Світлана Панькова: Михайло Грушевський поставив нам дуже високу планку
Цьогоріч Михайлові Сергійовичу Грушевському виповнюється 150 років. У будинку по вулиці Паньківській, 9, де він жив і працював, нині розміщується музей, що давно перетворився на Центр грушевськознавства не в останню чергу завдячуючи творчій натурі його директора Світлани Панькової.
На її думку, головне завдання музею — розповісти про Грушевського, котрого більше знають як історика і громадського діяча, як про неординарну особистість, цікавого співбесідника, турботливого батька і вірного друга. Як це вдається пані Світлані й творчому колективу, дізнавалися кореспонденти «Вечірки».
«Кожен зі списку працював за сотню або й більше осіб»
— Світлано Михайлівно, чим найчастіше цікавляться відвідувачі музею?
— Дуже часто запитують, а чи був Київ на початку ХХ ст. українським? Наведу такий приклад: наприкінці ХІХ ст. у хаті Олександра Кониського — провідника українського руху в Києві зібрався гурт однодумців і вирішив скласти перелік тих людей, які на Наддніпрянській Україні щось роблять для розвитку українства. До нього увійшли 74 особи, зокрема відомий наш меценат Василь Симиренко, який запропонував виділити немалі кошти (півтори тисячі рублів), аби об’їхати всю Наддніпрянську Україну і подивитися, чим саме займаються люди, які увійшли до списку. Після об’їзду цей перелік побільшав на 20 осіб, тобто не перевищував і сотні.
Чому забороняли українську книжку і українське слово? Тому що кожен з цих українців працював за сотню або й більше осіб. Це була сила, якої боявся царат.
— Працювали окрім іншого і на відродження українських традицій?
— Звісно. Відродження українських традицій активно почалося в Україні з 1905 року. Приміром, заходами Івана Стешенка відроджувався вертеп, перші вистави відбулися у січні 1907 року. Це був один із потужних кроків, який демонстрував силу українства.
Михайло Грушевський замовив одному із своїх учнів статтю, щоб пояснити українцям, що таке вертеп і звідки він походить. У родині Грушевського, приміром, була така традиція: коли сім’я приїжджала до Києва, неодмінно слухали у Міському театрі «Снігуроньку» або «Русалку».
Якось після цих вистав Михайлу Сергійовичу стало сумно і він забіг до газети «Рада». Це була на той час єдина щоденна українська газета, заради якої Євген Чикаленко, один із засновників, продавав шматочки своєї землі та вважав її закриття більшою поразкою, ніж поразка під Берестечком.
Зайшовши до редакції, Михайло Грушевський написав там нашвидкуруч статтю, яку назвав «Маленьке бажання». У ній ішлося про те, аби в Києві, у Міському театрі, прозвучала «Різдвяна ніч» М. Лисенка. На той час ця опера була заборонена, а Грушевський вважав, що це буде подарунком не лише Києву як столиці, але і всьому українству.
«Давно навчилися чути голос пам’яті цього дому»
— Музею виповнюється 10 років. Які проекти найбільше припали до душі киянам?
— Деякі проекти, які народилися ще 2015 року, матимуть продовження. Нашим гостям цікаво подивитися не тільки на те, як Михайло Грушевський зачитував на Софійській площі Універсали, як він проголошував українську незалежність, але й дізнатися, яким він був у повсякденному житті, як спілкувався з родиною, єдиною улюбленою донечкою, учнями, котрих усіляко підтримував. Тому проект, започаткований торік, ми назвали «Кавові історії з Грушевським».
А під час новорічно-різдвяних свят трошечки розширили ці імпрези й дали їм назву «Кавові історії під ялинкою». У січні вони відбуваються по п’ятницях. Улітку і ранньої осені теж по п’ятницях проводимо їх на терасі. У зимовий час — у вітальні Грушевських.
