Анатолій Мокренко об’їздив усі гори і тундри

З вокзалу – до оперного театру 
– В народі кажуть, що таланти народжуються у любові. Анатолію Юрійовичу, хто були ваші батьки? 
– Так, я народився у любові в селі Терни на Сумщині. Мої батьки замолоду працювали на цукровому заводі. Я знаю, що у них була справжня любов. Сім’я у нас була багатодітна – п’ятеро душ. Батько пішов добровольцем на фронт, а ми залишилися з матір’ю і пережили дуже тяжкі часи. Відтоді мати для мене стала святою людиною. Після війни, закінчивши восьмий клас, пішов до Харківського льотного училища. Ми поїхали вступати разом із моїм дружком, але мене прийняли, а його – ні. У нас була така міцна дружба, що я, провчившись кілька місяців, із солідарності з ним теж покинув училище. Після закінчення школи я приїхав до Києва вступати із золотою медаллю до Політехнічного інституту на геологічний факультет. 

– А як же музика, як пісня? 
– Я просто співав для себе, для душі. Тоді у селі співали всі. Нині згадую, як казку, коли люди у повоєнні роки збиралися вечорами і співали. У ті часи було створено спеціальні комісії, які їздили населеними пунктами і шукали таланти. Мене теж помітили на одній із олімпіад, яких багато тоді проводилося, і запропонували поїхати до Харківської консерваторії. Я ще навчався у десятому класі, а в мене був уже документ, що я студент консерваторії. 

– І батьки, мабуть, не радили обирати кар’єру співака? 
– Ви знаєте, батьки ніколи на мене не тиснули. Бо в житті у мене був не один вибір: то військове училище, то геологія, потім консерваторія… Але вони ніколи мене за це не сварили. Мої батьки співали дуже добре – разом ходили до заводського хору. І сестра, і молодші брати мої співали, одним словом, співала вся сім’я. Коли приїхав до Києва, знаєте, що перше зробив? 

– Пішли до ЦУМу купувати нові черевики? 
– Пішов до оперного театру! Оперу я любив, знав цю музику, але слухав тільки по радіо. Для сільського хлопця подивитися «Кармен» у театрі – це була дивина. Цікаво, що коли ми побралися з моєю дружиною Марією, яка приїхала з села на Кіровоградщині й теж навчалася у Політехнічному інституті, то з’ясували, що вона також першим ділом пішла до оперного театру – на виставу «Демон». Любов до опери зріла у моєму серці, і я, закінчивши Політехнічний з червоним дипломом і маючи гарні перспективи, відразу ж вступив... до консерваторії. Потім вісім років працював інженером-геологом, об’їздив усі гори і тундри. 

На гроші не орієнтуйтеся! 

– Тобто працювали і вчилися одночасно? 
– Так, я учився на вечірньому відділенні і працював. До речі, я зараз викладаю у класі, в якому колись навчався сам. Мені доводилося виїжджати на довгі розвідки, вимушений був пропускати заняття. Але консерваторію я все ж закінчив, маючи уже 30 років. Тож для мистецтва я втратив мінімум сім років. 

– Жалкуєте? 
– Ні. Бо я все компенсував. Колегам-геологам я без усякого жалю віддав недописану дисертацію і сказав: «Я пішов на оперну сцену». Свою книжку «Знайти себе» я написав не для того, щоб мене більше знали, а тому, що моє життя було дуже повчальне. Приміром, ще студентом я деякий час ночував на вокзалі, не маючи гуртожитку, і далі в житті мені багато чого довелося здолати й пережити. Зараз бачу, що молоді хлопці й дівчата ідуть кудись заради грошей. Але це не основне, на що потрібно орієнтуватися. Будучи інженером зі стажем, я після закінчення консерваторії прийшов до оперної студії з дуже маленькою зарплатою. 

– Як це сприйняла дружина? 
– Вона мені сказала: «Роби так, як ти хочеш!». Я їй був такий вдячний. І ми вже живемо разом 54 роки. Чотири роки я попрацював у студії, і мене запросили до Національної опери. Для мене це було великим щастям, що я потрапив до омріяного театру, на сцені якого потім співав 33 роки. Ще працюючи в театрі, мене запросили до консерваторії педагогом, в якій я і нині викладаю уже протягом 30 років. Дуже люблю цю роботу, цих хлопців – чистих, хороших. Це ж наша співоча еліта, а не шоу-бізнес, націлений на гроші й сумнівні розваги. 

– Ви працюєте з молодими, талановитими вокалістами. Чому ми їх не бачимо і не чуємо? 
– Не знаю. Можливо, часи змінилися. Я особисто вважаю, що зараз ми переживаємо не тільки економічну і політичну кризу, а й давно уже – культурну. Тепер ні телебаченню, ні радіо не цікаве виховання високого духу. А цікавий лише розважальний жанр. 

Дякував Богові, що не потрапив до парламенту 

– Вам довелося керувати колективом Національної опери під час кризи 90-х років, це було важко? 
– Я був першим генеральним директором Національного оперного театру в незалежній Україні і працював на цій посаді майже дев’ять років. За цей час тричі протягом півроку співробітникам театру не виплачували заробітну плату. Артисти балету непритомніли на сцені, це було дуже важко пережити. 
У нашій роботі як із фізичної, так і з психологічної точки зору головне – режим. Потрібно весь час бути у формі, як спортсмен. 

– Як ви підтримували і нині підтримуєте свою форму? 
– Коли навчався в інституті, плавав на рівні майстра спорту. Артист не може собі дозволити того, що дозволяють собі звичайні люди. Увесь час думаєш про те, що завтра співати. Якщо, приміром, випити чарку – виходиш зі строю. У нашому театральному середовищі, яке вважалося богемою, молоді, талановиті співаки йшли з життя з цієї причини. 

– Пане Анатолію, ви балотувалися у народні депутати. Не жалкуєте, що не потрапили в політику? 
– З одного боку, здавалося б, почуття неприємне – програти вибори, але я дякував Богові, що туди не потрапив. Бо артисту дуже важко переживати те, що нині у нас відбувається у Верховній Раді. 

– Ви часто їздите в рідне село, де започаткували конкурс хорових колективів. Він і нині відбувається? 
– Так, і цим пишаюся. Уже 13 років я влаштовую фестиваль хорових колективів сільських шкіл на Сумщині, у рідному селі. На фестиваль з’їжджаються до тисячі дітей. Коли мені пропонували перенести його до обласного центру, де буцімто легше організовувати такі заходи, я сказав «ні». Хочу довести, що можна робити хороші речі й у селі. Тим більше, що таланти народжуються на природі, а не там, де цивілізація. 
У селі Терни у мене немає ні хати, ні рідних, тільки могили моїх батьків, але мене тягне туди. Пам’ятаю, як на нараді у районі, коли ми обговорювали, як провести конкурс, підвівся незнайомий мені молодий чоловік і заявив: «Я буду спонсором». Як потім з’ясувалося, це афганець – Сергій Осиковий, який теж навчався в моїй школі, а після повернення з Афгану, став управляти бізнесом. Тоді я переконався, що і один у полі воїн. І що гарна ідея обов’язково знайде своїх прихильників. Коли звертався до міністра культури, щоб цю ініціативу поширити Україною, не отримав відповіді. Але у конкурсу нині знайшлися і послідовники – у Запоріжжі. Уже 4 роки в одному із запорізьких сіл триває дитячий конкурс хорових колективів. 

ПРЯМА МОВА 
– Я підрахував: працюючи у різних місцях, мій загальний трудовий стаж сягнув 90 років, – Анатолій Мокренко.