Доля дзвонаря з Михайлівського
«Вклоняюсь до храму святого Твого, і славлю Імення Твоє за Твоє милосердя…». Хочеться думати, що ці слова зі Святого Письма з душевним трепетом промовляє багато хто з майданівців, які приходять помолитися до Михайлівського Золотоверхого монастиря. У грудні 2013-го за стінами цієї обителі знайшли прихисток студенти з Майдану, які рятувалися від манкуртів у формі «Беркута». А в ніч з 10 на 11 грудня Михайлівський раптово вдарив на сполох. Його дзвони сповіщали киян про навалу – отії лиходійники від бандитського режиму пішли в атаку на майданівський табір. На дзвіниці невтомно калатав у всі дзвони диякон Іван Сидор – будив киян, кликав на підмогу… І люди почули його. «Вечірка» вирішила зустрітися з Іваном Сидором, порозмовляти з ним про те, про се, зокрема і як змінилося його життя після Революції Гідності. Ми розшукали диякона Івана Сидора на території Михайлівського Золотоверхого, де розміщується Київська православна богословська академія. Він працює тут викладачем, інспектором. А ще – секретарем-референтом Переяслав-Хмельницької єпархії. Його «офіс» вельми скромний, можливо, трішки нагадує приймальню в якійсь установі (комп’ютер, телефон). Розмова швидко зав’язується, бо – приязний співбесідник і непідробна щирість аж ніби світиться в його очах. І невдовзі дізнаємося, що Іван Сидор захистив тут, в академії, дисертацію, став кандидатом церковно-історичних наук. Ще під час навчання в академії паралельно заочно навчався на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, одержав диплом спеціаліста.
– …А тема дисертації?
– «Причини та витоки постання Московського патріархату 1589 року. Спроба історико-богословського аналізу», – задовольняє нашу цікавість Іван Сидор. – Написав роботу з української точки зору. Тому що зазвичай про такі події пише Росія, прикрашаючи те чи інше власними гіперболами, я ж користувався фактами.
– Які дисципліни читаєте в академії?
– Історія церковної архітектури, історія орієнтальних церков, актуальні питання сучасної релігійної етики і правові та економічні основи діяльності парафій.
– Дозвольте тепер трішки заглибитися у той час, коли ви вночі били у дзвони. Відкриємо тую сторінку…
– Та ніч 11 лютого була надзвичайною, починаючи з того, що телефонували люди з усіх куточків світу, із США, наприклад, з української діаспори. Мабуть, дивилися прямі телетрансляції. Мовляв, що там у вас, у Києві? Треба, мовляв, бити у дзвони, скликати людей, бо Майдан заблокували з усіх сторін. Я знав чітко, що треба робити: подзвонив до владики, намісника Монастиря ігумена Агапіта, одержав його благословення. Відчинили дзвіницю і почали дзвонити. Тоді було дуже холодно, людей на Майдані було дуже мало. Але таксисти почали працювати безкоштовно, і на ранок майданівців значно побільшало.
Я, коли дзвонив, написав смс своїй дружині: «Ми б’ємо у дзвони!». Було якось так щемко на душі. Серед зими, серед ночі ми б’ємо у дзвони. Це добре, бо Майдан переміг і в кінцевому підсумку ми домоглися того, чого хотіли. Але залишилися питання, які вимагають часу для вирішення: реформи, на жаль, затягуються.
– Ви, звісно, не вперше були на дзвіниці?
– Я був дзвонарем Михайлівського монастиря впродовж шести років, тому вмію робити цю справу. Ще так пощастило, що я був у той момент адміністратором сайту монастиря, і на веб-сторінці був номер мого мобільного. Телефонуючи в монастир, люди не знали, до кого вони звертаються, вони просто просили бити у дзвони. Оскільки я тоді був дзвонарем, то дуже швидко це все й відбулося. За історичними свідченнями, останній раз дзвони монастиря били набат 1240 року, під час навали монголо-татар.
– Тієї ночі ви калатали у дзвони якось по-особливому?
