васильович знову вступив у медичний інститут, дружина у педагогічний. Інститут закінчив із відзнакою, захистив кандидатську дисертацію, і з 1964 року працював лікарем, викладав у Київському медичному інституті імені О. Богомольця на кафедрі Пропедевтики внутрішньої медицини.

У поважного ювіляра 6 правнуків і справжня династія лікарів. Медиками стали обидві дочки, дружини двох онуків теж лікарі, племінник – кардіолог, його син – фельдшер.

– Батько зараз погано бачить та чує, проте систематично робить зарядку. Любить цитувати Тютчева та Некрасова. Просить читати йому історичні книги та, звичайно, новини, – розповідає Ольга Сергіївна Качалова.

Слухаючи про пандемію коронавіруса у світі Сергій Васильович заспокоює усіх – «Нічого, переживемо».

І коли родина готується сісти до столу (журналісти, інколи, дзвонять невчасно), голосно цитує улюблені рядки Джамбула Джамбаєва, які є кредом самого Сергія Васильовича:

Здоровье народа дороже всего,
Богатства земли не заменят его,
Здоровье не купит никто, не продаст,
Его берегите, как сердце, как глаз,
Храните его и заботьтесь о нем.

Записала Наталка Марків