Куренівська трагедія у Києві: причини, жертви, архівні фото

Куренівська трагедія у Києві: причини, жертви, архівні фото

Сьогодні у столиці відзначають 59-ті роковини Куренівської трагедії.

13 березня 1961 року внаслідок прориву захисної греблі в районі Бабиного Яру було затоплено один із столичних мікрорайонів – Куренівку. У результаті загинуло від півтори до трьох тисяч осіб.

На по­ча­т­ку 50-х ро­ків, у зв’я­з­ку із за­бу­до­вою Си­ре­ць­ко­го жи­т­ло­во­го ма­си­ву, в Ки­є­ві тре­ба бу­ло збі­ль­ши­ти ви­ро­б­ни­ц­т­во це­г­ли на Пе­т­рів­сь­ких це­ге­ль­них за­во­дах, що фу­н­к­ці­о­ну­ва­ли то­ді в ра­йо­ні ни­ні­ш­ньо­го Ку­ре­нів­сь­ко­го тро­лей­бу­с­но­го де­по (вул. Сирецька, 25). На ка­р’є­рах цих за­во­дів роз­по­чи­на­лася під­го­то­в­ка до роз­кри­в­них ро­біт у ве­ли­ких об­ся­гах.

Щоб зме­н­ши­ти ви­тра­ти на ви­ве­зен­ня ґрунту, бу­ло за­про­по­но­ва­но роз­рі­джу­ва­ти йо­го во­дою і цю масу тру­бами пе­ре­ка­чу­ва­ти до Ба­би­но­го Яру. Та­ким чи­ном мо­ж­на бу­ло ви­рі­ши­ти дві про­бле­ми: дій­с­но зме­н­ши­ти ви­тра­ти на транс­по­р­ту­ван­ня ґрунту й од­но­ча­с­но за­ми­ти яр, на мі­с­ці яко­го пла­ну­ва­лося ство­ри­ти парк куль­ту­ри й від­по­чи­н­ку.

За­мив Ба­би­но­го Яру роз­по­ча­в­ся з 1954 ро­ку. З 1954 по лю­тий 1961 ро­ку вклю­ч­но до Ба­би­но­го Яру бу­ло пе­ре­ка­ча­но 3 341 378 ку­бі­ч­них ме­т­рів роз­рі­дже­ної ма­си. У процесі виконання робіт грубо порушувалися рекомендації проєктувальників. Наприклад, рівень штучного водоймища у Бабиному Яру, згідно з проєктом, мав підтримуватися на позначці 118 – 120 м, фактично ж його піднімали до 150 – 160 метрів.

Вна­слі­док до­пу­ще­них по­ру­шень, у шту­ч­но­му во­до­йми­щі Ба­би­но­го Яру во­ди зі­бра­лось удві­чі бі­ль­ше від проєктної но­р­ми. Во­да по­ча­ла шу­ка­ти со­бі ви­хід і знай­шла йо­го в гре­б­лі № 4 (за ни­ні­ш­ні­ми озна­ка­ми, во­на бу­ла спо­ру­дже­на між те­ри­то­рі­єю лі­ка­р­ні ім­.­ Па­в­ло­ва і ву­л­.­ О­ле­ни­ Те­лі­ги). Гре­б­ля по­ча­ла роз­ми­ва­тись і, по­сла­би­в­шись, ра­п­то­во зруй­ну­ва­лася.

Це ста­ло­ся вра­н­ці 13 бе­ре­з­ня 1961 ро­ку, при­бли­з­но о 9 го­ди­ні 20 хви­лин, і три­ва­ло 10 – 15 хви­лин. Вал рі­д­кої зе­м­ля­ної ма­си за­вви­ш­ки 8 – 10 ме­т­рів з гу­р­ко­том і ре­він­ням ри­нув у бік ву­ли­ці Фрун­зе, зно­ся­чи все, що тра­п­ля­ло­ся на йо­го шля­ху: де­ре­ва, бу­ді­в­лі, спо­ру­ди, транс­по­р­т­ні за­со­би, лю­дей.

Ос­но­в­ний удар ру­ко­тво­р­ної сти­хії при­йшо­в­ся на тра­м­вай­ний парк ім­.­ Кра­сі­на (нині Подільське трамвайне депо), і вмить йо­го нестало. Територія трамвайного парку перетворилася на суцільне озеро. А го­ло­вне! – без­вин­но за­ги­ну­ло 50 еле­к­т­ро­тра­н­с­по­р­т­ни­ків, 48 ро­дин (147 осіб), які про­жи­ва­ли в гу­р­то­жи­т­ку, за­ли­ши­лися без да­ху над го­ло­вою.

За радянської влади ця сумна дата була під забороною. Вперше відкрито електротранспортники вшанували жертви катастрофи 1991 року. А через три роки тут було відкрито Пам’ятний знак, на стелі якого викарбовано прізвища усіх загиблих еле­к­т­ро­тра­н­с­по­р­т­ни­ків.   

Вічна пам’ять жертвам безгосподарності та безвідповідальності. Пам’ять про безневинно загиблих у тій катастрофі вічно збережеться в наших серцях.