– Особливість була у тому, що дзвонили дуже довго. Перед богослужінням дзвонять 10–15 хвилин, якщо велике свято – максимум півгодини. А в ту ніч дзвони били з першої ночі до пів на п’яту ранку. Ми тоді побігли на дзвіницю з моїм однокурсником священиком Андрієм Григорашем, і він почав мені допомагати. Андрій не вмів бити у дзвони, я просто попросив його, щоб обрати якийсь ритм. Він добре грає на гітарі, тож йому було нескладно підібрати ритм, і ми так дзвонили обоє. Оскільки на території – студентський гуртожиток нашої академії, то студенти прокинулися від гулу і піднялися на дзвіницю, почали нас підміняти. Бити у дзвони безперервно насправді дуже важко, найдовше можна дзвонити півгодини, бо дуже починають боліти руки.
Під ранок наш священик пішов у центр міста і зателефонував, що небезпека минула, Майдан стоїть. Особливість тих дзвонів була в тому, що ми намагалися бити сильніше, гучніше, хотілося, щоб наш дзвін долинув до Майдану, щоб його почули всі, щоб люди, які були на Майдані, знали: вони не самі. Щоб дзвін збив з пантелику лиходіїв. Дзвони мають здатність проганяти злі думки. Чуєш дзвін – і якась така радість виникає. Це як щось освячене згори і, в певному сенсі, таке, що являє присутність цієї сили, дзвін — голос Божий.
– Розкажіть, будь ласка, ще про дзвони на дзвіниці монастиря.
– Тут 51 дзвін. Найбільший важить 8 тонн, імен дзвони не мають, всі вони – ровесники незалежної України, бо ті, що були колись, до зруйнування Михайлівського собору, давно знищені чи переплавлені. Коли відбудовували монастир, дзвони відлили на волинському заводі. Карильйон – інструмент, за допомогою якого дзвонять дзвони. Кожен дзвін має свою ноту, тобто це як фортепіано, є нотний стан. На дзвонах можна зіграти будь-яку мелодію. І цей карильйон, коли його встановили на новозведеному монастирі, був першим таким інструментом на теренах Східної Європи. Потім він з’явився у Софії Київській, інших храмах. Дзвони мають велику силу, зокрема й лікувальну. Я часто хворів, коли ще навчався у школі, й відчував якусь незвичну силу дзвонів нашої церкви, просився подзвонити у дзвони (у нашій в церкві лише чотири дзвони). Коли вступив до академії, з’явилося бажання бути дзвонарем. І відколи став ним, перестав взагалі хворіти. А ще кожен день співав у хорі Михайлівського монастиря, а місце тут – благодатне, намолене…
– А в ту ніч дзвони було чути далеко?
– Люди писали, що було чути на інший берег. Дзвіниця стоїть на горі, тієї ночі, мені здалося, усе по-особливому принишкло, навіть повітря було розрідженим. І тому дзвін розлився далі, ніж зазвичай. Нам головне було, щоб люди на Майдані його почули, аби у них вселилася надія, що ми про них не забули.
– Що вразило, коли монастир дав прихисток майданівцям?
– Саме тоді, у грудні 2013-го, монастир увійшов у Революцію Гідності. До того він просто жив собі своїм життям. А вже з 30 листопада на 1 грудня, коли відчинили браму, життя монастиря змінилося. Пам’ятаю, як ми робили чай студентам, що прибігли з Майдану, і співачку Руслану, яка побігла в гуртожиток академії і вигукувала, що потрібна допомога. Люди тут справді відчували такий форпост. І Патріарх Філарет благословив намісника монастиря: якщо буде потреба – відчиняти браму монастиря завжди. Бо церква покликана допомагати людям. Особливо, коли їм загрожує смертельна небезпека. Навіть тоді не хотілося вірити, що будуть штурмувати. Це було б просто дикунством.
– Михайлівський перетворився на польовий шпиталь…
– У храмі влаштували операційну, привезли операційні столи, прямо під іконами проводили операції. Це було дуже зворушливо. Важко було, коли заносили у храм пораненого ще живого, але врятувати його не вдавалося. Мабуть, той факт, що усі були у стані особливого шоку, сприяв тому, що не було паніки.
У мене першим шоком був випадок, коли серед загиблих побачив дуже молодого, світлого хлопця. Ми тоді по-справжньому зрозуміли все жахіття того, що відбувається. І був якийсь дивний стан, хоч страшно не було. Мабуть, на страх не було часу, бо повсякчас підносили нових поранених, потрібно було діяти. У кого із загиблих були документи, ми зі студентами на клаптиках тканини писали маркером прізвища, ім’я та по батькові. Усе ще було забарикадовано, «швидкі» ще не могли під’їхати, і ми це робили самі, здебільшого студенти академії. І це дуже вплинуло на них. Це ж майбутні священнослужителі. Тут були всі – і першокурсники, і випускники, і аспіранти. Думаю, що ці студенти – саме те нове покоління, яке служить оновленій Україні.
