В’ячеслав Олійник: «Мрію побудувати Палац боротьби»

Так повелося, що людство завжди пам’ятає першопрохідців. Ця традиція стосується усіх сфер життя, у тому числі й спортивної. «Вечірньому Києву» пощастило поспілкуватися з першим олімпійським чемпіоном незалежної України В’ячеславом Олійником. Уславлений представник греко-римської боротьби розповів як про особисте життя, так і про стан справ улюбленого виду спорту.

Олександр ПИРЛИК

– В’ячеславе, що зараз робить перший олімпійський чемпіон України?
– Просто насолоджуюся життям: виховую дітей, працюю, проводжу час із родиною. Хотів би наголосити, що найпріоритетнішою частиною життя для мене є сім’я. Коли дозволяє час – тренуюся. Але це радше для того, щоб влітку гарно виглядати на пляжі (посміхається. – Авт.). Звичайно, намагаюся розвивати та підтримувати боротьбу, проводимо разом із різними громадськими організаціями турніри для молоді. Цей процес водночас складний і цікавий. Бачити, як на твоїх очах зі звичайного розбишаки виростає справжній професіонал, – це неймовірне відчуття.

– Чому ви обрали саме боротьбу?
– Чесно кажучи, за мене це зробив мій рідний дядько. Коли мені було шість років, він, щоб я не сидів без діла на вулиці, узяв мене за руку і привів до спортивної зали. Тоді мені сказали: «Ось твій тренер, це твоя зала, тепер ти будеш тут». Ось так, розпочавши з перекидань, я і дійшов до олімпійської нагороди.

– Як склалися стосунки з вашим першим тренером?
– Чудово. Я завжди наголошував і наголошую: у мене за всю мою спортивну кар’єру був лише один тренер – Микола Юрійович Пантазі, перший і єдиний наставник. Ми й зараз підтримуємо дружні стосунки, коли випадає зручна нагода, я завжди відвідую його. Гадаю, що саме від першого тренера залежить подальша доля спортсмена, ставлення атлета до цього тяжкого шляху. І постать тренера складно переоцінити, адже в майбутньому саме з ним спортсмен проводитиме багато часу.

– Отримавши золоту медаль Олімпіади, про що подумали?
– Я не романтик. Мені, до речі, часто дружина дорікає за це. І перша думка, що мені спала тоді, була простою: «Нарешті все закінчилося». Я розумів, що отримати золоту медаль не так просто, адже попереду було ще дуже багато різних перевірок та допінг-досліджень. Однак мушу визнати: був безмежно радий, що зумів залишити після себе слід в історії українського спорту.
До своєї мети я йшов довгих 25 років. 25 років щоденних тренувань і випробувань. Хоча значення медалі часто-густо занадто переоцінюють, скоріше, вона важлива як символ, адже це просто шматок металу. А ось звання залишиться з тобою назавжди.

– Кілька слів про тренерську кар’єру…
– Я намагався працювати тренером у 2004–2006 роках, коли очолював клуб із греко-римської боротьби «Азовмаш». Через 9 місяців після мого приходу ми виграли Кубок європейських чемпіонів. Хотів створити в Україні клуб, яким його бачу я, причому без збільшення бюджету, з урахуванням європейського досвіду. Але у нас існує якась зрівнялівка, і клуб вирішив працювати не в тому ракурсі. Багатьом нецікаво щось змінювати.

– Як ви загалом оцінюєте розвиток такого виду спорту, як боротьба?
– У світі – дуже позитивно. Такі країни, як США, Великобританія, Росія, країни Близького Сходу, розвивають боротьбу на належному рівні, у США цей вид спорту включено навіть до шкільної програми. Гадаю, що скоро так зроблять і в інших державах.
А ось в Україні оцінив би на тверду трійку. Це не «незадовільно», адже у нас ще є зали та спортивні товариства, які виховують спортсменів. Але і не «добре», тому що та система, що сформувалася за десятки років, не може поки що забезпечити прогрес.
Щорічно ми втрачаємо величезну кількість фахівців. Їх запрошують працювати за кордон, дають гідну зарплату. Зізнаюся, коли я сам був спортсменом, мені також надходила величезна кількість пропозицій «змінити прописку». Але і я, і мій тренер твердо вирішили, що будемо працювати у рідній країні. Щодо змін, то я, наприклад, запропонував би прирівняти професію тренера до вчительської. Спортивний наставник – той самий педагог. Він також виховує дітей своїм прикладом, передає свої знання і досвід.

– Чи залишилися ще нереалізовані бажання, заповітні мрії?
– Я дуже хотів би побудувати Палац боротьби. Там усе було б безкоштовним, платили б лише за комерційні послуги – у салоні краси, за консультації з тренером у тренажерній залі тощо.
У розмові з олігархами та спонсорами я завжди пропоную: «Побудуймо велику спортивну залу і назовімо її на вашу честь». Адже це такий собі пам’ятник за життя, за що будуть вдячні як діти, так і їхні батьки. Але… Усім потрібні миттєві гроші.
У будь-якому випадку, реалізація цього проекту – це моя мета, а я завжди намагаюся виконати поставлені перед собою завдання. Головне – не здаватися.