Що думає солдат після повернення з фронту

«Ми – ефективні бійці, а не бідні воїни». Під таким заголовком 4 лютого «Вечірка» опублікувала лист із фронту. Його написав киянин Максим Петренко, старший солдат Національної гвардії України. Після того, як газета побачила світ, нам зателефонував автор солдатського листа і повідомив: нині він – у Києві. Максим був на фронті майже два роки. Ми запросили воїна до редакції… – За фахом я – програміст, працюю в Університеті «Україна» старшим викладачем, мій предмет – основи автоматизації, робототехніка. Але на два роки довелося відкласти цю справу. Війна. Але щоразу, як тільки приїздив на ротацію, обов’язково приходив до своїх, до вузу. Часто навіть викладав студентам у перервах між війною, – розповідає Максим Петренко.
– Не зачіпає вас те, що в Києві – зовсім не воєнне життя, багато веселощів?
– Часом, наприклад, салюти мене зачіпають. Це – вияв зневаги. А щодо столичного життя… Після звільнення Слов’янська щоразу, коли я йшов Києвом у військовій формі, до мене завжди підходили люди, дякували. Кияни тоді були дуже піднесені, відчували, що скоро все має закінчитися. Багато хто підходив до мене, обіймав, розпитував. А коли повернувся до Києва після Іловайська, то побачив зовсім інших людей.
– А що саме вразило?
– Мені здавалося, що я, як солдат, трохи муляю киянам очі. Їм хотілося забути про війну, а я, мабуть, їм нагадував, що війна триває, що кожного вона може зачепити, кожен може постраждати. Не було проявів радості. І не хотілося їм нічого чути і знати. Усе це бачу і сьогодні. Мабуть, люди втомилися, бо не знають, коли все це закінчиться.
– Вуглегірськ, Слов’янськ… Що найбільше врізалося в пам’ять?
– Одного разу до нас приїхав волонтер, відомий автогонщик Олексій Мочанов. У нас уже стало прикметою: якщо до нас відшукав дорогу Мочанов, отже, ми перебуваємо у потрібному місці. Олексій упізнав мене у Вуглегірську, і навіть одного разу вночі стояв зі мною на посту.
– Багато хто каже, що у хвилини найбільшої небезпеки солдати згадують маму.
– Так. Іноді я думав, що навряд чи звідтіля повернуся. Іноді не вірилося, що це зі мною відбувається. Потім спадало на думку, що я десь дуже далеко від людей, усього живого і ніби заблукав у пеклі. У хвилини запеклих боїв перед очима проходить ціле життя. Мене ще підтримувала у важкі моменти думка: якщо я виживу, то буде про що розповісти. Ось, власне, через вашу газету це і роблю.
– А мажори, діти депутатів служили з вами?
– У моєму батальйоні таких не було, а от у сусідньому служив син народного депутата.
– Ви пишете, що іноді окремі офіцери тікали з поля бою, кидали бійців, зброю, і на це було сумно дивитися. Це було дуже рідко?
– Так, дуже рідко, під час перших боїв, коли ставало зрозуміло, хто є хто. У нас так склалися обставини, що лише авторитет має значення. Мені, солдатові, одного разу довелося «відчитати» офіцера. І лише тому, що я користувався довірою і повагою у товаришів. А ще мені пощастило зустріти на війні ідеального командира. Його накази справді хотілося виконувати. Ми лише приїхали на блокпост, як почався бій. Цей командир дуже ефективно керував усіма. А на позиціях було кілька батальйонів… І солдати були спокійні, бо вони знали, що їм робити. Про таких командирів можна вірші писати.
– Наша редакція газети направляє свіжі примірники газети на фронт, також ми започаткували акцію «Бібліотечка для воїна». А що читають хлопці на фронті?
– Є такий термін, як бойовий стрес, коли людина не може сконцентруватися. Водночас прочитати невеликий текст іноді корисно. Але здебільшого увага прикута до довкілля, ти вже автоматично контролюєш усі шуми, концентруєш увагу на тому, щоб, не дай Бог, не пропустити якісь шуми, тому великі тексти – недоречні. Я, наприклад, читаю вірші. Але не всім вони подобаються. А ще є універсальні речі –журнали з картинками, де тексту небагато. Особливо видання, які спонукають думати про гарне майбутнє. Якось після бою до мене потрапили глянцеві журнали про будівництво. Там були цікаві ідеї щодо ремонту, дизайну. Я раптом почав мріяти, планувати, як житиму далі. На фронті, там де немає нічого – світла, комп’ютера, книжка має неабияке значення, вона здатна підняти бойовий дух. Вона у важкі хвилини стає своєрідним вікном в інший світ, змінює настрій.
– Чим захоплюєтеся у цивільному житті, крім програмування?
– Люблю експериментувати. Своїми руками збудував власний будинок. Він – у лісі, мені там дуже подобається. Хоч і далеченько від Києва.
– Оскільки ваше хобі – робототехніка, то чи не плануєте створити щось для зони АТО?
– На фронті багато над цим думав. На фронті можна використовувати маленьких роботів, щоб вони щось підслухали біля ворожих блок-постів, записали інформацію… Машинки-роботи можуть знищувати велику дорогу техніку.
– Чи реально зробити такого робота?
– Звичайно, у мене є всі розрахунки. Але одному складно. Я маю певний досвід щодо наземних роботів, звісно, мені потрібні допомога, поради фахівців.
– У вас були обереги, які захищали на фронті?
– Я мав при собі книжку поетеси, ще маловідомої широкому загалу, яка пише під псевдонімом Саша Кладбище. В неї такий дивний псевдонім, хоча сама вона – позитивна людина. Саша допомагає нашим хлопцям: зібрані на концертах гроші неодноразово відправляла на фронт. Я знімався у кліпі на пісню Саші, це пісня війни, без особливого пафосу. А ще зробив власний кліп на її вірші, які мені найбільше сподобалися. Саша на моє прохання видала свої поезії у кишеньковому форматі. Ми дуже були вдячні їй за цю збірку, саме такі книжки ідеальні для фронту. Ми їх так і назвали: тактичні книжки, які завжди можуть бути з тобою.
– А що ще може бути тактичним?
– Я недавно зробив… тактичні цукерки – цукати з імбиру. Їх легко виготовити, однак багато не з’їси, бо вони пекучі, але лікують горло. До того ж економні й компактні, бо невеликого пакетика вистачить на місяць. Тому я їх назвав тактичними.
– Що ви з фронту привезли?
– Я привіз багато осколків, здебільшого мінних. Коли не було обстрілів, ходив і збирав їх. Я ці шматки називаю «кігтями смерті». Ще привіз кошеня. Воно приповзло до мене вночі після обстрілів. Було темно, я лежав повністю одягнений, у шоломі й раптом відчув, що наче до мене щось тулиться. Посвітив ліхтарем, а там – налякане кошеня... Потім воно завжди ходило зі мною чергувати, на морозі були разом, я його закутував. Пам’ятаю, під час одного чергування довкола сипалися осколки від мін, я намагався його заховати, а воно пручалося.
Леонід ФРОСЕВИЧ
Світлана КОВАЛЬОВА
Фото Павла ПАЩЕНКА