– Після тієї нічної події ви ще піднімалися на дзвіницю?
– Так, досить часто. А припинив це робити після того, коли мене висвятили в дияконський сан, перевели у штат Михайлівського…
– Свого часу вирішили посвятити себе церкві, тому що ваш батько – священик?
– Ще з дитячих років батько мене завжди брав до церкви, давав мені свічку, я прислуговував (він каже, що це було з трирічного віку)… Усе своє свідоме життя я щонеділі, кожного свята – до храму, а з часом це переросло у щось більше. Батько казав, що колись я дякуватиму йому за таку науку. Коли студенти, учні святкували чийсь день народження, а часто це було в неділю, то я мав іти до храму. Коли ж довелося обирати виш, переді мною навіть не стояло питання, ким я хочу стати.
– Які думки зринають нині, у річницю Майдану?
– Найперше, хотілось би бачити іншу ситуацію в Україні, бо всі очікували, що Революція Гідності, яка закінчилася так трагічно, спричинить потужний поштовх до кращого життя. Звісно, чекали, що настане прорив у всьому… Українізація, єдина Українська церква. Сподівалися, що мрії більшості українців справдяться. Але до нашого спільного дому вдерлася війна… Страшно, якщо ці смерті – Небесної Сотні, українських воїнів – будуть даремними. Я, як людина церковна, не маю права втручатися в політику, засуджувати політиків, але вважаю, що дуже велика відповідальність лежить на керманичах держави. Завжди казав, що вони тримають у руках стерно великого корабля, який має назву «Україна», і куди повернуть, туди він і попливе. Очевидно, що в керманичів або немає мапи, куди плисти, або не бажають скеровувати судно в той бік, де було б краще для народу. І церква, і Патріарх Філарет неодноразово зазначали, що найбільшим ворогом нашої держави є не Росія, а корупція. Це як пухлина, яка роз’їдає нас ізсередини. І в подоланні корупції мають бути задіяні не тільки депутати, а й звичайні люди. Думав, що війна сколихне нас усіх і ми схаменемося. Навіть те ж питання об’єднання церков навколо ідеї незалежної України (у розділенні – слабкість, у єдності – сила). На жаль, не змогли об’єднатися…
– Священики з монастиря їздять на фронт?
– Так. Їдуть туди, де солдатам найтяжче психологічно. Були поодинокі випадки, коли навіть священики не могли це витримати. А буває, що священик, щойно повернувшись із фронту, знову проситься на передову. Вони відчувають, що там залишилися побратими.
– Розкажіть, будь ласка, про свої вподобання у світському житті.
– Дуже полюбляю фотографування. Це, мабуть, від батька передалося. Мені це захоплення вельми допомагає в роботі, тому що веду сайт монастиря, а без світлин не обійтися.
– Які ваші улюблені місця в Києві?
– Далеко не потрібно йти, це Володимирська гірка, де ввечері надзвичайно красиво.
– Цікавитесь культурним життям, що нового в театрі, літературі?
– Якщо є можливість, відвідуємо з дружиною оперний, театр Франка. На кінотеатри часу бракує, хоча намагаюся всі новинки одразу переглянути в Інтернеті, як от «Поводир», «Зима у вогні»… Коли в Америці почали показувати «Зиму…» (а я брав участь у зйомках стрічки), мене духівництво Української православної церкви в США запросило до Штатів. Ми їздили туди з дружиною, вона була за перекладача.
– Яка сьогодні найважливіша заповідь має бути для України?
– Любити Бога й любити ближнього. Ці слова актуальні в усі часи, і в наш особливо. Ми нарешті починаємо цінувати свою Незалежність. Я впевнений, що ми цю незалежність утримаємо, бо українці платять за неї дуже високу ціну. Якщо з нами правда, то з нами Бог. Адже Бог може бути тільки на боці правди. А там, де Бог, там завжди перемога. Ці слова Патріарха Філарета завжди вселяють надію. Має статися так, що ця війна закінчиться.
Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА, Григорій КУБЛАНОВ (фото)