Колишній воїн-інтернаціоналіст – заслужений артист України
Всі герої Сергія Бойка справжні й кожен з них несе в собі свою правду й свою віру.
Актор театру й кіно Бергій Бойко в житті бачив не лише театральні підмостки, але й війну. Справжню. Він був одним із перших в Афганістані в 1979 році. Виконуючи присягу.
Варто побачити лише його капітана Побойню в «Листі до Бога» як у душі все перевертається, а душа рветься, сміється й плаче разом із понівеченою війною душею героя. А його очі не йдуть з пам’яті ні того дня, ні через тиждень...
Актор Театру на Подолі Сергій Бойко наділений таким неповторним шармом й природним енергетичним магнетизмом, що, побачивши його у будь-якій ролі, ви обов’язково знову повертатиметеся до Театру. Повірте, вас, як і мене, й багатьох моїх знайомих, вабитимуть ці очі, здатні за одну мить перетворитися з добрих, смішливих, співчуваючих на жорстокі, страждаючі або хитрі. Й навпаки.
Як і його герої – настільки різні, аж не віриться, що їх грає одна й та ж людина. Людина, яка в лютому місяці одягає на груди бойові нагороди і йде з парним числом червоних гвоздик до пам’ятника воїнам-інтернаціоналістам, піднімає гіркий третій тост за тих, хто не повернувся з війни. А потім знову повертається до театру. Можливо, ще й через те, що за плечима у нього – неоголошена війна, втрати бойових друзів, Сергій так тонко відчуває біль і радість своїх героїв. І грає на межі, на оголених нервах, на лезі бритви….
Як не дивно, всі герої Сергія Бойка, хоч і абсолютно різні, мають одну спільну рису: всі вони справжні, не вигадані й кожен з них несе в собі свою правду й свою віру. В театрі у Сергія – кілька десятків кращих ролей (Астров із «Дяді Вані» приніс актору «Київську пектораль» за «кращу чоловічу роль»). А от кіно, за словами Бойка, його не дуже балує: «Грати абищо і в серіалах – не хочеться, а цікавих ролей у фільмах не пропонують. Можливо, ще й через те, що я практично увесь час зайнятий на сцені».
Актор з чаруючим голосом розповідає, що любов до театру з’явилась у нього з самого дитинства.
– Спочатку мене примусили займатися грою на акордеоні. Я люто ненавидів цю «машинерію» й виношував плани його знищення. Мій рідний Львів був у часи мого дитинства досить бандитським містом. І мені, хворобливому, сопливому, з постійно хворим горлом «музиці» часто діставалося на горіхи, наді мною знущалися старші й сильніші. В 4-му класі моє терпіння лопнуло! Я покинув ненависну музику й пішов на бокс, а мама умовила піти ще й на танці. Згодом через травму спорт довелося покинути. Але я вже себе нікому не дозволяв ображати. До того ж в класі я був душею компанії: постійно влаштовував усілякі сценки, вигадував різні історії, фільми (яких не існувало в природі)… А у 8-му класі мені пощастило потрапити до театральної студії, якою керував Віктор Шулаков (згодом він став художнім керівником новоствореного столичного Молодіжного театру й Київського театру оперети). Це був вибух! Я зрозумів: це – моє! І на все життя!
Батько Сергія, який у 16-річним юнаком був вивезений на примусові роботи до фашистської Німеччини, втік звідти, потрапив на фронт, пройшов дисбат, двічі був поранений, нагороджений двома медалями «За відвагу», був категорично проти захоплення сина театром. Ніхто не вірив, що Сергій вступить до Київського театрального інституту. А він не просто вступив, а став відомим актором.
Сергій і зараз не може без сліз у голосі згадувати як він, першокурсник, віз додому труну, з тілом батька, який помер від раку в столичній клініці. Здавалося, життя закінчилося. Підтримали друзі й педагоги.
Випускник інституту ім. Карпенка-Карого отримав розподіл в омріяний львівський театр ім. Заньковецької. Але тут – армія, Афганістан, селище Самархель поблизу Джелалабаду, окрема рота зв’язку... Через місяць після їхнього прибуття в ДРА там стався військовий переворот, штурм палацу Аміна, й понеслось… Бої в далекій гірській країні залишили важкі рани не лише в душі. Осколок гранати з «духівського» гранатомету став усвідомленням того того, що таке життя й що таке смерть.
– Я потрапив до Афганістану трохи раніше від основних сил, – розповідає актор, – Наша частина пересікла кордон десь за місяць до перевороту. Це був літній спецнабор, який вибивався з усіх звичних норм і правил. Три місяці прискореного навчання в сумновідомому навчальному центрі Десна, потім – розподіл у Білоцерківський кадрований полк, до складу якого входили лише офіцери. А звідти – в Афганістан: знову ж таки, лише сержанти й офіцери. Трохи згодом туди стали прибувати солдати з усього Радянського Союзу. Ми охороняли вузол зв’язку.
