Штрихи до портрета актора театру й кіно Сергія Бойка: "Афганець" і трудоголік

Заслужений артист України, актор театру й кіно Сергій Бойко у житті бачив не лише театральну сцену, але й війну. Він був одним із тих, кому довелося ходити обпаленими афганськими стежками й дорогами у 1979 році.
Щороку, в лютому, Бойко надіває бойові нагороди, купує червоні гвоздики і йде до пам’ятника воїнам-інтернаціоналістам… А потім знову повертається до театру, де так тонко відчуває біль і радість своїх героїв.
В театрі у Сергія – кілька десятків знакових ролей (наприклад, Астров із «Дяді Вані» приніс актору «Київську пектораль» за кращу чоловічу роль). А от кіно його не дуже балує: «Грати абищо в серіалах – не хочеться, а цікавих ролей у фільмах не пропонують. Можливо, ще й через те, що я практично увесь час перебуваю на сцені».
Актор розповідає, що любов до театру виникла у нього ще у дитинстві.
– Спочатку мене примушували грати на акордеоні. У 4-му класі моє терпіння лопнуло! Я покинув ненависну музику й пішов на бокс, а мама умовила піти ще й на танці. Згодом через травму спорт довелося покинути. У класі був душею компанії: постійно влаштовував усілякі сценки, вигадував різні історії, фільми (яких не існувало в природі). А у 8-му класі мені пощастило потрапити до театральної студії, якою керував Віктор Шулаков (згодом він став художнім керівником новоствореного столичного Молодіжного театру й Київського театру оперети). Це був вибух! Я зрозумів: це – моє!
Минуть роки, і випускник театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого отримає розподіл до омріяного львівського театру ім. М. Заньковецької. Але тут – армія, Афганістан… Бої в далекій гірській країні залишили важкі рани не лише в душі – молодого солдата зачепив осколок гранати.
– Нещодавно я передивлявся афганську кінохроніку й зрозумів, що, напевне, у мене є ангел-охоронець, який допоміг мені вижити, – згадує Бойко. – На війні доводилося ставати жорстоким. Це захисна реакція. Інакше загинеш... А що вже казати про афганців? Тоді у них була лише стрілецька зброя. А радянські полки мали «гради», від яких гинули сотні людей.
Повернувшись додому з афганського пекла, львів’янин Бойко приїхав до Києва шукати долі, слави й визнання. Насамперед заглянув до Молодіжного (нині – Молодого) театру, а там – усі свої: друзі, однокурсники, Віктор Шулаков... Там і залишився.
Свою першу виставу за повістю Бикова «Піти й не повернутися» Сергій пам’ятає дуже чітко. Він там грав партизана.
– Але сталося так, що в армії, на війні, я не просто почав відвикати від сцени, а ще й її боятися. Повертався до мирного життя дуже важко. До того ж у театрі, створеному за вказівкою ЦК Комсомолу України, було зібрано кращих акторів з усіх обласних театрів. Там точилася постійна боротьба за ролі, жорстка конкуренція. А оскільки мене обрали головою профкому театру, то мені доводилося увесь час розбирати якісь скандали. Мене все це дістало! 1987 року я пішов із Молодіжного театру в нікуди. Якийсь час попрацював у першому комерційному театрі «Валентина», створеному народною артисткою СРСР Валентиною Булатовою. А з 1989-го – у Малахова, в Київському академічному драмтеатрі на Подолі. Це був перший київський театр, який поїхав на гастролі за кордон – і відразу до США, потім – до Польщі, Фінляндії, Греції. З виставою «Але я прийду по ваші душі» за Висоцьким.
– Художній керівник театру на Подолі Віталій Малахов каже, що ви – трудоголік. А як же богемний спосіб життя?
– А я ніколи й не жив богемним життям: у мене на це не було часу. Та й у театрі з цим складно: адже тут постійно одне і те ж коло людей. Тут одружуються, закохуються, розлучаються… Мій власний досвід показує, що театр вимагає жорсткої дисципліни. До того ж, на жаль, театр не прогодує актора: тож усі бігають, десь щось заробляють….
– Сучасний глядач іде до театру за розвагами чи за думками?
– Я думаю, що більшість – за розвагами. Дуже мало людей, котрі справді хочуть щось дізнатися, про щось замислитися. Ось вистави «Дядя Ваня» чи «Лист Богові» – я їх дуже люблю саме за те, що багато глядачів плачуть. Їх зачіпає до глибини душі, вони щось передивляються у своєму житті. А ще я обожнюю гумор. Ідеал для мене – Ільф і Петров. Раптом, у якийсь момент, я зрозумів, що вони багато чого брали у Чехова: парадоксальність, неочікувані фрази. Хотілося б зіграти роль Чебутикіна у «Трьох сестрах» Чехова. А ще повернутися до дитячої казки в передачі «На добраніч, діти!».
Коли почалася війна на сході країни, Сергій Бойко хотів піти захищати нашу незалежність, свою родину. Але стан здоров’я виявився… не бойовим. І він вирішив, що на сцені зможе зробити значно більше для громадянського й патріотичного виховання.