А другий проект називається «Торт у Грушевських». У щоденниках Михайла Сергійовича зафіксовано, що всі іменини в сім’ї обов’язково святкували з тортом. Ми вирішили зробити інтелектуальне свято для маленьких киян. Тому запрошуємо до нашого музею всіх Катрусь і не тільки, поки що віком до 12 років, відсвяткувати свій день народження з друзями і рідними
. Зазвичай наші «дорослі» імпрези закінчуються о 22:00, але ніхто не хоче розходитися, адже атмосфера цього дому особлива. Ми давно навчилися чути голос його пам’яті. І вчимо прислухатися до нього наших гостей.
— Чому називаєте ці зустрічі імпрезами?
— Це невеличкі вистави, на які ми не запрошуємо акторів, а виконуємо їх самі. Дійство відбувається в камерній обстановці — у нас лише 12 місць. У мене були гості, які відвідували «Кавові історії» двічі-тричі. Вони зауважували, що минулого разу я розповідала інакше.
Звісно, адже мені самій цікаво відкривати нові сюжети. Ці історії — не розповідь про те, які сорти кави пив Михайло Грушевський, а про те, як він володів мистецтвом спілкування. Є «Кавова історія з Іваном Франком» — мій улюблений сюжет, є «Кавові історії з тістечками» — це спілкування з донькою.
Є також історія спілкування Михайла Грушевського з редакторами «Літературно-Наукового Вісника», яке тривало у грузинському винному льоху Бабунідзе й Долаберідзе на Хрещатику в колишньому будинку №40, на місці якого нині розміщується мерія.
Історії закінчуються мандрами музеєм, ми оглядаємо раритети нашої експозиції. Чай і каву п’ють і в інших музеях під час заходів, але наш єдиний у Києві, який влаштовує такі заходи.
Під час імпрез часто бачу сльози на очах у наших гостей… Своїм колегам повторюю: «Михайло Грушевський поставив нам дуже високу планку. Ми маємо право її збивати, але не маємо права її опускати». Колись я лише собі мріяла, що наш музей буде Центром грушевськознавства. Але розуміла, що до певної міри це трішечки нахабно, адже є Академія наук, при якій, як нині модно, мав би бути створений Інститут Грушевського.
На жаль, до цього поки справа не дійшла. Тому навколо нас об’єдналися всі науковці, які вивчають життя і творчу спадщину видатного вченого.
«Родинне тепло бабусиної ікони хотіла б передати дочці та своїм внучкам»
— У музеї зберігається чимало раритетних речей родини Грушевських. А яка річ вашої родини є для вас найдорожчою?
— Це ікона моєї бабусі, яка завжди перед очима у моєму домашньому кабінеті. Бабуся мала десятеро дітей. Чотирьох втратила під час голоду і Другої світової війни, а шестеро виросли.
Працюючи в архівах, я намагалася віднайти правду про свого дідуся, бо бабуся отримала повідомлення, що він пропав безвісти. Кілька років тому вдалося в Інтернеті знайти інформацію про те, що дідусь мій потрапив у полон і його вивезли до Німеччини, де він працював на мотоциклетному заводі й там же помер.
Бабуся сама підіймала шістьох дітей, всі вони отримали вищу освіту. Я досі пам’ятаю запах її хатини і смак її борщу, смачніше якого ніколи більше в житті не їла. Це був для мене якийсь особливий світ. Коли бабусі не стало, її іконка перейшла до мами, а потім до мене. Хотіла б передати дочці та своїм внучкам родинне тепло, яке уособлює ця ікона.
— Пані Світлано, «Вечірньому Києву» виповнилося 110 років. Що побажаєте нашій газеті?
— Хочу побажати, щоб київська улюблена газета могла собі дозволити бути не тільки передплатною, але щоб її безкоштовно роздавали на вулиці всім бажаючим так, як нині роздають інші газети.
Фото Григорія Кубланова
Марина МАРЧЕНКО