У Білій Церкві ми зрозуміли, що нас готують до чогось важливого або страшного. Якось нас , одягнених у білу сорочку з галстуком і військовий кітель зі зрізаними ґудзиками фотографували в якомусь підвалі. Як потім вияснилося, для закордонпаспорту. Але добитися якоїсь інформації що? для чого? й куди? нікому не вдалося. Я був найстаршим у групі, мені виповнився 21 рік, а всім іншим пацанам було по 18. Вони не були готовими стріляти в людину – тому, що це, виявляється, найстрашніше. Вони, так як і я, не були готовими до цієї війни психологічно.
– Як ви вважаєте: те,що ви повернулися звідти живим, це везіння чи Божа воля?
– Знаєте, нещодавно я передивлявся афганську хроніку й зрозумів, що, напевне, у мене є Ангел-охоронець, який допоміг мені вижити. На війні доводилося ставати жорстоким. Це захисна реакція. Інакше не вижити... А що вже казати про афганців? На той період, у них була лише стрілецька зброя. А у нас – ВМ-23 – ГРАДи, від яких гинули сотні людей.
Повернувшись додому з афганського пекла, Сергій хотів лише одного: спокою, бути вдома, біля мами. Та молодість лікує сама себе. До того ж у Києві відкрилося відразу кілька театрів. І Сергій поїхав шукати долі, слави й визнання. Насамперед заглянув до Молодіжного (тепер – Молодий театр), а там – усі свої: друзі, однокурсники й Віктор Шулаков, який ставив одночасно кілька вистав... Там і залишився.
Свою першу виставу за повістю Бикова «Піти й не повернутися» Сергій пам’ятає дуже яскраво. Він там грав партизана.
– Але сталося так, що в армії, на війні, я не просто відвик від сцени, а став її боятися. Повертався до мирного життя я дуже важко. До того ж, у театрі, створеному за вказівкою ЦК комсомолу України, були зібрані кращі актори з усіх обласних театрів. Там точилася постійна боротьба за ролі, жорстка конкуренція. А оскільки мене обрали головою профкому театру, мені доводилося весь час розбирати якісь скандали. Мене це все дістало! 1987 року я пішов з Молодіжного театру в нікуди. Який час попрацював у першому комерційному театрі «Валентина», який створила народна артистка СРСР Валентина Булатова. А з 1989 – у Малахова, в Театрі на Подолі. Це був перший київський театр, який поїхав на гастролі за кордон – і відразу в США, потім – у Польщу, Фінляндію, Грецію. З виставою «Але я прийду по ваші душі» по Висоцькому. Найнезвичнішою й найепатажнішою виставою, на мою думку, була вистава «Яго», яку ми грали в Еденбурзі в басейні.
– Сергію, а не образливо, що за спиною півстоліття, а ні звань, ні регалій, вірніше, звання заслуженого артиста ти отримав лише нещодавно?
– Абсолютно. Якби я хотів будувати кар’єру, то вже б давно мав повний іконостас усіляких відзнак, і народного, і всякого…. . Хоча, якщо чесно, іноді давить образа. Особливо це відчутно з віком. Уже прийшов час збирати каміння. І хочеться їх збирати. Ви знаєте, на Заході актори заробляють дуже добре й там не потрібно ніяких спеціальних державних знань. А у нас це – надбавка до зарплати. Якби наші чиновники ходили до театру й були людьми культурними, а не навколо культурними, - таких питань не виникало б.
– Художній керівник Театру на Подолі Віталій Малахов каже, що ви – трудоголік. А як же богемний спосіб життя?
– Знаєте, я його ніколи не вів: у мене на це не було часу. Та й у театрі складно вести такий спосіб життя: адже тут постійно один і той же круг людей. Тут одружуються, закохуються, розлучаються…. Мій власний досвід показує, що театр вимагає жорсткої дисципліни. Та на жаль, театр не прогодує актора: всі бігають, десь щось заробляють…
– Для чого, на вашу думку, сучасний глядач іде до театру: за розвагами чи за думками?
– Я думаю, більшість – за розвагами. Дуже мало людей, котрі справді хочуть щось дізнатися, про щось замислитися. Ось вистави «Дядя Ваня» чи «Лист Богові»: я їх дуже люблю саме за те, що багато глядачів плачуть. Їх зачіпає до глибини душі, вони щось передивляються в своєму житті... А ще я обожнюю гумор. Ідеал для мене – Ільф і Петров. Раптом, у якийсь момент я зрозумів, що вони багато що брали у Чехова: парадоксальність, неочікувані фрази. Хотілося б зіграти роль Чебутикіна в чеховських «Трьох сестрах». А ще вернувся б до дитячої казки в «Надобраніч, діти!».
– Вам, з Вашим досвідом, не хотілося б зайнятися режисурою, як ваші друзі-колеги?
– Малахов намагається мене підштовхнути на цю стежку. Але режисура – це зовсім інша професія: тут потрібно вміти бачити збоку або згори. Мені здається, що режисер повинен володіти математичними здібностями, аналітичним мисленням…
Сергій Бойко признався, що серед його улюблених героїв і вистав Астров із «Дяді Вані», «Журден» і капітан Побойня. А ще він обожнює кокетувати, жартувати з залом.
Коли почалася війна на сході країни, Сергій Бойко хотів піти захищати нашу незалежність, свою родину. Але стан здоров’я виявився не бойовим І він вирішив, що тут, на сцені зможе зробити значно більше для громадянського й патріотичного виховання.